Є справи, які для нас справді важливі. Ми це знаємо. І саме в той момент, коли нарешті треба за них сісти, чомусь починаємо робити все інше: прибирати, гортати стрічку, відповідати на повідомлення, займатися якимись дрібницями, які ще вчора здавалися зовсім не терміновими.

А потім приходить провина.

І дуже легко пояснити все це лінню або відсутністю дисципліни.

Але дослідження прокрастинації показують дещо інше. Часто ми відкладаємо не саму справу. Ми відкладаємо те, що відчуваємо поруч із нею.

Наприклад, страх зробити недостатньо добре. Тривогу через можливу оцінку. Нудьгу. Роздратування. Або відчуття, що завдання настільки велике, що незрозуміло, з якого боку до нього взагалі підійти.

І тут відкладання справді працює.

На короткий час стає легше. Я ще не почала, отже, мені не треба прямо зараз зустрічатися з усім цим.

Проблема в тому, що мозок добре запам’ятовує таке полегшення. Наступного разу уникнути знову стає простіше.

А в психоаналітичному погляді іноді можна побачити ще дещо.

Якщо результат роботи переживається майже як вирок про власну цінність, то почати означає ризикнути зустрітися з реальним результатом.

Поки я не почала, залишається можливість думати: «Я могла б зробити це прекрасно. Просто поки не взялася».

Незроблене не може мене розчарувати.

І не може остаточно підтвердити мій страх, що я недостатньо хороша.

Тому боротьба із собою і чергова порція самокритики часто не допомагають. Вони лише додають ще одне неприємне почуття до тих, від яких я вже намагаюся втекти.

Можливо, замість «чому я така лінива?» іноді варто запитати себе:

«Що саме я боюся відчути, коли нарешті сяду за цю справу?»