У кінцевих своїх словах він сказав:

— Вірю, що збережете вояцьку дисципліну та із зброєю в руках повернемось на свою Українську землю...

Гучне «Слава Україні!», що луною відбилося в поблизь-кому лісі, йшло справді з наших сердець. Ми вірили, вірили, що, може, цим разом вдасться вибороти незалежність своїй країні. Зрештою, там, на рідних землях, — наша Повстанська армія, а кінець війни ще не перерішував нашої програної.

Це не був пафос. Узагалі пафос звучить фальшиво в нормальних обставинах. Однак там пафос був інший, природний, що виникав якось сам із себе. Був і в смерті тих людеи, що гинули в чужому однострої на чужій землі, був він і в воєнному спустошенні кругом, кудою проходили ці люди, був і в словах генерала Шандрука. Для мене ця подія була чи не найбільш радісною за час мого довгорічного воякування. Врешті я став вояком української армії.

Врешті з гордістю зможу носити свою національну емблему та, коли й не пощастить, легше буде вмирати.