Your Bookish Reality UA🦉🇺🇦🌾

Я скидаю свій безрозмірний джемпер, відчуваючи, що в ньому занадто спекотно, і розглядаю своє відображення. Майка і крихітні шорти самі по собі можуть бути трохи недоречними, тож я додаю шовковий халат-кімоно. Ось так. Знову пристойно. Немає сенсу вдягатися повністю, коли я просто йду до сусіда.

– Я заходжу туди, – рявкаю я в телефон, перш ніж запхати його в задню кишеню. Тримаючи в одній руці молоток, а іншою встромляючи у скло пробійник, що розтрощує його за півсекунди, я з ревом вриваюся в її будинок, молячись, щоб шок не дав чоловікові вистрілити в мене.
Але коли я пробігаю через її кухню до вітальні, мій мозок починає наздоганяти мої очі. І вуха.
Жінка що кричить? Є.
Психопат-вбивця? ... Не дуже.
Насправді, жінка, яку я рятую, дивиться на мене, вказує на мене, ніби у цій ситуації я якийсь монстр. Кричить. Не стікає кров'ю. Не мертва. Навіть не в біді – гаразд, ну, явно в біді. Але не в такому сенсі, про який я думаю.

Відколи я зустрів Ізабель Торп, я хотів, щоб вона мене покохала. Якби я не міг мати нічого іншого в цьому світі, я хотів би мати її серце. Я хотів знати, що хтось настільки дорогоцінний, як вона, може знайти партнера в комусь настільки недосконалому, як я. Не можна бути з людиною, яка тебе лякає. Не можна любити те, чого боїшся.

Я повільно вийшов з неї перш, ніж мій член прийшов в повну готовність. Якщо, зрештою, я знову буду її трахати, то мені потрібно було хоча б змінити презерватив.
- Вудс Керрінгтон, я надеру тобі дупу, якщо ти займаєшся тим, чим я думаю. Ти маєш вийти сюди. Щойно заявилася Анджеліна, - стукіт у двері супроводжувало сердите гарчання Беті.
Чорт! Я не хотів мати справу з Анджеліною прямо зараз. Я хотів змінити презерватив і занурити себе назад у Деллу.
– Хто така Анджеліна?
Хто така Анжеліна? Чи я повинен був збрехати їй? Ні. Я не міг. Але сказати їй правду означало, що більше не зможу займатися з нею сексом.
— Будь ласка, дай відповідь мені, Вудс, — сказала Делла, потім опустила ноги на підлогу і відійшла від мене.
Я відчув холод без неї. Я натягнув штани. Вона обійняла себе руками. Захисний жест.
- Вудс? - Вона чекала.
- Вона скоро стане моєю нареченою, - ці слова вилетіли з мого рота, завдаючи майже фізичний біль.

Лише поцілунок, нагадую я собі, коли його язик проникає в мій рот.
Лише поцілунок, коли він прикушує мою нижню губу.
Лише поцілунок, коли я стогну і стискаю ноги разом.
Лише поцілунок, коли я відчуваю, як він твердне біля мого живота.
Лише поцілунок, коли я борюся з ним за контроль, віддаючи стільки ж, скільки беру.

— Чому ти робиш таке обличчя?
— Яке обличчя?
— Таке, яке ти робиш, коли думаєш про щось дивне.
— У мене немає такого виразу обличчя!
— Ні, є. І ти щойно його скорчила. Про що ти думала?
— Про закоханих повій, — зітхаю я.
— Ось ваші млинці.
Звісно, саме в цей момент повертається офіціантка. Цього разу вона кидає на мене погляд, який каже: «Ти довбана психопатка».

Сьогодні Вільма обирає мати бойову готовність. Її червона помада підкреслювала гострі кутки губів, а чорна підводка робила погляд більш виразним. Вона ніби ножами кидалася, коли роздивлялася когось, наносячи декілька шарів туші на рівні пухнасті вії, відрізняючи в людей будь-яку можливість на порятунок. Перед її червоною сукнею в підлогу, що обліпила тіло дівчини безгоданнимии вигинами, впав би на коліна світ.
— ... Я вчора відрепетирувала ту саму ходьбу, щоб вона подумала, що я перепехнулася із кимось в машині. А, – Вільма дістає із сумочки маленьке дзеркальце, змазуючи нижній край своєї помади. — Ну і помада. Типу ти не стримався.

— Сьогодні повний місяць, і я хотів, щоб ми вшанували матінку-природу нашими картинами.
Цей хлопець наполовину - зарозумілий сомельє, а наполовину - дитя квітів. Я роблю ще один ковток вина, коли месьє натискає кнопку, і на передній стіні спалахує низка картин.
Святі вагіни!
Я буквально випльовую вино, залишаючи на полотні зображення Джексона Поллака з бургундського вина.