Про те, як підручник з історії для 3-4 класів російський шовінізм формував, або Русоцентричний етатизм 1930-х.
1927 рік, лютий. СРСР відмовляється виконувати умови "ноти Чемберлена", чим відчутно псує стосунки з Британією. У травні того ж року англійська поліція проводить обшук у радянсько-англійському АТ "Аркос" та надає державі секретні радянські документи, що підтверджували підривну діяльність московського Комінтерну в Китаї та Великобританії. 27 травня 1927 року торгівельні та дипломатичні стосунки між двома країнами було остаточно розірвано. СРСР та особисто Сталін сприймають події останніх місяців як підготовку до "хрестового походу" з боку Британії на Радянський Союз. У країні починається воєнний психоз.
Сталін і Ко розуміють, що держава потребує мобілізації мас. Відтак, Вітчизна каже "Треба!", але народ відповідає "Ви хто такі, ми вас не обирали". На фоні численних бунтів та банального словесного незадоволення владою у 1925-1926 роках, стало цілком очевидно, що тогочасне населення ще зовсім зеленого СРСР не зробить ані кроку у напрямку збереження територіальної цілісності Союзу.
У тому ж 1927 році радянська влада бере курс на виховання патріотичних почуттів народу та починає гостро критикувати імперське минуле Росії — саме у контексті культурної політики.
Проблема полягала у наступному: росіяни не мали уявлення про колективну ідентичність. Наприкінці ХІХ — початку ХХ століття росіянин не сприймав себе як такого. На питання "Хто ти є?" пересічний житель Російської імперії радше відповів би "Тульський" або "Астраханський".
Досвід Першої світової війни продемонстрував, що російські солдати погано уявляли, заради чого вони воюють. Поняття батьківщини обмежувалося для них рідним селом або містом. Типова опозиція "свої-чужі", у якій багатонаціональна держава не усвідомлюється людьми як така.
Спроба перепису населення 1920 року виявила, що саме етнічне російське населення не бачить різниці між собою, українцями та білорусами. Банальна неосвіченість та примітивна побутова логіка: одиннарот не тому що так склалося історично, а тому що у свідомості відсутня самоідентифікація та адекватне розуміння свого місця у світі.
Втім, протягом п'яти років свого фактичного існування (1922-1927) Радянський Союз лише погіршив ситуацію з "кадрами". Підспівуючи ідеям Маркса та Енгельса, радянська влада вважає поняття батьківщини непотрібним. Більше того, історія також не потрібна як предмет! У 1920-х роках її вміло викреслюють зі шкільної програми, ліквідують історичні факультети в інститутах, а на місце історії ставлять суспільствознавство.
Радянська людина не має культурної, географічної, етнічної приналежності. Їй залишають лише класову та партійну семантику.
Результат був доволі передбачуваним. Складний та неоднозначний новий політичний міф, зруйнований старий пантеон героїв, відсутність адекватної альтернативи останньому та цілковите нерозуміння того, що відбувається в тогочасному СРСР, могли гарантувати радянській владі лише сумніви у власній легітимності. Коли з'явилася реальна потреба у підтримці населення, люди змогли підтримати сучасний їм режим хіба що демонстрацією середнього пальця (звичайно, ментального).
Вочевидь, так не могло довго тривати. У 1931 році Сталін піддає сумніву твердження Маркса та Енгельса, згадане вище, поновлює історію як самостійний предмет, а у 1934-1935 роках оголошує курс на "покращення стосунків" з народом.
Вже у 1933 році видали загальну учбову програму з історії (після трьох невдалих резолюцій та взяття ЦК процесу під особистий контроль) та три підручника з історії. Сталіну підручники не сподобалися — він не розумів того, про що в них йшлося. Історія так і залишилася соціологічною. Багато дефініцій, мало фактів. Сталін хотів бачити прагматичну історію, історію СРСР — у датах, фактах і персоналіях. Розпочалася тенденція до героїзації звичайних громадян та працівників (привіт Стаханову), написання соціалістичних міфів та сучасних легенд.
1927 рік, лютий. СРСР відмовляється виконувати умови "ноти Чемберлена", чим відчутно псує стосунки з Британією. У травні того ж року англійська поліція проводить обшук у радянсько-англійському АТ "Аркос" та надає державі секретні радянські документи, що підтверджували підривну діяльність московського Комінтерну в Китаї та Великобританії. 27 травня 1927 року торгівельні та дипломатичні стосунки між двома країнами було остаточно розірвано. СРСР та особисто Сталін сприймають події останніх місяців як підготовку до "хрестового походу" з боку Британії на Радянський Союз. У країні починається воєнний психоз.
Сталін і Ко розуміють, що держава потребує мобілізації мас. Відтак, Вітчизна каже "Треба!", але народ відповідає "Ви хто такі, ми вас не обирали". На фоні численних бунтів та банального словесного незадоволення владою у 1925-1926 роках, стало цілком очевидно, що тогочасне населення ще зовсім зеленого СРСР не зробить ані кроку у напрямку збереження територіальної цілісності Союзу.
У тому ж 1927 році радянська влада бере курс на виховання патріотичних почуттів народу та починає гостро критикувати імперське минуле Росії — саме у контексті культурної політики.
Проблема полягала у наступному: росіяни не мали уявлення про колективну ідентичність. Наприкінці ХІХ — початку ХХ століття росіянин не сприймав себе як такого. На питання "Хто ти є?" пересічний житель Російської імперії радше відповів би "Тульський" або "Астраханський".
Досвід Першої світової війни продемонстрував, що російські солдати погано уявляли, заради чого вони воюють. Поняття батьківщини обмежувалося для них рідним селом або містом. Типова опозиція "свої-чужі", у якій багатонаціональна держава не усвідомлюється людьми як така.
Спроба перепису населення 1920 року виявила, що саме етнічне російське населення не бачить різниці між собою, українцями та білорусами. Банальна неосвіченість та примітивна побутова логіка: одиннарот не тому що так склалося історично, а тому що у свідомості відсутня самоідентифікація та адекватне розуміння свого місця у світі.
Втім, протягом п'яти років свого фактичного існування (1922-1927) Радянський Союз лише погіршив ситуацію з "кадрами". Підспівуючи ідеям Маркса та Енгельса, радянська влада вважає поняття батьківщини непотрібним. Більше того, історія також не потрібна як предмет! У 1920-х роках її вміло викреслюють зі шкільної програми, ліквідують історичні факультети в інститутах, а на місце історії ставлять суспільствознавство.
Радянська людина не має культурної, географічної, етнічної приналежності. Їй залишають лише класову та партійну семантику.
Результат був доволі передбачуваним. Складний та неоднозначний новий політичний міф, зруйнований старий пантеон героїв, відсутність адекватної альтернативи останньому та цілковите нерозуміння того, що відбувається в тогочасному СРСР, могли гарантувати радянській владі лише сумніви у власній легітимності. Коли з'явилася реальна потреба у підтримці населення, люди змогли підтримати сучасний їм режим хіба що демонстрацією середнього пальця (звичайно, ментального).
Вочевидь, так не могло довго тривати. У 1931 році Сталін піддає сумніву твердження Маркса та Енгельса, згадане вище, поновлює історію як самостійний предмет, а у 1934-1935 роках оголошує курс на "покращення стосунків" з народом.
Вже у 1933 році видали загальну учбову програму з історії (після трьох невдалих резолюцій та взяття ЦК процесу під особистий контроль) та три підручника з історії. Сталіну підручники не сподобалися — він не розумів того, про що в них йшлося. Історія так і залишилася соціологічною. Багато дефініцій, мало фактів. Сталін хотів бачити прагматичну історію, історію СРСР — у датах, фактах і персоналіях. Розпочалася тенденція до героїзації звичайних громадян та працівників (привіт Стаханову), написання соціалістичних міфів та сучасних легенд.