Поки ми з’ясовуємо, чий Булгаков і кому ставити пам’ятники, французи роблять для української культури щось вагоміше. У мене тепер є з чим приходити до них в гості 🤗.
Vasyl Stus. « Palimpsestes. Poésie et lettres du Goulag » — поезія і табірні листи, у перекладі й з передмовою Жоржа Ніва (славіста, учня Пастернака, найавторитетнішого французького голосу про радянський тоталітаризм).
Ніва назвав свою передмову «Спротив тиранові зробив українського поета — поетом європейським». Не всупереч українському. Завдяки тому, що Стус відмовився зрадити себе.
Бо є у нього слово, якого немає в інших мовах, — «самособоюнаповнення».
« Car vivre n’est pas vaincre les limites. / C’est s’accoutumer, et soi-même / s’emplir. »
( «бо жити — то не є долання меж, / а навикання і самособоюнаповнення»).
Стус незручний для всіх, хто мислить категоріями замість людей. Російська імперія намагалася стерти в ньому українця — і він став аргументом проти неї. Але так само його не привласнити й тим, хто вимагає від людини спершу бути функцією групи, а вже потім собою.
І це потрібно нам. Ми нещодавно розмовляли на форумі в Одесі (#Ukrainian Cosmopolis), що війна загартувала українську ідентичність, але вона ж несе спокусу дробитися: був на фронті — не був, виїхав — лишився, якою мовою говориш. Найкраща протиотрута — пам’ятати, що всі ми передусім одне ціле, попри різний досвід. Стус — про це: людину не можна звести до категорії, до графи. Вона наповнюється собою, а не «спільним благом» ціною самої людини.
Це потрібно і французькому читачеві. Франція веде свою суперечку про межу між особою і колективом. З одного боку — спокуса звести людину до «правильної» ідентичності. З іншого — республіканська обіцянка, що громадянин не зводиться до групи ніколи. Стус заплатив за відповідь життям. І довів що благо не вливається ззовні, воно наповнюється зсередини. Будь-яка ідеологія, що починає з випорожнення особи заради колективу, програє цьому одному рядку. (с) Ганна Юдківська, колишня суддя ЄСПЛ від України, Голова Робочої групи ООН з питань свавільних затримань.
Підписатися на Книжкову жабу
Vasyl Stus. « Palimpsestes. Poésie et lettres du Goulag » — поезія і табірні листи, у перекладі й з передмовою Жоржа Ніва (славіста, учня Пастернака, найавторитетнішого французького голосу про радянський тоталітаризм).
Ніва назвав свою передмову «Спротив тиранові зробив українського поета — поетом європейським». Не всупереч українському. Завдяки тому, що Стус відмовився зрадити себе.
Бо є у нього слово, якого немає в інших мовах, — «самособоюнаповнення».
« Car vivre n’est pas vaincre les limites. / C’est s’accoutumer, et soi-même / s’emplir. »
( «бо жити — то не є долання меж, / а навикання і самособоюнаповнення»).
Стус незручний для всіх, хто мислить категоріями замість людей. Російська імперія намагалася стерти в ньому українця — і він став аргументом проти неї. Але так само його не привласнити й тим, хто вимагає від людини спершу бути функцією групи, а вже потім собою.
І це потрібно нам. Ми нещодавно розмовляли на форумі в Одесі (#Ukrainian Cosmopolis), що війна загартувала українську ідентичність, але вона ж несе спокусу дробитися: був на фронті — не був, виїхав — лишився, якою мовою говориш. Найкраща протиотрута — пам’ятати, що всі ми передусім одне ціле, попри різний досвід. Стус — про це: людину не можна звести до категорії, до графи. Вона наповнюється собою, а не «спільним благом» ціною самої людини.
Це потрібно і французькому читачеві. Франція веде свою суперечку про межу між особою і колективом. З одного боку — спокуса звести людину до «правильної» ідентичності. З іншого — республіканська обіцянка, що громадянин не зводиться до групи ніколи. Стус заплатив за відповідь життям. І довів що благо не вливається ззовні, воно наповнюється зсередини. Будь-яка ідеологія, що починає з випорожнення особи заради колективу, програє цьому одному рядку. (с) Ганна Юдківська, колишня суддя ЄСПЛ від України, Голова Робочої групи ООН з питань свавільних затримань.
Підписатися на Книжкову жабу