Врешті, серпень лащиться до рук кудлатим левом, падає до ніг кометою, в якої дев’ять хвостів і одне життя – й те вона вирішила прожити з тобою разом.

Ми сидимо на даху, з якого видніється усе місто. В мене намисто на шиї з ввімкнених ліхтарів, у неї – тисяча приводів бути не тут, не разом, займатися будь-якими іншими своїми справами: ростити дерева, в лісі відшукувати колискові, уявне перетворювати у дійсне, безутішно плакати, берегти назавжди втрачене, відпускати втрачене назавжди.

Але зараз вона тут, і я можу торкнутися віями її сміху.

— Чого ти боїшся?

— Що в темряві розівчусь бачити таємниці, що байдужість сприйматиму як належне. Що обиратиму знайоме і обережне, що стану тим, хто “для прогулянок надто пізно”, “ні, ми не лишимось ночувати в лісі”, “що ж, далі не підемо, бачиш, тут огорожа”. Тепер моє питання. Що б ти хотіла вміти?

— Робити вибір в користь дивовижного.

Що було потім?
Місяць медовий.
Вино з троянд й туману.
І всі ті, хто хотіли би бути нами – прокидались і ставали на нас трішки більше схожими.

Дратувавсь через червоний на світлофорі – починали пританцьовувати, наспівуючи під ніс.
Йшли на нараду в офіс, а опинялися біля ріки.
Розмовляли з птахами й деревами, впавші зірки прилаштовували в добрі руки.

Що й казати, світу потрібні щасливі і диваки.
Це йому нагадує, що і він таким вміє бути.