KARPACHOFF

Чому ви залишаєтеся з людиною, яка завдає вам болю, і як ухвалити рішення?

Іноді ми сприймаємо партнера так, ніби це дві різні людини.

Один — люблячий, ніжний і турботливий. Інший — холодний, той, хто принижує, ігнорує або зраджує.

Психіка розділяє ці образи й продовжує чекати, що «поганий» зникне, а «хороший» повернеться. Тому людина залишається у стосунках не лише з реальним партнером, а й із його бажаною версією.

Щоб ухвалити рішення, ці два образи необхідно поєднати.

Крок 1. Відокремте факти від інтерпретацій

Розділіть аркуш на дві частини:

— що людина робить, коли вам із нею добре;
— що вона робить, коли завдає вам болю.

Записуйте лише дії, які можна спостерігати. Не «він мене цінує», а «він цікавиться моїм станом і виконує обіцянки». Не «він токсичний», а «під час конфлікту він зникає на кілька днів».

Не пояснюйте його поведінку втомою, травмами, важким дитинством або страхом близькості. Зараз завдання — побачити реальність, а не знайти їй виправдання.

Крок 2. Поєднайте дві частини

Прочитайте обидва списки поспіль і сформулюйте:

«Це одна людина. Вона здатна давати мені близькість — і вона ж поводиться зі мною таким чином».

Необхідно утримати обидві частини одночасно: не знецінювати все хороше через біль, але й не скасовувати завданий біль спогадами про хороше.

Саме це й називається інтеграцією образу об’єкта.

Крок 3. Визначте не наміри, а повторюваний сценарій

Запитайте себе:

— це одинична ситуація чи стійка модель стосунків?
— людина визнає завдану шкоду чи переконує мене, що я все перебільшую?
— після розмов змінюється її поведінка чи лише слова?
— я люблю реальні стосунки чи досі чекаю, якими вони колись стануть?

Стосунки слід оцінювати не за найщасливішими епізодами й не за обіцянками, а за сценарієм, який регулярно повторюється.

Крок 4. Визначте свої межі та потреби

Сформулюйте максимально конкретно:

— що саме завдає вам болю;
— чого ви хочете натомість;
— що для вас допустимо обговорювати;
— що є принципово неприйнятним;
— які наслідки настануть, якщо ситуація не зміниться.

Фраза «стався до мене краще» надто абстрактна. Конкретне формулювання звучить інакше:

«Коли виникає конфлікт, мені важливо, щоб ми його обговорювали, а не припиняли спілкування на кілька днів. Якщо це триватиме, я не зможу залишатися в таких стосунках».

Крок 5. Спробуйте домовитися

Домовленість можлива лише тоді, коли обидві людини визнають проблему й готові брати участь у її розв’язанні.

Обговоріть:

— який формат стосунків підходить кожному;
— що має змінити кожен із партнерів;
— як саме це проявлятиметься в поведінці;
— скільки часу ви готові дати на зміни;
— як ви зрозумієте, що домовленість працює.

Важливо спостерігати не лише за реакцією людини під час розмови, а й за її подальшими діями.

Якщо у відповідь ви отримуєте звинувачення, знецінення, маніпуляції або чергові обіцянки без змін, це також є відповіддю.

Крок 6. Перевірте результат у реальності

Не оцінюйте стосунки наступного дня після розмови. Подивіться, чи змінюється повторюваний сценарій протягом узгодженого періоду.

Поставте собі три запитання:

— чи стало у стосунках більше безпеки та взаємності?
— чи дотримуються домовленості без постійних нагадувань?
— чи бачу я стійкі дії, чи знову живу надією?

Крок 7. Зробіть вибір

Якщо домовитися вдалося й обидва партнери справді змінюють спосіб взаємодії, стосунки можуть розвиватися далі.

Якщо людина не хоче або не здатна нічого змінювати, залишаються два варіанти:

— прийняти, що саме так вона будує стосунки, і вирішити, чи готові ви із цим жити;
— визнати несумісність і піти.

Прийняття не означає схвалення, прощення чи обов’язку терпіти. Воно означає відмову від фантазії, що людина обов’язково стане іншою.

Ви обираєте не між її «хорошою» та «поганою» версіями. Ви обираєте стосунки із цілісною людиною — такою, якою вона проявляється в реальності.

Друзі, хочу запросити вас долучитися до мого наукового дослідження про формування публічного образу в соціальних мережах.

Буду вдячний, якщо ви заповните коротку анкету про те, як ви мене сприймаєте. Це займе близько 5 хвилин.

Від вас — внесок у науку, від мене — результати дослідження.
Всім дякую!

👇 Долучитися до дослідження https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSeXZ-4if_WbMrw7One_FJwDLuTb7n0xDZc3DjQdSf5o0YK5lg/viewform

Друзі, моя подруга-науковиця проводить дослідження фінансової поведінки💰й дуже потребує вашої участі.

Кілька хвилин вашого часу — внесок у науку, а після завершення дослідження ви отримаєте рекомендації щодо власної фінансової поведінки на ваш мейл! 😉

🔍 Дослідження фінансової поведінки за посиланням https://forms.gle/uCTPUq1hRFZNMtzH7

🎯 Є такий спосіб досягнення мети — соціальне зобов'язання.

Але якщо придивитись до нього уважніше, то це стає схоже на витончений тип збоченного ставлення до себе

Далі може бути трошки неприємно, але це такий собі тест на те, що для вас важливіше:

- ілюзія власної ефективності, яка в кінці кінців заведе вас в глухий кут,
- чи неприємна правда, прийнявши яку ви зможете впливати на власне життя, таки зробивши його справды приємними?

👂🏻 Чули про такий спосіб досягнення мети?

- «Публічно оголоси про свою мету».
- «Пообіцяй заплатити гроші, якщо не виконаєш».
- «Зроби так, щоб тобі було соромно відступити».

Це продають як ефективний спосіб досягати цілей.

І він справді може спрацювати.

Так само працює батіг рабовласника.

Раб теж виконує роботу, коли знає, що господар покарає його за бездіяльність.

І тут виходить дуже жорстка і неприємна правда ВАМ ПОТРІБЕН ГОСПОДАР, БО ВИ НЕ МАЄТЕ ПРАВА КЕРУВАТИ СОБОЮ

Поки ніхто не дивиться, ви нічого не робите.

🎭 Тому вам потрібні наглядачі, контролери й судді.
- Люди, перед якими буде соромно.
- Люди, які посміються з вашої невдачі якщо у вас не вийде.
- Люди, яким доведеться віддати гроші якщо не зробите запланованого.

Ви добровільно віддаєте їм право керувати вами, бо самі собою керувати не навчилися. І дарма.

ВИ НАЗИВАЄТЕ СТРАХ ДИСЦИПЛІНОЮ

Ви працюєте не тому, що зробили вибір.
Не тому, що розумієте сенс мети.
Не тому, що здатні витримувати труднощі.

Ви працюєте, щоб вас не принизили, не засудили не покарали.

Це не сила волі.
Це слухняність наляканої людини, яка рухається лише тоді, коли бачить підняту палицю.

🧠 Механізм уже сформований:

Пообіцяйте мене “покарати”. Інакше я не зрушу з місця».

ВАС МАЄ ЛЯКАТИ НЕ МЕТА ЯКОЇ ВИ НЕ ДОСЯГЛИ. НАЙСТРАШНІШЕ ЦЕ ВАША БЕЗПОРАДНІСТЬ

Можливо, ви схуднете.
Завершите проєкт.
Вивчите мову.
Заробите гроші.

Але щойно зникне господар із батогом, ви знову почнете змивати своє життя в унітаз бо це єдина дія яку ви можете зробити.

💪🏻 Бо ви ненавчилися діяти.
Ви навчилися підкорятися (це таке собі вітання з дитинства. Де головними були слухняність і підкорення.)

ВИ ПЛАТИТЕ ЗА ДРІБНУ ПЕРЕМОГУ ВЛАСНОЮ СВОБОДОЮ

Одна досягнута мета здається великою перемогою.

⚙️ Але стратегічно ви програли.

Ви закріпили переконання, що
- без чужого нагляду нічого не варті.
- без загрози не здатні діяти.
- вашою поведінкою повинні керувати страх, сором і покарання.

Досягення мети закінчиться.
Рабська модель залишиться.

ПЕРЕСТАНЬТЕ ШУКАТИ ТОГО, ХТО БИТИМЕ ВАС ДОСТАТНЬО СИЛЬНО

Не шукайте нового контролера.
Не вигадуйте нового покарання.
Не збільшуйте суму, яку втратите.
Не збирайте аудиторію, перед якою буде соромно.

📝 Запитайте себе:

1. Чому я не здатний діяти без загрози?
2. Чому чужий осуд сильніший за моє власне рішення?
3. Чому мені потрібен господар, щоб прожити моє життя?
4. Хто керуватиме мною, коли ніхто не дивитиметься?

👀 Доросла людина не наймає собі наглядача. Вона
- визначає, чого хоче.
- Приймає рішення.
- Діє.
- Зривається.
- Аналізує помилки.
- Змінює стратегію.
- І продовжує рухатися без публічного батога біля голови.

Якщо ви здатні працювати лише з-під палиці, не дуріть себе не називайте це дисципліною. Називайте речі своїми іменами:

Ви ще (чомусь) не навчилися бути господарем власного життя.

✍️ В психоаналітичному коучингу є ціла низка тем, які водночас пов'язані зі здібністю досягати мети і бути господарем свого життя.

- Це і відсутність контакту зі своїм власним (справжнім) бажанням,
- і імперативи суперего,
- і конфлікти усвідомленого бажання з безсвідомим,
- і розуміння, чому те, що нас лякає, є більшою мотивацією, ніж те, що нас надихає.

І це все не складні речі, як може скластися на перший погляд.

🫆 Це механізми нашої психіки, розуміння яких дозволяє вам перестати бути рабом чужої думки.

Якщо вам ця тема цікава, дайте мені про це знати.

І в наступних дописах ми розберемося з зазначеними темами.

Те, що сьогодні здається рисою характеру, часто виявляється способом пристосування, якого ви навчилися ще в дитинстві. Тоді він допомагав зберегти любов і уникнути покарання. Тепер — заважає жити власним життям.

Зазвичай світогляд людини — це не результат її свідомого вибору.

Це результат поведінки і слів які вона чула в дитинстві від батьків. 

📌 «Не сперечайся зі старшими»
Чого це вчить дитину:
«Вік і статус дають людині право вирішувати, що є правдою, а твоя думка нічого не важить».

🗣 Можливі переконання:
«Старші завжди мають рацію».
«Я не маю права заперечувати авторитетній людині».
«Мої аргументи не мають значення, якщо переді мною хтось впливовіший».

⏳ До чого це може призвести:
Людина не здатна захищати себе перед керівниками, викладачами, чиновниками та владними партнерами. Вона може погоджуватися з несправедливими вимогами, терпіти приниження й мовчати навіть тоді, коли добре розуміє, що інша людина помиляється. Згодом це перетворюється на страх конфліктів, покору перед статусом і нездатність відстоювати власні інтереси.

📌 Змушували доїдати, коли ти вже не хотів
Чого це вчить дитину:
«Ти не можеш довіряти власному тілу. Дорослі краще знають, голодний ти чи ситий».

🗣 Можливі переконання:
«Мої відчуття неправильні».
«Я повинен терпіти дискомфорт, якщо цього хочуть інші».
«Відмовляти не можна».

⏳ Можливі наслідки:
Людина гірше розпізнає голод і насичення, їсть через почуття провини, доїдає зайве, не помічає потреб власного тіла. У ширшому сенсі їй може бути складно сказати «ні», зупинитися або відмовитися від того, що їй уже неприємно. Дослідження пов’язують дитячий тиск щодо їжі зі слабшим інтуїтивним харчуванням і проблемними харчовими патернами в молодому дорослому віці.

📌 «Не хвалися»
Чого це вчить дитину: «Пишатися собою, говорити про свої здібності й визнавати власні досягнення — соромно».

🗣 Можливі переконання:
«Інші самі повинні помітити, чого я вартий».
«Визнавати власні сильні сторони непристойно».
«Щоб мене приймали, я повинен бути скромним і непомітним».

⏳ До чого це може призвести:
Людина применшує свої здібності, знецінює результати власної праці й ніяковіє, коли її хвалять. Їй складно презентувати себе, просити підвищення, називати гідну вартість своєї роботи та претендувати на кращі можливості. Поки інші впевнено демонструють навіть посередні результати, вона мовчить про справжні досягнення й чекає, що її цінність помітять без слів.

📌 Термінове прибирання перед приходом гостей
Проблема не в самому прибиранні, а в атмосфері паніки, сорому й страху чужої оцінки.

Чого це вчить дитину:
«Важливо не те, як ми живемо, а те, яке враження справляємо».

🗣 Можливі переконання:
«Наше справжнє життя потрібно приховувати».
«Якщо люди побачать недосконалість, вони нас засудять».
«Чужа думка важливіша за мій спокій».

⏳ До чого це може призвести:
Тривога перед гостями, виснажливе прибирання, сором за звичайний побут, неможливість запросити когось спонтанно. Людина може витрачати багато сил на створення бездоганного образу й боятися, що інші побачать її справжнє життя. Вона звикає не жити, а постійно готувати декорації для чужого погляду.

📌 Виривали аркуш через одну помилку й змушували переписувати все начисто
Чого це вчить дитину:
«Одна помилка знецінює всю роботу».

🗣 Можливі переконання:
«Або ідеально, або ніяк».
«Помилятися соромно».
«Мої зусилля нічого не варті, якщо результат недосконалий».
«Щоб мене прийняли, я не маю права на помилку».

⏳ До чого це може призвести:
Перфекціонізм, страх починати, прокрастинація, нескінченне виправлення деталей, болісне ставлення до критики. Людина може кидати майже завершену роботу через один недолік або взагалі нічого не робити, щоб не зіткнутися з можливою помилкою. Авторитарне виховання, психологічний контроль і батьківська критика пов’язані з формуванням дезадаптивного перфекціонізму.

⬇️ Продовження — у наступному пості.

🤔 Існують переконання, яких ми не обираємо й майже ніколи не перевіряємо.

Вони входять у нашу свідомість раніше, ніж ми набуваємо здатності ставити запитання, а тому сприймаються не як одна з можливих точок зору, а як частина світобудови.

🥣 Один із найпоширеніших міфів нашої культури це важливість супів у раціоні.

Твердження, що суп це обовʼязковий - хибне.

Але воно настільки глибоко вкоренилося у східноєвропейській культурі, що запитання

«А чому, власне, шлунку обов’язково потрібен суп?»
нерідко сприймається майже як провокація.

Ніби йдеться не про харчову звичку, а про заперечення законів фізіології.

Сучасна медицина не вважає суп обов’язковим для здорового раціону.

Відмову від супів не вважають причиною гастриту, виразкової хвороби чи якогось особливого «зношування» або «подразнення» шлунка. До сновних причини хвороб шлунка належать інфекція *Helicobacter pylori*, нестероїдні протизапальні препарати, аутоімунні порушення, алкоголь, хімічні ушкодження та деякі інші стани.

Відсутності борщу в цьому переліку немає.

Застав дурня Богу молитись
то він і лоба розіб'є.

Міф про суп виник не випадково. У ньому змішалися
- реальні спостереження,
- застарілі медичні уявлення,
- економічна необхідність,
- організація громадського харчування та характерна помилка мислення: якщо щось корисне хворому, отже, воно неодмінно корисне і здоровому.

Упродовж століть хворим і тим, хто одужував, справді давали бульйони

Але те, що корисно хворим не обовʼязково корисно здоровим

Милиці корисні людині зі зламаною ногою, але з цього не випливає, що здорові люди повинні щодня ходити на милицях для профілактики переломів.

Сендвіч із м’ясом і овочами, запитий водою, не стає небезпечним лише тому, що воду подали окремо.

А жирний пересолений суп із невеликою кількістю овочів не стає автоматично корисним лише тому, що його інгредієнти плавають у бульйоні.

Суп був не медичним винаходом, а вдалою харчовою технологією. Він дозволяв використовувати жорстке м’ясо, кістки, залишки продуктів, сезонні овочі та крупи; робив їжу теплою, ситною та зручною для великої родини.

Саме економічна ефективність допомогла супу набути статусу норми.

У всьому винна радянська влада
У 1960-х роках у їдальнях поширилися комплексні обіди, до яких зазвичай входили салат, суп, основна страва та компот. Шкільне харчування також закріплювало суп як незмінну частину денного приймання їжі.
Для системи це було зручно. Суп дешевий і його легко готувати великими обсягами.

А людина, яка з дитячого садка щодня бачила перед собою обов’язкове «перше», починала сприймати таку послідовність як медично обґрунтовану.

Але те, що суп зручний для їдальні, зовсім не випливає, що його відсутність небезпечна для окремої людини. Це різні рівні міркування, які в побутовій свідомості злилися в один.

Якби людському шлунку справді була потрібна щоденна тарілка рідкої страви, ця потреба була б біологічною, а отже, однаковою для всіх народів. Але характер споживання супів надзвичайно відрізняється в різних культурах. Уже це свідчить, що йдеться не про фізіологічну потребу,, а про історичну звичку.

Є народи, які майже не їдять супів і не хворіють через це.

Історія обов’язкового супу — хороший приклад того, як формуються догми.

Спочатку було просте спостереження: ослабленій людині легше випити теплий бульйон, ніж з’їсти повноцінний твердий обід.

Потім бульйон став символом відновлення й турботи.

Економіка зробила суп центральною стравою

А побутове мислення завершило його: якщо суп дають хворим, дітям і відпочивальникам у санаторіях, отже, без нього здорова людина неодмінно захворіє.

Між твердженнями «суп може бути зручною та корисною їжею» і «суп необхідний кожній людині для збереження здоров’я шлунка» лежить величезна логічна прірва.

Здоровий глузд важливіший за здоровий шлунок. Шлунок ще можна вилікувати, а звичку сліпо вірити в будь-яку маячню — майже ніколи. Тому перевіряйте переконання, перш ніж робити їх правилами свого життя.

Бо відсутність супу навряд чи зробить вас хворими, а відсутність критичного мислення — легко.

Знаєте, кому це варто надіслати?

Прожитий день обміну і поверненню не підлягає.
Ця інструкція (чекліст) допоможе зрозуміти, чи не доведеться одного дня шкодувати про своє нереалізоване життя.
Якщо тобі буде неприємно усвідомлювати те, що написано далі, не хвилюйся, просто гортай стрічку далі і вже за годину ти про все це забудеш.
Так само, як забуваєш про власні мрії, цілі та наміри. Але якщо хочеш інший сценарій, я про це тут теж написав.

1. Постійно чекай слушного моменту.
Не починай, доки не матимеш достатньо грошей, знань, упевненості, часу та підтримки.
2. Намагайся відповідати чужим очікуванням. Обирай професію, партнерів і спосіб життя, які добре виглядають в очах інших. Власні бажання вважай примхами.
3. Порівнюй свій початок із чужими результатами. Дивись на людей, які працювали роками, і роби висновок, що в тебе немає таланту.
4. Бійся помилок більше, ніж бездіяльності. Краще нічого не зробити, ніж зробити недосконало. Через кілька років назви втрачені можливості «долею».
5. Багато плануй, але не переходь до дій. Читай книжки, дивись лекції, складай списки й обговорюй свої наміри. Відчуття підготовки чудово замінює реальний рух.
6. Залишайся там, де тобі погано, лише тому, що вже багато вклав. Робота, стосунки чи проєкт — неважливо. Минулі втрати повинні виправдовувати майбутні.
7. Не говори прямо. Чекай, що близькі самі здогадаються, чого ти хочеш. Потім ображайся, що вони не вміють читати твої думки.
8. Відкладай складні розмови. Дозволь маленькій проблемі вирости настільки, щоб її можна було розв'язати лише великою катастрофою.
9. Завжди шукай винних. Батьки, країна, колишні партнери, суспільство й невдалий гороскоп повинні відповідати за твоє життя. Тільки не ти.
10. Ігноруй власне тіло. Спи мало, рухайся рідко, харчуйся випадково та працюй до виснаження. Здоров'ям займешся пізніше — якщо воно залишиться.
11. Витрачай увагу і час на те, чого не можеш змінити. Читай усі новини, сперечайся з незнайомцями й оцінюй чуже життя. На власне часу залишитися не повинно.
12. Вважай зайнятість розвитком. Заповнюй кожну хвилину справами, щоб випадково не запитати себе, куди й навіщо ти рухаєшся.
13. Тримайся за людей, яким ти не потрібен. Доводь свою цінність тим, хто вже вирішив її не помічати.
14. Живи минулим або майбутнім. Згадуй, як добре було колись, або уявляй, як прекрасно буде потім. Теперішній момент використовуй винятково для очікувань і спогадів.
15. Переконай себе, що часу ще багато. А потім одного дня скажи, що вже надто пізно.
16. Обирай знайомий дискомфорт замість незнайомої невизначеності. Тримайся за нецікаву роботу та нудні стосунки й називай це «стабільністю».

І головне: ніколи не визнавай, що життя складається з маленьких щоденних виборів. Називай усе випадковістю, обставинами або долею.
Так значно зручніше просрати його, не помітивши власної участі.

Але якщо ти хочеш інший сценарій, можна почати з цього:
Чекаєш слушного моменту → зроби перший крок сьогодні, в гірших з можливих умов, з тим, що маєш зараз. Слушний момент — вигадка, яка виправдовує очікування.
Порівнюєш свій початок із чужим результатом → порівнюй себе тільки з собою місяць тому. Раз на тиждень — одна конкретна зміна на папері.
Боїшся помилки більше за бездіяльність → постав дедлайн на недосконалий результат цього тижня. Здай "недостатньо добре" замість нічого, бо 50% від чогось краще ніж 100% від нічого
Багато плануєш, мало робиш → на кожну годину читання/лекцій — одна дія в реальності. Немає співвідношення 1:1 — це не підготовка, а прокрастинація в костюмі продуктивності.
Тримаєшся за вкладене → питання не "скільки я вклав", а "почав би я це сьогодні, знаючи те, що знаю зараз". Ні — значить вихід, а не ще один рік.
Не говориш прямо → наступного разу, коли чекаєш, що здогадаються, скажи прямо в ту ж хвилину. Одне речення, без натяків.
Тримаєшся за тих, кому не потрібен → якщо ця людина зникне з життя завтра, хто зникне насправді — вона чи твоя надія на неї.
Живеш минулим або майбутнім → одна дія на день, яка має значення тільки сьогодні, без зв'язку з "було" чи "буде".

Міняй щось, поки ще не пізно.

❗️Дитяча істерика дуже рідко руйнує психіку дитини.
А ось реакція дорослих на неї — дуже часто.

Проблема не в тому, що дитина плаче, кричить, злиться чи падає на підлогу.
Для дитячої психіки це нормальний спосіб переживати перевантаження, фрустрацію, втому, голод, перенапруження або зіткнення з обмеженнями реальності.

💔 Проблема починається в той момент, коли батьки не витримують дитячі емоції.

І тоді замість контакту дитина отримує:
«Замовкни.»
«Не ганьби мене.»
«Ти спеціально це робиш.»
«Припини ревіти.»
«Нормальні діти так себе не поводять.»

І саме тут починає формуватися особистість.

Не через саму істерику.
Через висновки, які робить дитина про себе під час неї.

Якщо у момент сильних емоцій дитина регулярно стикається з приниженням, холодом, погрозами або відторгненням, психіка поступово починає будувати захисти.

Одна дитина вирішує:
«Мої емоції заважають людям. Треба все тримати в собі.»

🔖 І виростає людина, яка не вміє говорити про свої потреби.

Інша несвідомо засвоює:
«Щоб мене почули, треба кричати сильніше.»

🔖 І потім у дорослому житті будь-який конфлікт перетворюється на емоційну бурю.

Третя починає жити у постійній тривозі:
«Якщо я помилюсь або буду незручним, мене перестануть любити.»

🔖 І зовні це може виглядати як “ідеальна”, слухняна, дуже зручна дитина.

Люди часто думають, що особистість формується через “виховання”.

Але дуже велика частина особистості формується через те:
- що дитині дозволяли відчувати,
- як реагували на її слабкість,
- чи могла вона бути незручною,
- і чи залишався поруч дорослий у момент дитячого емоційного хаосу.

Дитина не запам’ятовує більшість ваших “правильних слів”.

Але її психіка дуже добре запам’ятовує:
що відбувалося з нею, коли їй було погано.

Хочете розуміти, що таке істерики насправді, чому вони виникають і що робити, аби істерик у житті вашої дитини стало менше?

🔗 Посилання https://psychoanalytic.coach/land/pak/hysterics/?utm_source=tg&utm_campaign=may&utm_content=vid1905

👀 Ви коли-небудь помічали, що від дитячої істерики ви дратуєтеся сильніше, ніж дитина, у якої істерика?

Наче всередині вмикається:
«Та заспокойся вже!»
«Скільки можна?!»
«Ну що знову не так?!»

Проблема в тому, що більшість батьків у цей момент намагаються зупинити не істерику.

⛔️ Вони намагаються зупинити власне безсилля поруч із дитячими емоціями.

Але дитина не народжується зі здатністю:
витримувати напругу,
регулювати емоції,
заспокоювати себе.

📚 Її психіка цьому навчається.

І саме в момент істерики дитина безсвідомо отримує відповідь на питання:

«Що станеться, коли мені погано?»

Мене принизять?
Відкинуть?
Покарають?
Чи мені допоможуть пройти через цей стан?

ℹ️ Багато дорослих навіть не помічають, як фрази:
«Не реви»
«Припини»
«Нічого страшного»
«Ти перебільшуєш»

роками формують у дитини відчуття:
«Мої емоції незручні»
«Зі мною щось не так»
«Мене люблять лише тоді, коли я зручний»

А потім ці ж діти виростають у дорослих, які:
не розуміють себе,
бояться конфліктів,
не вміють говорити про свої почуття,
або вибухають через дрібниці.

Дитяча істерика, це не просто “погана поведінка” яка вас дратує.

Дуже часто це момент, у якому формується майбутня психіка людини.

А ви навіть гадки не маєте, що в цей час варто робити.

❗️Якщо вам важливо зрозуміти, що насправді стоїть за істерикою дитини і як реагувати без крику, провини та безсилля.

Приходьте серію моїх прямих ефірів про дитячи істерики.

🔗 Реєстрація https://psychoanalytic.coach/land/pak/hysterics/?utm_term=rivermall&utm_source=insta&utm_medium=bio&utm_campaign=may&utm_content=biolink&brid=YWdncwFdp7jNbZecsogm_SQtiUgH

Маленька сіренька курочка сиділа на галявинці поруч зі своїм курником і дуже сильно сумувала:

- Я бідна, нещасна. Півні мене не розуміють, кури мене ображають. У курнику темно, глухо, порожньо, сумно.

Отже, сиділа вона і страждала. І в цей момент повз пролітав величезний білий птах. Він почув слова курочки, приземлився поруч і сказав:

- Не переживай, курочко.
Хочеш, я тобі допоможу полетіти
у прекрасну країну, де ти будеш щаслива?

- Ні, - сказала сіра курка. - Це неможливо - курки не можуть літати.

- Ну і що? - відповів білий птах. - Я навчу тебе.

- Ні, - сказала сіра курка. - У мене занадто маленькі крила для цього.

- Не переживай, - промовив білий птах. - Хочеш, я посаджу тебе собі на спину, і ми полетимо разом?

- Ні, - зітхнула сіра курка. - Я прилечу туди, і мені ніде буде жити.

- Не переживай, - обнадіяла її біла пташка.
Я допоможу тобі зробити так, щоб у тебе було житло.

- Ні, - сказала сіра курка. - Що я робитиму сама?
Мені буде сумно.

- Не переживай, - посміхнувся білий птах. - Я допоможу тобі знайти півника.

- Ні, - сказала сіра курка. - А раптом цей півник виявиться злий і поганий?

- Не переживай, - зітхнув білий птах. - Я навчу тебе жити так, щоб у твоєму житті зустрічалися тільки
чудові півники.

- Ні, - сказала сіра курка. - Таких півнів не буває на світі.

- ТА ПІШЛА ТИ В СРАКУ! - закричав білий птах, розпустив величезні крила і полетів...

А маленька сіренька курочка тільки переконалася, яким несправедливим є світ, у якому вона живе, і як погано до неї ставляться оточуючі.

Ви знаєте кому це надіслати 😉