Знайшла геть старі фото з рідного Криму, в якому я проводила кожні канікули протягом 14 років.

Мої бабуся та дідусь по татовій лінії — кримчани. У них ми проводили весь вільний від навчання та роботи час, вивчали кожний шматочок півострова, дізнавалися більше про культуру та традиції республіки, там пройшло моє дитинство - між Судаком та Сімферополем, селищем, де закінчувалися поля та починалися гори і ліси.
Ялта та Севастополь стали мені як рідні.

Зараз того Криму вже немає. Людей депортували, або закатували, зруйнували памʼятки, обікрали бізнеси, привезли на місця депортованих своїх брудних та постійно невдоволених кацапів. Крим перестав бути привітним півостровом, що розповідав легенди про гори та води, приманював неймовірною татарською кухнею, сімейними теплими традиціями та завжди усміхненими людьми.
Переважно нашим людям там живеться важко, постійні погрози від московитів, расизм, бридка поведінка болотного збіговиська. Деякі, звісно, адаптувалися, переконують себе, що стало краще, постійно поглинаючи пропаганду, підкормлюючи меншовартість.

Я люблю це місце рівно настільки, наскільки ненавиджу те, що з ним стало. Мене нудить від спогадів останніх подорожей вже в окупований Крим.
Крим буде або українським, або безлюдним.