Продакт борщ🔥

🤯 Три поради як втримати “кукуху” в порядку, попри обставини.

І так, це не зовсім про Продакт.

Колись давно я почув одну дуже цікаву фразу - “Ще ні один корабель не затонув від води ззовні, але багато затонули від води всередині…”

Я постійно спілкуюся зі своїми учнями, підопічними, колегами з фонду, військовими з першої лінії фронту - і у всіх бачу одне і те саме.

Страх. Злість. Тривога. Невпевненість у завтрашньому дні. Нерви. Ще раз Злість. Безвихідь. Переживання за близьких. Неможливість планувати далі ніж умовне “завтра”. Обмеження. Відчуття параної. Недосип. Недовіра багатьом навколо. ПТСР. Сум. Жалоба. І знову злість. Виснаженість. Часом розпач.

Сьогодні хочу з вами поділитися трьома простими, але діючими способами як тримати вашу “кукуху” in check навіть за цих обставин.

☀ Зосередьтеся на рутині.
Важливість щоденної рутини не можна недооцінювати. Чіткий розпорядок дня, фізичні вправи, здорове харчування, достатньо сну та гарантований час для відпочинку. Рутинні дії дають відчуття контролю та передбачуваності, яке є нереально важливим коли навколо хаос. Наприклад моя рутина - це писати для вас пости у лінкедіні майже щоденно - це дає мені відчуття контролю і заспокоює. У вас це може бути заняття на барабанах, монополія з колегами, фотографія, танець, та що завгодно!

☀ Обмежте споживання негативу.
Не знаю, чи ви помічали, але коли ми прокидаємося вночі, ми хапаємо телефон щоб почитати новини у ТГ чи мордокнижці. Новини викликають стрес. Організм його накопичує. Кукуха їде все далі. Порада просто - лімітуйте час та джерела інфи яку ви читаєте. Якщо бачите пости в соціалках, після яких вас накриває - в налаштуваннях публікації виберіть “Показувати мені менше публікацій схожих на цю”. Якщо є люди які вас заганяють в цей стан (навіть якщо вони хороші знайомі, друзі, чи навіть родичі) - відпишіться, не будьте собі ворогом. З часом це допоможе уникнути почуття хвилі негативу, яка накриває вас з головою, і дозволить зберегти психічне здоров'я.

☀ Не ізолюйте себе.
У часи невизначеності та стресу, спілкування з друзями та родиною стає одним з найефективніших способів збереження mental health. Важливо підтримувати зв'язок з тими, хто розуміє вас та може підтримати словом або просто присутністю. Спробуйте вибудувати регулярні зустрічі з друзями чи близькими, навіть якщо це лише віртуальна кава або короткі, але регулярні телефонні дзвінки. Обговорюйте свої переживання, слухайте інших, діліться емоціями. Це не зробить вас слабкішим, навпаки - створює такий собі додатковий захисний шар від негативних наслідків стресу.

І так, я розумію що ці штуки типу “очевидні”. І я кожного разу дивуюся коли ці, здається настільки очевидні речі забуваються чи ігноруються. Спробуйте, ви нічого не втрачаєте, а зробити своє життя трохи простішим вийде.

Тримаймося! Бо ми незламні!

😳 До фінішу дійдуть не всі...

Цей пост це не то що вам здається) Цей пост - пост захоплення людською силою і впертістю.
Я колись казав що впертість для мене особисто - це одна з рис, без якої я не бачу outstanding продакт менеджера.

В коментах побачите стікер, це народна творчість попередніх когорт Product Manager Bootcamp Як я багато разів розказував досвід буткемпу це великий челендж і навіть така собі гіпер-реалістична гра, і як наприкінці кожного складного рівня у грі тебе чекає босс. Це - їх екзамен.

Та і чого приховувати - до фінішу дійсно доходять не всі, і це нормально. Буткемп це дуже інтенсивно, дуже обʼємно, часом дуже складно. Усяке бувало...

Цієї когорти один з наших студентів написав нам, і розказав що має неочікувані медичні ускладнення, і буде вимушений піти на операцію прямо на початку екзамену.
Ми засмутилися, побажали здоровʼя, і запропонували долучити його до наступної когорти, щоб все ж закінчити навчання... Щоб і по людські, і досвід був завершений...

На що він сказав "Ні, не треба. Я закінчу екзамен з своєю когортою". Вчора у нього була операція. 2 години до того був зідзвон зі своєю командою. А вже сьогодні був наступний зідзвон, де він вже потроху включався в роботу, контрибʼютив до загальної цілі.

Для мене це щось неймовірне... Тож я запитав його, чому він вирішив, не зважаючи на операцію, довести буткемп до кінця?

Ось що він відповів(далі пряма мова):

Що примусило продовжувати?
1. Мені сподобався сам курс (організація, завдання, комунікація адміністрації та вайб цією когорти). Тому на емоціях від позитивних результатів які були та будуть, вирішив продовжити.
2. Моя команда крута, тому їх підводити не хочу. Буду дивитись по самопочуттю й робити обʼєм роботи як і моя команда, щоб не бути 5 колесом) Хоча нас в команді 5 людей 😁
3. Хочу завершити все по плану й по графіку, бо операція не входила в плани.
4. Й для себе особисто завершити цю історію з ДЗ про боса. Наче як фінальний квест в крутій грі.

Чому продовжив?
1. Звик я до вайбу нашого буткемпу, й не хочеться бути електроном який відколовся від основного атома. Тому хочу як всі здати по графіку)
2. Екзаменаційні завдання й відповідальність трішки відволікають від ран які болять після операції.
3. Буде класно завершення, що курс здав, операцію зробив, й можна видихати по всім фронтам)

Підтримайте його у коментарях! Він неймовірний!

🤪 п.с. Це вже щось цікаве коїться. У нас вже і після операції робили екзамен на буткемп, і після родів одразу, і в відпустці, і в аеропортах, і в потягах, і під обстрілами... Наші люди викликають захоплення, просто нон-стоп!

🤬 НАХІБА ВІН ЦЕ ПИТАЄ????

Сьогодні, слухаючи наступний подкаст, задумався на тему питань.

Здавалося б, все просто: ми ставимо запитання, щоб отримати відповіді. Щоб дізнатися щось нове, прояснити незрозуміле, заповнити прогалини в знаннях. І це дійсно так, але лише частково. Якщо замислитися, світ запитань ділиться на "світлу" і "темну" сторону.

Світлий - це про цікавість і відкритість.

🔔 Це про спосіб дослідження. Бо, якщо замислитися, ми пізнаємо світ, ставлячи запитання.
🔔 Це про розуміння, бо питання це інструмент в досягненні цього розуміння.
🔔 Це про пошук звʼязків, бо ми ставимо запитання коли намагаємося знайти звʼязок між різними явищами, подіями, людьми
🔔 Це про виклик. Іноді ми ставимо запитання, щоб кинути виклик усталеним уявленням, догмам, авторитетам.
🔔 Це про прохання про допомогу. Коли ми стикаємося з труднощами, ми можемо звернутися за допомогою до інших людей, ставлячи їм запитання.
🔔 І ще це про самопізнання. Ми ставимо запитання собі, щоб краще зрозуміти себе, свої думки, почуття, мотиви.

Але є і темна сторона.
Це коли питання використовуються не для пізнання, а для особистої вигоди, усвідомленої чи ні.

☎ Це про самоствердження. Деякі люди ставлять запитання, щоб самоствердитися, показати свою ерудицію, знецінити знання інших, проявляючи свою гординю, зарозумілість та зверхність.
☎ Це про маніпулювання іншими, бо запитання можна використовувати для управління людьми, щоб отримати бажане через викривлення інформації та емоційний тиск. Типу "Ти добре подумав перш ніж прийняти це рішення".
☎ Це про контроль. Іноді запитання використовуються для того, щоб контролювати інших людей, обмежувати їх свободу дій, і навіть нав'язувати свої думки.
☎ Це про прокрастинацію. Замість того, щоб діяти, люди можуть без кінця ставити запитання, відкладаючи прийняття рішень і виконання завдань. Часта ситуація у ентерпрайзах і високо-бюрократизованих компаніях.
☎ Це про негатив. Я знав людей, які були схильні ставити запитання, щоб висловити невдоволення та критику. Бо питання в якому твій візаві виглядає ідіотом це популярний інструмент сьогодення.
☎ Це про байдужість. Іноді люди ставлять запитання формально, без щирого бажання отримати відповідь.

Я люблю запитання "світлої" сторони. І зазвичай стараюся ігнорувати запитання "темної" сторони, бо на жаль вони рідко приносять щось хороше.

📣 Ось вам Call to Action, все як ви любите:

Коли наступного разу на мітингу вам захочеться поставити запитання — то спершу спитайте себе навіщо це вам, і на якій ви стороні...

🤩 Привабливі отримають більше!!!

І ні, це не клікбейтовий заголовок (ну окей, може трохи), це дані цілої купи наукових досліджень.

Почув сьогодні це у випуску свого улюбленого подкасту, і пішов читати чи це правда. Після годинки "погуглити і початджипітішити" визнав що це дійсно так!

Ось вам декілька фактів:

🫣 Дослідження вказують, що привабливі люди можуть заробляти до $230,000 більше за життя, порівняно з тими, хто має нижчу оцінку привабливості​
🫣 Привабливі працівники можуть заробляти на 10-15% більше на рік, ніж їх колеги, які вважаються менш привабливими
🫣 Краще виглядаючі чоловіки заробляють на 4% більше, ніж середньостатистичні чоловіки зі схожою освітою та досвідом, тоді як чоловіки, які вважаються менш привабливими, заробляють на 13% менше​


Цікаво, що переваги привабливості спостерігаються майже у всіх професіях, не тільки в тих, де гарний зовнішній вигляд може вважатися очевидною перевагою


Скажу більше - промоушени, підняття ЗП, конфлікти, переговори - усе це статистично дається простіше привабливим людям.

Та навіть саме отримання роботи - дослідження показують, що кандидати, які вважаються конвенційно привабливими, мають більше шансів отримати співбесіду, бути найнятими, отримувати швидкі підвищення та заробляти вищу зарплату порівняно з менш привабливими професіоналами з подібними кваліфікаціями та навичками. (і от не говоріть мені потім що не треба фотографію у CV і типу рекрутери на неї не звертають увагу)

Але я хочу закінчити цей пост трохи неочікуваною думкою.

Після цього дослідження я задумався про те, скільки неймовірно талановитих і крутих професіоналів не отримують роботу, чи можливо навіть є underpaid в організації.


🤓 Мій call-to-action для вас сьогодні буде простим:

Якщо ви hiring менеджер — спробуйте оцінювати кандидата з "закритими очима", тобто без урахування його чи її привабливості. Можливо ваша команда і ви з цього збенефітите набагато більше ніж ви можете уяви

😳 Що спільного у менеджера команди та малої дитини?

Вчора у мого молодшого сина був день народження. Йому виповнилося 6 років, а для мене оця дельта від “тільки народився” до “йде в школу цього року” пролетіла як мить.

А спостерігаючи за ним зараз, я неочікувано зрозумів що менеджерам є чого повчитися у малих дітей. І ось мій короткий шортліст.

💪 Казати що думаєш.
Мої діти завжди кажуть що думають. Часом мені може це не подобатися, проте я ніколи не сварю їх за це, бо це рідка і важлива якість. Діти бачать що ти сумний - вони спитають чого. Коли я від нього щось вимагаю - він може спокійно сказати “Це шантаж” і бути правим. Коли йому погано чи сумно - він не приховує цього, а відкрито показує світу свій стан.

У той самий час ми як менеджери звикли жити за “масками”, казати те що очікують, адаптувати свій стиль під інших, і хоронити справжнього себе десь глибоко бо це “не прийнято”. Проте у моєму досвіді найкрутіші менеджери були саме ті, які були genuine - тобто щирі. Вони завжди казали що думають, навіть якщо це було неприємно. Вони не боялися показувати себе слабким і вразливим. Вони не боялися критики, а приймали їх with grace.

💪 Приймати інформацію звідусіль.
Діти постійно вчаться, всмокчуючи інформацію звідусіль. Вони без упину ловлять у цьому світі щось нове - малювання, букви, звуки, пісенки, оно мій Мірек любить Рок(як я), ігри, книги, фільми, оце все. Їх оцей infinite curiosity дає їм можливість невпинно розвиватися і рости.

А ми, як менеджери, часто про це забуваємо. Нам “curiosity” швидко набридає, бо ми ж все знаємо, ага? Ан ні - ми просто перестаємо вчитися і бачити більшу картину. Коли я наймав собі продактів - завжди шукав щоб вони не втрачали свого Infinite Curiosity. Бо без розвитку будь хто починає стагнувати, а не знати нічого і не цікавитися нічим - для мене це завжди red flag.

💪 Приймати свої емоції.
Коли дітям сумно це видно. Коли Мирослав отримав на День Народження свої подарунки він був щасливим - і це було видно. Він скакав, пищав, танцював, обіймався - чітко транслюючи своє щастя.

Ми звикли менеджити і контролювати емоції. Але це призводить до того, що всі навколо це роблять, і умовно “голосне вираження радості” стає неприйнятним. Ми як менеджери так робимо, і чекаємо це від своїх команд. Так і виходить що усі замкнені у собі, і ми - у першу чергу.

Коротше - нам є чого повчитися у дітей. А поки приймаю привітання 😉

"Ми переоцінюємо те, що можемо зробити за рік, і недооцінюємо те, що можемо зробити за 10".

Цю офігенну цитату і думку побачив сьогодні у коментарях під останнім своїм дописом у LinkedIn(а я там щось пишу daily) від Нати з TheWays! 🇺🇦

І ця фраза просто дуже-дуже відізвалася. Відізвалася не через те що цікава, а через те що це моя історія.

Так сталося, що своє особисте довготермінове планування я завжди роблю на 5 років. Раз на 5 років я сідаю разом з дружиною, і ми починаємо проробляти питання "А що ми хочемо мати або зробити за 5 років".

З цього народжується список типу

- Віддати дитину в круту школу
- Отримати MBA
- Подорожувати 2 рази на рік
- Запустити свій продукт
- Заробляти ХХХХ.

Потім, коли список готовий - ми проставляємо приблизні дедлайни.

Але далі приходить реальність. Через рік ти розумієш, що нічого не встиг. Що все що мало дедлайн до кінця цього року - вже фейлд. Що грошей не стає більше, подорожі вже не варіант, а запуск продукту залишається в мріях.

І для багатьох з нас це удар під дих. Після цього усвідомлення дуже важко підвестися, продовжити йти, продовжити боротися. А коли на ці плани накладаються інші контексти типу війни, фінансової кризи, особистих викликів як ото хвороби чи смерть близьких - це подвоює, якщо не потроює ефект цього удару.

І у тебе є два сценарії

- Зупинитися і сказати що все марно

- Продовжити рух

Я завжди продовжував рух. І тоді ставалося диво — ті свої цілі на 5 років які я ставив, коли я проводив повне ревʼю виявлялося що вони.... виконані! Так, не у той таймінг. Так, інколи видозмінені. Так, інколи з трохи іншим шляхом ніж я планував. Але виконані!!

Зараз іде 3 блок 5-річних цілей. Перші два ми успішно подолали. І поки що цей блок виглядає як на початку - ніфіга не виходить, все працює проти нас, і так хочеться скласти лапки і здатися...


Але фіг там, ми просто продовжимо поступовий рух уперед!

А як ви плануєте свої цілі?
Як продовжуєте рухатися уперед?

Поділіться своїми думками!

😰 Самотність…

Це не типова тема для бізнесу, для продакт менеджменту, для нашої улюбленої айтішечки, егеж?

Де там наше “їбашити”, смузі і кофіпоінти і “самостність”…

Але сьогодні я хочу поговорити саме про неї. В кінці допису я розкажу про те, до чого тут айтішка.

Ми недооцінюємо самотність.

Ви знали, що самотність та соціальна ізоляція значно збільшують ризик передчасної смерті? А можливо чули що самотність асоційовані з підвищеним ризиком розвитку серцевих захворювань на 29% та інсульту на 32%? Хочете ще цікавіше? Підвищений ризик депресії та анксіозності, залежності, суїцидальності, самопошкодження, деменції та ранньої смерті також пов'язаний із самотністю. Ось вам остання страшилка — існує можливість(зараз досліджується) що самотність передається генетично — дослідження за допомогою близнюків показало, що спадковість самотності становить від 37% до 55%.

Коли ви думаєте про людей які страждають від самотності, ви уявляєте себе когось хто сидить сам вдома, немає друзів і знайомих, і не хоче чи не вміє ні з ким говорити?

Ан ні. Це - соціальна ізоляція.

Якщо спрощувати, то соціальна ізоляція це коли людина мало або зовсім не має контактів з іншими людьми протягом тривалого часу, тобто у людини майже немає можливості поділитися своїми думками, почуттями або досвідом з іншими - через будь які внутрішні чи зовнішні фактори.

Самотність, з іншого боку, – це суб'єктивне відчуття, коли людина відчуває, що її соціальні зв'язки не такі сильні або близькі, як вона б хотіла. Це може траплятися навіть тоді, коли навколо багато людей. Самотність це про якість і глибину взаємин.


Самотність це погано. Самотність це страшно.

Знаєте чому? Тому що ти відчуваєш що навколо безліч людей, але всі вони не твої люди. З ними не можна поговорити. Поділитися тим що болить. Розказати про свої переживання. Вони не зрозуміють. Не допоможуть. Вони "чужі".

А тепер ось вам болючий майндфак.

У багатьох менеджерів взаємодія з підлеглими це завжди транзакція. Вони неусвідомлено розвивають самотність у своїх підопічних. Вони не слухають. Не приймають. Не цікавляться як їх люди. Не переймаються що у них відбувається. Не питають нічого крім того, що потрібні для завершення транзакції.

Більшість з нас живе на два світи. Світ робочого життя і світ особистого життя. І якщо не дай Боже у особистому житті ви страждаєте від самотності, то відсутність можливості збалансувати це у робочому середовищі може призвести до страшних наслідків…

Бережіть себе.

І я закликаю кожного менеджера, і кожного співробітника який це прочитає — подивіться навкруги! Можливо одразу коло вас є хтось дуже самотній, хто просто не вміє попросити про допомогу.

- А чого ти його не спитав???
- Та я був впевнений що він це знає!!!!

Знайома ситуація? У вас часто буває, що ви думаєте, що знаєте, що інші про щось думають, але насправді виявляється що це не так? По типу “Та я знаю що я йому не подобаюсь”, або “Мій СЕО обожнює запропоновану мною стратегію!”, “Ця дівчина шаленіє від мене”, і так далі)

Оцей феномен має термін, називається “Pluralistic ignorance”, або українською плюралістичне невігластво. Блін, воно навіть звучить складно!

▶️ Хочете дам найпростіший робочий кейс? Це топменеджер який не дає негативного або коригуючого фідбеку прямо і прозоро. Він свято вірить у те що той факт що ви робите повну хєрню це очевидно, і що він достатньо прозоро пояснює вам ваші факапи. А ви чуєте щось типу “Так, я бачу суттєвий прогрес, ти великий молодець! І так, я розумію що ми трохи не дотягнули, але наступного разу нам варто сфокусуватися на поставлених цілях”. А потім дивуєтеся чого вас звільнили, а він дивується чого ви такі здивовані.

▶️ Інший кейс? Збираєтеся ви на мітинг, людей 7, і всі мовчать, тільки пара людей говорять. Ви пітчите чудову ідею вашій команді, люди спокійно мовчки її приймають, і розходяться. Ви впевнені що всі on board, all hands on deck, і так далі — але коли доходить до виконання то абсолютно всі були проти, і кожний через свої причини. І в кінці вам доводиться заново всіх алайнити, щоб просунутися вперед — і все через те що ви трактували мовчання як згоду.

Я давно вважаю, що нам усім важливо навчитися говорити вголос про наші думки та переживання, і цьому вчу своїх підопічних. В моєму досвіді найкращі мої команди це ті, де вдалося створити таку атмосферу, де кожен може відчувати себе впевнено, ділитися своїми сумнівами або побоюваннями. Де якщо не ясно, то треба питати, а якщо не згідний — треба говорити, словами через рот.

😳 З чого ж почати війну з цим феноменом?

Все починається з усвідомлення, що наші припущення про те, що інші люди думають або відчувають, можуть не відповідати дійсності. Важливо навчитися зупинятися і задавати собі питання: "Чи дійсно інші поділяють мої погляди, або я припускаю це на основі своїх власних страхів і сумнівів?" Спробуйте також відкрито обговорювати свої думки та переживання з іншими, це допоможе зрозуміти реальне ставлення колег або друзів до різних питань.

🔥І на кінець цього посту тримайте одне просте правило:


ВИ НЕ ЗНАЄТЕ ЩО ДУМАЄ ІНША ЛЮДИНА ДО ТОГО, ЯК ПРЯМО НЕ СПИТАЄТЕ ЇЇ ПРО ЦЕ.


Успіхів у вашій комунікації!