Хижа Лажневського

в лунку попадають лише огидні слова
лише огидні лиця стікають в кранах після масових відключень світла
лише спалені слова залишаються на звалищі нрк
лише спальні літери залишаються на епітафіях
наче сперма в допаміновій ямі
спазмово поезія витікає із мене
в останні хвилини дихання
в останні хвилини дихання

збираюсь іще один комікс, — іще коротший, — перекласти
але з моєю швидкістю це буде не скоро

in case you missed it, у мене учора вночі знайшлось натхнення із вами поділитись чимось новим (майже)

порушуючи режим тиші
крилатими ракетами під час переговорів
мій поетичний голос скрипить під кирзачами
моє невміння плакати схлипує в тональності гімну
моє безсоння -- тобі, небо зрешетоване градами
тобі, тише братської могили
тобі, земленько.

хтось прокинувся під час війни
а не від неї
бо не помітив різниці децибел
вибухів за вікном
із криками всередині.

КІЛЬКА БАНАЛЬНИХ ДУМОК ПРО РУСОФОБІЮ ТА ХОРОШИХ РУСКІХ

Особливої популярності в останні дні набрала думка, що хороших росіян не існує. Ви маєте повне право думати так про людей, які буквально бомблять твій дім, але мене завжди відлякували будь-які узагальнення, адже очевидно, що справа не в тому де ти народився, якою мовою спілкуєшся, а “чтобьі чєловек бьіл хорошим”. Думка доволі популістська, але в загальному я із нею згоден: важливий не геном, нація, стать чи гендер — важливий набір соціально-психологічних та когнітивних навичок кожної окремої людини. Питання лише в тому який стосунок до цих навичок має держава.
Усе, що нас оточує — ілюзія. Концепт того, що папірчики із зображенням видатних українських діячів мають якусь безпосередню цінність — це ілюзія, в яку ми усі колективно повірили, і вона має силу доти доки ми підтримуємо цю ілюзію.
Держава, нація — це теж ілюзія. Дуже мало людей, в яких текла б чисто українська, французька чи яка б там не було кров (схиляюсь, що таких уже навіть не існує). Це питання самоідентифікації та вибору. Нація існує до тих пір, поки ми усі віримо, що ми одна нація. І цю ілюзію прикріплюють, великою мірою, історії, міфи та легенди, часто дидактичного характеру, які виливаються в те, що ми називаємо національною ідеєю. Після майдану у нас з’явилось дуже багато таких історій: сотня, кіборги, навіть трагедія в іловайську — це якраз те, що зміцнило нашу ілюзію.
Але важливо іще й те, що цей конструкт має неабиякий вплив на нас, навіть якби нам хотілось думати інакше. Історії, які ми вивчаємо в школі (чи самостійно), ставлення нашого оточення до цих історій (неважливо позитивне воно чи негативне) — усі вони мають один корінь, з якого ми, неначе дерево державності, і проростаємо.
Те, що починалось як легенда про набиті морди людей в сусідньому селі нашими земляками, з часом обростає новими розповідями й ілюзія державності ускладнюється. З’являються нові історії, які можуть і суперечити старим, нові світоглядні позиції, чесноти, росте і кількість людей, що вважають себе частиною ілюзії, а сама вона тільки укріпляється. Тепер уже це не одне село, а величезна кількість сіл і міст, і усі вони мають сформовану систему цінностей, яку вони перебирають з ілюзії їхньої державної ідеї.
В таких умовах може створюватись опозиція, але навіть вона буде відштовхуватись від цього симулякра державності. Її представники будуть говорити про якісь негативні атавізми культури, можливо у чомусь навіть будуть мати рацію, але в усіх них буде одне спільне коріння — хтось комусь дав пізди у сусідньому селі.
Основа ж російської ілюзії — це про суцільний самообман. Із самого початку ілюзія їхньої державності почалась із викрадення чужої історії, свою культуру вони більшість існування запозичали у європи, захоплювались посередніми авторами, які були лиш епігонами заходу. Це угро-фіни та монголи, які щиро вірять, що вони слов’яни. Коли ти виростаєш в цьому еґреґорі обману, то обман і є основа твоєї ілюзії, і саме тому їм легше вірити телевізору і в проросійські фейки, оскільки вони усе своє життя вирощувались у брехні. І справа навіть не в нації, чи поганості рускіх, а в тому, що вони досі не можуть відмовитись від нестійкої ілюзії їхньої державності, не можуть відмовитись від самої першопричини — брехні.
До тих пір у них і будуть Навальні, які порівнюють Крим із бутербродом, блогери, які кажуть “ну ми сдєлалі всьо што маглі”, і усі “я за нєво нє галасавал”, що обманюють самі себе, бо вони звикли це робити, оскільки вони відштовхуються від одного соціально-культурного контексту, який побудований на обриганах, розйобаних землянках і неймовірно великій, смердючій купі лайна, яке влилось в їхні вуха із пропагандою того, що ми зараз звемо “рускім міром”.
Безперечно, є люди, котрі негативно ставляться до якихось складових цієї ідеї, але при цьому позитивно ставляться до усіх інших імперських замашок, оскільки вони згодовані кров'ю і плоттю цієї ідеї. Повертаючись до початку, справа навіть не в тому, що це прописано в їхньому геномі, а в тому, що вони (вимушено, чи самовільно) вибрали цей еґреґор, щоб у ньому жити й розвивати.