Голодомор 1932–1933: трагедія, яка стерла життя і зламала долі
Голодомор 1932–1933 років – спланований акт геноциду для знищення українського національного руху та економічного підкорення України.
Одним із найбільш постраждалих регіонів була Дніпропетровщина, яка тоді охоплювала частини сучасних Запорізької, Херсонської та Донецької областей. Наш регіон зазнавав надзвичайно жорсткого тиску через високі плани хлібозаготівель. Забирали все: зерно, овочі, навіть насіння. Села блокували, а людей прирікали на голодну смерть.
Жахливим ударом стала постанова Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних Комісарів СРСР від 7 серпня 1932 року, відома як “закон про п’ять колосків”. За зрізані на полі кілька колосків людей могли розстріляти або відправити до таборів на 10 років ув’язнення.
Особливо трагічною стала практика «чорних дошок». Це були списки сіл, які не виконували нереальні плани хлібозаготівель. Потрапити на «чорну дошку» означало повне блокування села: зупинялася торгівля, забороняли будь-які поставки товарів. Люди залишалися повністю ізольованими, без жодної можливості вижити.
6 грудня 1932 року на «чорну дошку» потрапили села Вербки Павлоградського району і Гаврилівка Межівського району. До кінця грудня Дніпропетровський обком додав до списку ще 23 колгоспи області. Це рішення стало фактичним вироком для тисяч мешканців, які опинилися в умовах ізоляції.
Взимку 1932–1933 років для українського села настали нелюдські умови. У грудні 1932 року до України було направлено спеціальну комісію на чолі з Лазарем Кагановичем і Павлом Постишевим. Її завданням був корінний перелом у хлібозаготівлях на Дніпропетровщині та інших регіонах. Але навіть ці заходи не дали результату.
29 грудня 1932 року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення депортувати на Північ 700 селянських сімей з районів, які “відставали” у виконанні плану. Дніпропетровському обкому наказали виставити на продаж майно 500 господарств так званих «куркулів» і «злісних одноосібників».
Селяни, приречені на голод, намагалися залишити свої села, але це стало неможливим. 27 грудня 1932 року в СРСР запровадили паспортну систему, яка прив’язала людей до місця проживання. Колгоспникам паспорти не видавали, закріплюючи їх за колгоспами як безправних державних найманців. Цей статус вони зберігали аж до 1956 року.
Україну фактично перетворили на резервацію. Військові загони НКВС оточували села й чатували на залізничних станціях, щоб затримувати селян, які намагалися виїхати. Тих, кого ловили без довідки від сільради, повертали назад, прирікаючи на голодну смерть.
Голодомори – це страшна сторінка нашої історії, яка навчила цінувати свободу. Пам’ятаймо мільйони жертв, щоб подібне ніколи не повторилося. Запалімо свічку пам’яті за загиблими.
Голодомор 1932–1933 років – спланований акт геноциду для знищення українського національного руху та економічного підкорення України.
Одним із найбільш постраждалих регіонів була Дніпропетровщина, яка тоді охоплювала частини сучасних Запорізької, Херсонської та Донецької областей. Наш регіон зазнавав надзвичайно жорсткого тиску через високі плани хлібозаготівель. Забирали все: зерно, овочі, навіть насіння. Села блокували, а людей прирікали на голодну смерть.
Жахливим ударом стала постанова Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних Комісарів СРСР від 7 серпня 1932 року, відома як “закон про п’ять колосків”. За зрізані на полі кілька колосків людей могли розстріляти або відправити до таборів на 10 років ув’язнення.
Особливо трагічною стала практика «чорних дошок». Це були списки сіл, які не виконували нереальні плани хлібозаготівель. Потрапити на «чорну дошку» означало повне блокування села: зупинялася торгівля, забороняли будь-які поставки товарів. Люди залишалися повністю ізольованими, без жодної можливості вижити.
6 грудня 1932 року на «чорну дошку» потрапили села Вербки Павлоградського району і Гаврилівка Межівського району. До кінця грудня Дніпропетровський обком додав до списку ще 23 колгоспи області. Це рішення стало фактичним вироком для тисяч мешканців, які опинилися в умовах ізоляції.
Взимку 1932–1933 років для українського села настали нелюдські умови. У грудні 1932 року до України було направлено спеціальну комісію на чолі з Лазарем Кагановичем і Павлом Постишевим. Її завданням був корінний перелом у хлібозаготівлях на Дніпропетровщині та інших регіонах. Але навіть ці заходи не дали результату.
29 грудня 1932 року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення депортувати на Північ 700 селянських сімей з районів, які “відставали” у виконанні плану. Дніпропетровському обкому наказали виставити на продаж майно 500 господарств так званих «куркулів» і «злісних одноосібників».
Селяни, приречені на голод, намагалися залишити свої села, але це стало неможливим. 27 грудня 1932 року в СРСР запровадили паспортну систему, яка прив’язала людей до місця проживання. Колгоспникам паспорти не видавали, закріплюючи їх за колгоспами як безправних державних найманців. Цей статус вони зберігали аж до 1956 року.
Україну фактично перетворили на резервацію. Військові загони НКВС оточували села й чатували на залізничних станціях, щоб затримувати селян, які намагалися виїхати. Тих, кого ловили без довідки від сільради, повертали назад, прирікаючи на голодну смерть.
Голодомори – це страшна сторінка нашої історії, яка навчила цінувати свободу. Пам’ятаймо мільйони жертв, щоб подібне ніколи не повторилося. Запалімо свічку пам’яті за загиблими.