розплідник

***
Біля магазину морепродуктів «Риба» вже добрі 10 хвилин стояв середнього віку чоловік.

Стояв явно не просто так.

Стояв він не надлежним чином: трошки не дотягував до нормального, натурального стояння людини що, наприклад, вагається щодо покупок в магазині.

Щось в його стоянні натякало на те, що в нього є якесь до цього всього непросте діло. Напевно, це все його навпрочуд загострені чоботи.

Плюнувши з балкону, я накинув плащ та вистрибнув на вулицю. Мужик був ще там.

Я обережно наблизився, мовчки гойднув головою. Деякий час пороздивлявся риси незнайомця. Впалі зірниці, з них- повний шпіонських драм, погляд сірих очей. Глибокі, схожі на тектонічни розломи, шпіонські зморшки. Максимально, занадто неприглядний одяг- основна характеристика шпигуна.

«Що ти, агєнтура?» - Наче неохайно викинув я - «Не мерзнеш?».

Чоловік коротко подивився на мене, зробив вигляд наче нічого не відбувається.

«Так в рапорт і напишеш, об‘єкт пішов на контакт?? Я тебе викрив, паскудо!!»

Шпіона явно почало нітити. Я почув зважене «Іди на хуй, божевільний»

«Все ясно!»- Добавив я - «Є сигарета?»

-Нема, іди геть!
-З вас хоч користь є, спецагєнти хренові?? Дай хоч дві гривні.
-На, тільки відчипись.

Схвативши купюру я попрямував до кіоску за сигареткою поштучно.

На зворотньому шляху я побачив як з магазину «Риба» виходить шпіонка з покупками, що грає прикриття для мужика- начебто вони подружжя. Мені вдалося їй підморгнути

мистецтво для мене - намагання вижити. те, що дає сенс та місію, надію та заспокоєння. без нього я відчуваю себе таким маленьким та кволим, неймовірно самотнім, зайвим. я дуже хочу говорити, патронувати, ділитись - подарувати світу себе та свої очі, своє серце.
мене не цікавить ні впізнаваний стиль як естетична форма, ні неабиякий ідейний концепт - мої роботи про почуття та миті. скільки себе пам’ятаю, завжди щеміло серце та спиняло подих, коли місяць перетворював засніжені дороги на декорації з паперу. в теплій кімнаті з помаранчевим світлом лунало піаніно і сміялись діти, а я нудився у маминому кабінеті. жінка, промайнувша повз, пахла як весна та щось до болю рідне. річні води блищали на сонці, а на березі, серед туману, танцювали арлекіни та блазні. казка астрід ліндгрен про сестру, що живе за рожевим кущем, і вмирає, коли народжується хтось менший. все, що не так легко виразити.
кожна людина важлива, така унікальна та знайома водночас, і саме тому мене можна любити.
я хочу щоб глядачі думали та пригадували, дивились довго, не велись на перше враження від барв та сюжету. маленьке та велике: прості речі складні та глибинні, а складні можна упростити до декількох слів. масштабні трагедії відбуваються кожен день. ось що справді дивує та захоплює мене, цей плин та чудернацькість життя, його вага та іронія. божественна ніжність та розриваюча кістки руйнація.