Це Лöля

Одеса, СРЗ-2

Одеса це простір, небо, що перехоплює подих і море, що облизує пятки, наповнення енергією, якої я досі не відчувала, дуже специфічної, сильної і солоної, що спонукає звучати, це лебідь серед чайок, останнє сонце і смуток за яскравим минулим, це дім мого кохання, моєї Зірки, це руїна, яка зберігає спогади і артефакти митців, це художник, який залишив недопитим чай три роки тому, маршрутка в якій платять за вихід, коти, виноград, жовтень, Пірати Карибського моря 5,2,3, укриття зі сталактитами і піаніно, парк що смачно пахне «ніби все в порядку»

Я повернусь

Я - акт творення, що вривається у буденність. Я - вітер, який не затримується на місці довше двох тижнів. Моя місія - постукати у двері і ніжно ввійти у ваш простір, наповнити його світлом, мистецтвом і життям. Я спостерігаю, я відчуваю, я наповнююсь, наповнюючи. Люди чудові, а світ прекрасний. Всевишній добрий і любить грайливо створювати контексти взаємного задоволення: ти купила вазу цікавої форми? Давай розпишу!

Запрошуйте мене і я приїду, кличте в гості і я привезу своє життя в рюкзаку, розмалюю вам вікно, вазу чи тіло. Я відкрита, я вільна, я тут для вас, а ви тут для мене

База відпочинку «Джерело», під Львовом

Я опиняюсь там, де маю бути. Я зустрічаю тих, кого маю зустріти. Я не запізнююсь і не приходжу раніше, я завжди вчасно. Кожен момент цінний у своїй неповторності, кількість випадкових невипадковостей, що мали статися, щоб це відбулось, настільки велика, що не вистачає слів, щоб виразити свою вдячність Всесвіту за кожну секунду. Як часто я мерзну на горі в Києві слухаючи ханг і електрогітару з комбіком? Як часто я танцюю в лісі під транс під дощем біля багаття? Як часто я приймаю омріяну ванну, пишучи цей текст? Я щиро в захваті, я ніколи за все життя ще не була така щаслива. А ключ до смішного простий: я вірю Йому, я тут і тепер, я не лину думками в майбутнє з тривогою плануючи свій наступний крок чи плекаючи надіі на зміни, не занурююсь в минуле з його солодкими спогадами та ностальгією. Проживати кожен момент і вірити в доброту Всесвіту, його підтримку і участь у моєму житті, бачити його підказки і грайливі натяки, вказівні знаки та попередження, зустрічати життя з відкритим серцем, тихим розумом і сильним тілом.

Зранку мене питають чи я їду на фестиваль, ввечері я вже маю проходку. Не знаючи своєї ролі, я вирушаю в подорож і мої квести знаходять мене в процесі. Я корисна, я допомагаю, я роблю свій посильний вклад, кайфуючи, радіючи, насолоджуючись. Мене пригощають, мене підвозять, мене годують, про мене турбуються і про мене пам’ятають. Я незалежна, мені добре самій, мені добре в контакті з людьми. Останнім часом мені подобається спостерігати і слухати, не прикладаючи зусиль для активного проявлення. Мені більше не потрібна увага, одобрення, якщо я дію, то виключно з бажання дії, а не в пошуках зацікавлених очей. Я знаю свою цінність, я розумію свої потреби і бажання.

Людоньки, мені так добре, я така вдячна, що відчуття, що свічусь і хочеться ділитись цим світлом, робити добре всім, до кого дотягуються руки

Ми тут і це прекрасно

Підказка міського кабана: ходити по світлофорах

Київ, Поділ

Так багато, що не поміщається в слова
Може колись я розкажу інакшим чином, але поки лише запах сонця, погляд карих очей, присутність і благословення Всесвіту

Чай в Києві спаська 31б 111

Хвороба, Львів

З 23го серпня я була прикута до дивану моїх друзів у Львові. Я сильно і дивно захворіла. Про мене піклувались, мене підтримували, мені допомагали, але опинитись закритою в квартирі, з болем у всіх суглобах, вести вегетативне існування для когось, хто живе з вітром на плечі, для того, кого кличе дорога - невиносила мука.

Але це був урок. Жорстокий, але корисний. Я поспішала. Стрімголов бігла за своєю стаєю, намагалась наздогнати дорогих моєму серцю людей і покайфувати, пошипотитись ще хоч трошки. Це були не мої двері.

Як мантру я повторюю собі «все складається так як має скластися». Відпускати помилкові шляхи - мистецтво, уміння, яке я тільки опановую. Це не легко, це боляче, заздрісно, прикро і солоно. Дозволити речам складатися так як їм суджено, не боротися, а вміти відпускати з посмішкою розуміння підсвічння саме твоєї стежки. Ломлячись в закриті двері, проливаючи гіркі сльози і стираючи пальці до кровавих мозолів, можна легко не помітити зовсім поруч відкриті, звідки пахне корицею і ладаном.

Всесвіт смішний, його цілі очевидні, але такі загадкові і туманні. Він нас любить, він благосний і сповнений тепла, див і добрих людей. Коли мені було найгірше я все думала «за що мені це, невже я вчинила щось таке погане?». Не правильне питання, Льоля) Це була моя вправа на прийняття, сповільнення і смирення. Твердою рукою, Він зупинив мене, закрив у квартирі у Львові, зробив боляче, позбавив бажаного, щоб навчити, зробити кращою. Довіряти Йому, чути шепіт вітру, відпускати хибні тропи, відчувати свій напрямок, не гнатись за задоволеннями, бути пильною і думати про своє благо.

Вчора я відчула, що повернулась, засвоїла урок, зализала рани і готова знову бігти за вітром на зустріч людям і красі

Шостка

Моя мама любить залишити декілька ковтків чаю за сніданком і допити його за вечерею, вона любить печиво Марія, конвалії, рибалку та збирати гриби, але не чистити їх. Вона ніжна, приймаюча, підтримуюча і не впевнена в собі, вона дуже нервує через подорожі і боїться їздити кудись сама. У неї гарне темне волосся, яке вона вже багато років фарбує жахливим мелірування в блонд. Я пам’ятаю момент коли помітила, що вона постаріла. У неї неймовірно красиві чорні очі і важкі повіки як на іконах візантійської традиції. Вони з батьком познайомились на маминій роботі, вона стоматологиня і працює в масці, він полюбив її за ці очі. Іноді коли вона посміхається чи сміється її правий клик зачіпається за губу, мій іноді теж так робить. Вона любить читати, складати пазли і вишивати. Коли я була підлітком і ми сварились, замість слів вибачення, вона приносила мені тарілочку з нарізаним апельсином. У неї на балконі сад, а в душі смуток, її чоловік помер, вона не вміє знаходити друзів. Вона називає мене Мишкою чи Льольчіком. Моя мама крихітна, десь метр шістдесят зростом, у неї руки старої жінки. Вода у будь-якому водоймі для неї захолодна. Шостка зробила її ворожою і наляканою, вона не вітається в магазині, не довіряє незнайомцям і не любить місто, в якому живе. Моя мама забагато думає про інших людей. Вона - безумовна любов, знання, що мене десь чекають, спокій в обіймах, добрі слова, зацікавлений слухач, дім

Вітання, шановне панство, дорога родино
З 24го липня у мене немає дому, але одночасно з тим, тепер мій дім - весь світ. Я найбільш вільна за все своє життя. У мене з’явилось бажання вести щось подібне до блогу про свої подорожі і життя, бо тепер вони по справжньому яскраві і насичені. Я буду вдячна за фінансову підтримку, бо бути бродячою художницею не сама надійна робота хіхі

Ця розповідь буде про мій справжній дім - Шипіт. Це перший спогад з Шипоту: серпень 2021го, виснажені дводенним автостопом, нагружені важенними рюкзаками, ми піднімалися на першу поляну. Нам зустрілась дівчина. «Ласкаво просимо додому» - сказала вона. Я запам’ятала цю фразу назавжди, бо саме цим для мене і є Шипіт. Домом

Моя шерсть пахне канабісом, пало санто і буковим димом, вона вимита грозами і розчесана смерековими гілкама, мої зуби чорничного кольору, а на сітківці закарбовані найгарніші світанки і зоряні ночі. Моя стая грає на барабанах, шаленіє від повні, любить вафлі і з підозрою ставиться до тих, хто пахне Вавілоном. Мої люди люблять палити палки, ящеритись на сонці і купатися у крижаних водоспадах, гуляти багато кілометрів, щоб попити чай на вершині гори і зібрати чебрець, здатні викликати сладушки і відчувати настрій один одного по міцелію. Тут простір свободи і проявлення, духовності, мистецтва і любові, почухувань голови, турботи про ближніх і магії. На годиннику завжди 22:22, під нігтями бруд, а на обличчі посмішка. Тут спокійно, тут інша реальність. Реальність, де прокидаєшся від запаху кави зі спеціями, де засинаєш під сопіння зірки на плечі, де у воді живуть дракони і кожен день смажаться оладки, вечорами від нічого робити переказуються серіали на 267 епізодів, де кожен - дикий звір, а під ногами сяють мармароси.
На Шипоті залазять на дерево, щоб пограти на барабані, варять борщ з часниковими пампушками, щоб відсвяткувати день народження, співають мантри і барабанять, щоб зарядити їжу, прикрашають один одного, заплітаючи дреди і косички, набиваючи татуювання, розписуючи шкіру хною, створюючи і даруючи прикраси, діляться і знають, що хтось не їсть цибулю, ходять з посохом, не носять труси, лякають дітей туристів, виють на місяць, бачать у темряві, роблять йогу, додають чорницю у кожну страву і люблять один одного
Шипіт це сім’я, це стая, це мій дім

Нарешті я вдома :)))

Having some good times

Свободу Шипоту!

Я відчуваю провину за прикладання недостатніх зусиль для покращення життя коли я не єбашу на межі своїх ресурсів