Оце мав дискусію з одним достойним колегою щодо причин такої популярності оповідань за Шерлока Холмса – які (за виключенням перших романів з добре продуманим сюжетом) вкрай поверхові, а іноді навіть відчувається, що автор їх писав «на одчепись». Колега запевняв, що справа тут у новаторстві, і читач ще просто не був балуваний детективним жанром, тому йому б зайшло будь-яке чтиво, включно з Кокотюхою. Я заперечував тим, що масовий читач вже був знайомий із творами Алана По, читав «Убивство на вулиці Морг», а самІ літературні герої Холмс і Ватсон обговорюють між собою твори Габоріо. Врешті решт конан-дойлові оповідання містять відсилки до літератури про Ната Пінкертона (яка в свою чергу відсилає до реального детективного агентства Алана Пінкертона), тобто уявлення про детективний жанр сучасники мали. На мій погляд, новаторство Конан Дойла було у тому, що він по суті винайшов жанр «мильної опери», коли кожен британець знав, що в кінці тижня у його любимій газеті він знову зустрінеться з Холмсом і Ватсоном, які спіймають чергове зло – і запроторять його до цюпи.
Однім словом, коли я тільки відкрив для себе
ютубера Сергія Любарського, мене цікавив альтернативний, відмінний від офіційного погляд на події всередині З’єднаних Стейтів. Наразі ж мені все більше цікаво студіювати самого Любарського по порядку ведення його стрімів, оскільки я ніколи не думав, що можна так легко монетизувати байку «слон і моська»: він у кожному своєму випуску бере якогось іншого блогера – і демонстративно його побиває. В
одному із останніх шоу він перевершив, здається, власний рекорд, пройшовшись одночасно як по Портнікову, Швецю і якимось ноунеймам з «Еха Москви» з однієї сторони, так і по Веллеру, Табаху, Азаркіну і навіть Ілларіонову – з другої. У нього дуже цікавий підхід: обсираючи когось, він одночасно вимагає із ним дебати і небажання новообісраного дебатувати видає за ознаку своєї вселенської правоти. Ті ж нещасні, які ризикнули таки прийти, зіштовхнулися з тим, що Любарський постфактум знімає про них додаткові сюжети, де просто розмазує тонким шаром уже без можливості розкритикованого до апеляції. Аудиторія уже не чукає американських новин, аудиторія чекає, розгрому чергового опонента – і оця мильна опера реально збільшує йому притік голосів.
Зновуж таки, неважко помітити, що подібний підхід притаманний усій альтернативній науці, довіра до носіїв якої базується на тому, що вона максимально істерично заперечує очевидні істини. Дуже характерний при цьому кейс автора багатьох книжок Різуна-Суворова. Він бере загальновизнані істини, наприклад, що під Сталінградом була перемога, а котли початку 41-го оцінюються однозначно, як розгром і переписує все навпаки: що котли – це типу така була стратегічна многоходовочка, а Сталінград – це повний програш і Гітлер від радості, що його розгромили навіть пив шнапс. Від мене назавжди, до слова, відписався один письменник-фантаст, коли я
звернув увагу, що весь авторитет Докінза, як біолога ґрунтується виключно на тому, що він оскаженіло кидається на Лоренца, та й по суті на Дарвіна. Недалекий читач вважає це ознакою розумності та володіння сакральними знаннями.
Гадаю, що Любарського на таку тактику підсадив
історик-перестроєчник Солонін, що час від часу з’являється у нього на передачах. Я маю підозру, що він навіть добре законспірований булгаковолюб. Ця тактика, до речі, може буть і від супротивного: єдиний, кого із українського політикуму хвалить Любарський – це Балашов, якого тут мають за клоуна. І саме тому найбільш підходить для того, аби проголосити його економічним та лібертаріанським генієм, не визнаним недалеким українським суспільством.
Ну, от, нарешті, і я когось покритикував. Чекаю тепер, коли до мене піде перетік підписників від Любарського.
