Це історія, яку я декілька разів чув від свого друга Стівена. Він обожнює розповідати її, хоча на його місці я б тримав її у таємниці.
«Ми були в Німеччині, на якомусь літературному фестивалі. Після презентації сиділи в холі готелю — Харукі, я і ще кілька людей, яких тепер уже немає сенсу згадувати.
До мене підійшов якийсь чоловік. Непримітний. Светр, окуляри, ноутбук під пахвою.
— Містере Кінг, я розкрив секрет літератури.
Я підняв голову від склянки.
— Вітаю.
— Я написав промпт для штучного інтелекту. Він створює геніальний роман за дванадцять хвилин.
— Так. Так.
— Ви не вірите.
— Чому ж. Я щодня вірю в щось нове.
— Назвіть тему. Будь-яку. Якщо роман буде гірший за ваші, я заплачу п’ятсот доларів.
Я подивився на Харукі.
Гроші є гроші.
Ми піднялися до мого номера й замкнули двері. Чоловік поставив ноутбук на стіл. Я продиктував: маленьке американське містечко, зниклі діти, старий будинок і зло, яке прокидається кожні двадцять сім років.
Чоловік увів свій промпт.
Рівно через дванадцять хвилин роман був готовий.
Я прочитав першу сторінку. Потім другу. На третій відклав склянку. На п’ятій попросив усіх не розмовляти.
За годину я дочитав і довго дивився у вікно.
— Непогано, — сказав нарешті.
Я завжди кажу “непогано”, коли хочу когось убити.
Тоді взявся Харукі. Він замовив самотнього чоловіка, кішку, висохлий колодязь, джазову платівку і двох жінок, одна з яких, можливо, існує лише уві сні.
Дванадцять хвилин.
Харукі читав мовчки. На середині попросив віскі. Наприкінці — ще одне.
— Він навіть пояснив кішку, — сказав Харукі.
Це було серйозно.
Ми викликали Умберто.
Може, вирішили ми, це лише вправна компіляція. Статистичний фокус. Машина переставляє знайомі слова, а нам здається, що між ними виникає сенс.
Умберто з'явився у халаті. Він був не в гуморі.
— Що сталося?
— Цей чоловік розкрив секрет літератури.
— Знову?
Йому пояснили.
Умберто сів до ноутбука і продиктував: середньовічний монастир, таємна бібліотека, загублена книга Арістотеля, серія вбивств і суперечка про те, чи сміявся Христос.
— Цього досить? — запитав чоловік.
— Для поганого письменника — забагато. Для доброго — побачимо.
Через дванадцять хвилин роман був готовий.
Умберто читав найдовше. Повертався до попередніх розділів, робив нотатки на серветках, двічі перевіряв цитати латиною.
Нарешті закрив ноутбук.
— Усе правильно, — сказав він. — Навіть помилки зроблено навмисно.
У номері стало тихо.
Перед нами сидів чоловік, який одним промптом міг залишити без роботи всіх письменників світу. Йому не потрібні були роки, редактори, аванси, алкоголь, розлучення, депресія і ранкове відчуття, що вчора ти написав суцільне лайно.
Йому були потрібні дванадцять хвилин.
— Я хочу опублікувати промпт у відкритому доступі, — сказав він. — Література має належати людству.
Я повільно поставив склянку на стіл.
Харукі перестав усміхатися.
Умберто зачинив вікно.
Троє найкращих людей у бізнесі. І якийсь ідіот вирішив зруйнувати бізнес.
Мені невідомо, чим усе закінчилося, бо я блював у ванні номера.
Умберто і Харукі потім не хотіли нічого розповідати.
Але, схоже, всі питання вирішили якудза з мафією». (с) Максим Голубєв
Підписатися на Книжкову жабу
«Ми були в Німеччині, на якомусь літературному фестивалі. Після презентації сиділи в холі готелю — Харукі, я і ще кілька людей, яких тепер уже немає сенсу згадувати.
До мене підійшов якийсь чоловік. Непримітний. Светр, окуляри, ноутбук під пахвою.
— Містере Кінг, я розкрив секрет літератури.
Я підняв голову від склянки.
— Вітаю.
— Я написав промпт для штучного інтелекту. Він створює геніальний роман за дванадцять хвилин.
— Так. Так.
— Ви не вірите.
— Чому ж. Я щодня вірю в щось нове.
— Назвіть тему. Будь-яку. Якщо роман буде гірший за ваші, я заплачу п’ятсот доларів.
Я подивився на Харукі.
Гроші є гроші.
Ми піднялися до мого номера й замкнули двері. Чоловік поставив ноутбук на стіл. Я продиктував: маленьке американське містечко, зниклі діти, старий будинок і зло, яке прокидається кожні двадцять сім років.
Чоловік увів свій промпт.
Рівно через дванадцять хвилин роман був готовий.
Я прочитав першу сторінку. Потім другу. На третій відклав склянку. На п’ятій попросив усіх не розмовляти.
За годину я дочитав і довго дивився у вікно.
— Непогано, — сказав нарешті.
Я завжди кажу “непогано”, коли хочу когось убити.
Тоді взявся Харукі. Він замовив самотнього чоловіка, кішку, висохлий колодязь, джазову платівку і двох жінок, одна з яких, можливо, існує лише уві сні.
Дванадцять хвилин.
Харукі читав мовчки. На середині попросив віскі. Наприкінці — ще одне.
— Він навіть пояснив кішку, — сказав Харукі.
Це було серйозно.
Ми викликали Умберто.
Може, вирішили ми, це лише вправна компіляція. Статистичний фокус. Машина переставляє знайомі слова, а нам здається, що між ними виникає сенс.
Умберто з'явився у халаті. Він був не в гуморі.
— Що сталося?
— Цей чоловік розкрив секрет літератури.
— Знову?
Йому пояснили.
Умберто сів до ноутбука і продиктував: середньовічний монастир, таємна бібліотека, загублена книга Арістотеля, серія вбивств і суперечка про те, чи сміявся Христос.
— Цього досить? — запитав чоловік.
— Для поганого письменника — забагато. Для доброго — побачимо.
Через дванадцять хвилин роман був готовий.
Умберто читав найдовше. Повертався до попередніх розділів, робив нотатки на серветках, двічі перевіряв цитати латиною.
Нарешті закрив ноутбук.
— Усе правильно, — сказав він. — Навіть помилки зроблено навмисно.
У номері стало тихо.
Перед нами сидів чоловік, який одним промптом міг залишити без роботи всіх письменників світу. Йому не потрібні були роки, редактори, аванси, алкоголь, розлучення, депресія і ранкове відчуття, що вчора ти написав суцільне лайно.
Йому були потрібні дванадцять хвилин.
— Я хочу опублікувати промпт у відкритому доступі, — сказав він. — Література має належати людству.
Я повільно поставив склянку на стіл.
Харукі перестав усміхатися.
Умберто зачинив вікно.
Троє найкращих людей у бізнесі. І якийсь ідіот вирішив зруйнувати бізнес.
Мені невідомо, чим усе закінчилося, бо я блював у ванні номера.
Умберто і Харукі потім не хотіли нічого розповідати.
Але, схоже, всі питання вирішили якудза з мафією». (с) Максим Голубєв
Підписатися на Книжкову жабу