Forward from: ілон довбойоб, а я пишу слеш
#theneverking #укрфф #укррайт
я дозволив собі мати надію, що ця Дарлінґ – остання, що цього разу все вийде, ми забудемо цей гнилий рід і повернемось до життя, яке мали до них.
досі пам'ятаю першу невдалу спробу. тоді я багато лаявся мовою, якою колись бачив сни і якої тепер вже майже не пам'ятаю. Пен лаявся ще більше і за один вечір розтрощив у місті черепів з... десять? одинадцять? втім, це неважливо.
зараз він рвучко обертається на підборах, навіть не дивлячись на непритомне дівча на підлозі, і мовчки йде геть. я рушаю за ним, лишивши близнюків, як завжди, прибирати безлад.
Пен лютий, різкий і швидкий. я міг би легко наздогнати його, скориставшись своєю силою, та зараз це буде ударом під дих, тому я просто крокую за ним на відстані в кілька метрів.
він знає, що я іду за ним, тому не зачиняє за собою двері гробниці, проте цілковито ігнорує мене, коли падає в ліжко.
– Пене.
– м?
Пітер байдуже дивиться на мене з-за балдахіну, але я знаю, що він уважно слухає. гадки насправді не маю, що йому сказати. я ніколи не вмів підтримувати і не впевнений, що йому зараз потрібні якісь красиві слова, на кшталт тих, які близнюки так майстерно заливають у вуха дівчатам Дарлінґ.
тому я просто підходжу до його ліжка і хриплю:
– посунься.
він здивовано вигинає брову, але звільняє трохи місця поряд із собою.
деякий час ми лежимо мовчки, дивлячись в темну стелю, аж поки я не порушую тишу першим:
– хочеш когось вбити?
– а ти?
– завжди, – я криво усміхаюсь.
Пен супиться кілька секунд, барабанить пальцями по пряжці ременя – ніколи не помічає, як це робить –, але зрештою хитає головою:
– потім. зараз я хочу спати.
я киваю і обережно пригортаю його до себе; він, на диво, не заперечує. кладе голову мені на груди, вмощується і дозволяє обійняти.
Пен ледь помітно здригається, коли я проводжу долонею вздовж його хребта, вниз та вгору, і легко притискаю між лопаток.
він завжди напруженій, як, власне, і я. під теплою шкірою пульсує життя і рештки магії. чесніше було би сказати жевріє, але до біса, і так забагато неприємної правди за один день.
нахиляюсь трохи нижче, до його вологого волосся. яка б не була погода і пора року, Пен завжди пахне однаково: осіннім лісом, каштанами і горобиною. мені хочеться вдихнути його запах глибше, зібрати губами і відчути на кінчику язика. та я не цілуюсь. взагалі. навіть із Пеном.
він сонно потягується в моїх руках і я ковзаю нижче, щоб він міг вмоститися зручніше.
– тільки звали до заходу сонця, я все-таки не дівка, щоб ночувати з тобою.
– я з ними не ночую, – пирхаю я і, подумавши трохи, легко штовхаю його в бік.
– Пене?
– ммм? – бурчить невдоволено. я висмикнув його зі сну.
– ти теж не ночуєш, зараз день. це буквально... протилежні речі.
– стулися, – він усміхається і перевертається до стіни, й за мить я чую лише його рівне дихання.
нам треба протриматись ще років зо двадцять.
я дозволив собі мати надію, що ця Дарлінґ – остання, що цього разу все вийде, ми забудемо цей гнилий рід і повернемось до життя, яке мали до них.
досі пам'ятаю першу невдалу спробу. тоді я багато лаявся мовою, якою колись бачив сни і якої тепер вже майже не пам'ятаю. Пен лаявся ще більше і за один вечір розтрощив у місті черепів з... десять? одинадцять? втім, це неважливо.
зараз він рвучко обертається на підборах, навіть не дивлячись на непритомне дівча на підлозі, і мовчки йде геть. я рушаю за ним, лишивши близнюків, як завжди, прибирати безлад.
Пен лютий, різкий і швидкий. я міг би легко наздогнати його, скориставшись своєю силою, та зараз це буде ударом під дих, тому я просто крокую за ним на відстані в кілька метрів.
він знає, що я іду за ним, тому не зачиняє за собою двері гробниці, проте цілковито ігнорує мене, коли падає в ліжко.
– Пене.
– м?
Пітер байдуже дивиться на мене з-за балдахіну, але я знаю, що він уважно слухає. гадки насправді не маю, що йому сказати. я ніколи не вмів підтримувати і не впевнений, що йому зараз потрібні якісь красиві слова, на кшталт тих, які близнюки так майстерно заливають у вуха дівчатам Дарлінґ.
тому я просто підходжу до його ліжка і хриплю:
– посунься.
він здивовано вигинає брову, але звільняє трохи місця поряд із собою.
деякий час ми лежимо мовчки, дивлячись в темну стелю, аж поки я не порушую тишу першим:
– хочеш когось вбити?
– а ти?
– завжди, – я криво усміхаюсь.
Пен супиться кілька секунд, барабанить пальцями по пряжці ременя – ніколи не помічає, як це робить –, але зрештою хитає головою:
– потім. зараз я хочу спати.
я киваю і обережно пригортаю його до себе; він, на диво, не заперечує. кладе голову мені на груди, вмощується і дозволяє обійняти.
Пен ледь помітно здригається, коли я проводжу долонею вздовж його хребта, вниз та вгору, і легко притискаю між лопаток.
він завжди напруженій, як, власне, і я. під теплою шкірою пульсує життя і рештки магії. чесніше було би сказати жевріє, але до біса, і так забагато неприємної правди за один день.
нахиляюсь трохи нижче, до його вологого волосся. яка б не була погода і пора року, Пен завжди пахне однаково: осіннім лісом, каштанами і горобиною. мені хочеться вдихнути його запах глибше, зібрати губами і відчути на кінчику язика. та я не цілуюсь. взагалі. навіть із Пеном.
він сонно потягується в моїх руках і я ковзаю нижче, щоб він міг вмоститися зручніше.
– тільки звали до заходу сонця, я все-таки не дівка, щоб ночувати з тобою.
– я з ними не ночую, – пирхаю я і, подумавши трохи, легко штовхаю його в бік.
– Пене?
– ммм? – бурчить невдоволено. я висмикнув його зі сну.
– ти теж не ночуєш, зараз день. це буквально... протилежні речі.
– стулися, – він усміхається і перевертається до стіни, й за мить я чую лише його рівне дихання.
нам треба протриматись ще років зо двадцять.