Локальна історія

Сьогодні відійшов у засвіти австрійський письменник і журналіст Мартін Поллак. 

Він був одним із найвідоміших і найавторитетніших авторів, які докладно та всебічно опрацьовували тему пам’яті. Багато років у фокусі його уваги перебувала Східна Європа. Як письменник він працював у жанрі документальної історії. 

У 2021 році ми поспілкувалися з Мартіном про те, як працювати з болючою історією та колективною пам’яттю. Інтерв'ю з письменником можна прочитати за посиланням ↓

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/martin-pollak-kontsentratsiia-na-politkorektnosti-tse-vtecha-vid-istoriyi/?fbclid=IwY2xjawH3mLxleHRuA2FlbQIxMAABHZX69IW6n_fdSOW0ajIVhLMw6bB_rEqRLTf4_CNWvvuO-tuZq4ywrqv_BA_aem_ASNwrWuVlOixQcke0IVpEw

Жінка у сліпучо-білій сукні на тлі білої стіни у літній полудень. Її обличчя губиться в тіні капелюха з чорними перами. Такою зафіксувала на портреті свою сестру Ольгу художниця Олена Кульчицька на початку ХХ століття.

Старша сестра Ольга була улюбленою моделлю художниці, а також духовним приятелем. "Портрет сестри в білому" 1912 року написаний на пленері, передає портретовану майже у повний зріст. Ольга тримає у руках тростину, глибокі сіро-голубі тіні контрастно мерехтять на її білій сукні. Художниця відтворила на полотні мінливі світлові ефекти у лаконічній живописній манері. Колорит портрету: поєднання білого з білим, вказує на її захоплення імпресіонізмом.

Олена Кульчицька працювала над створенням цього полотна декілька років, перебуваючи у родинному домі у Косові на Гуцульщині. Про працю над цим портретом художниця залишила такі спогади: "[…] в особі сестри Ольги я мала прекрасний модель. Вона ніколи не відказалася позувати, хоч би це й було в найтяжчій позиції".

👉 Більше про творчі доробки художниці у матеріалі → https://bit.ly/40kONzx

Майже всі старі будівлі приховують бодай якусь таємницю. Якщо пощастить, на горищі чи в підвалі, між стінами чи під підлогою можна відшукати цінні документи чи навіть скарб. Або — людський кістяк, який пролежав тут не один десяток років.

Саме на таку знахідку наштовхнулися робітники, які рівно 100 років тому виконували ремонт у колишньому монастирі поруч з костелом Марії Магдалини. 

Ця історія сколихнула все місто ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/skelet-u-chernechii-keliyi/

Соціально дозволені способи залицяння у Речі Посполитій в XVII–XVIII століттях передбачали поплескування, щипання, міцні обійми, затягування об’єкта почуттів у ліжко, перекидання на сіні.

Зазвичай саме чоловіки були стороною, яка ініціювала залицяння і проявляла активність, але й жінки не обмежуватися лише захистом своєї «цноти». Навпаки, вони також часто дозволяли собі сміливу поведінку щодо об’єкта своїх почуттів.

У селі Сіцинек під Вомбжезьном якогось Станіслава Овчарчика звабила Яґнешка, яка служила у дворі: «Коли напився, то влігся на корчмарському ліжку й заснув, а вона прийшла до нього до ліжка, сиділа біля нього і цілувала його сплячого». Дочка Анджея Раковича із Кривки в Самбірській економії закрутила відразу два романи — з Павлом Кедишем та Анджеєм Сікоричевим. Одного разу дівчина «наказала обом згаданим вище в одну ніч для розпусти прийти, де Павло Кедиш, заставши сина Сікоричевого, зарізав його», після чого завбачливо втік із села.

Ба більше, за тогочасними уявленнями активність жінок у цій (і не тільки в цій) сфері часто реалізовувалася у надприродних діях. Вважали, що молоді жінки, намагаючись завоювати прихильність чоловіка, використовували різноманітні магічні практики. У дворі Станіслава Порембського в селі Луковіце служила «якась Зофья Бачонка, зграбна, […] про яку казали люди, що причарувала боярчика, який служив тому ж пану Станіславові Порембському, що її взяв за дружину, а перед тим застали її у стайні в того ж пана Порембського. І топили її в Дунайцю, а коли випливла, взяв її вже той боярчик. І говорили: то знати, що вона його добре причарувала». Натомість Маріанна Чубатка з-під Коніна «зіпсувала» чарами Томка з Ліхеня, сина кметя Щенсного, бо «до дівки залицявся, я йому в цьому заздрила».

Безсумнівно, що деякі жінки таки справді вдавалися до використання любовної магії. Під час судових процесів, які стосувалися чарів, допитувані розповідали про різні практики: трав’яні ванни або любовні напої з додавання сечі або місячної крові — на рівні з господарськими забобонами.

👉 Які залицяння були прийняті в польських громадах? Читайте у книзі Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” → https://bit.ly/3V8yO4I

Хто ставав до лав УПА? 

Облікові картки та архівні документи свідчать, що абсолютну більшість вояцтва УПА (понад 95%) становили українці. На решту припадають вояки аж 35 національностей, таких у визвольному русі було близько тисячі.

79% облікованих повстанців мали фах хлібороба, ще 16,5% були робітниками чи ремісниками. Відсоток з лишком у минулому були службовцями, трохи менше відсотка — медиками. Основна маса рядових бійців і молодших командирів (близько 65%) мали початкову чи неповну середню освіту. Трохи більш ніж половина вояків (58%) не мали досвіду військової служби до УПА. Решта ж були вихідцями з різноманітних військових і поліційних формувань, що діяли на українських землях до та під час Другої світової війни. 

Більшість борців за Україну становила молодь. Майже 75% повстанців групи "Богун" мали вік від 18 до 28 років. Молодих чоловіків до 35 років було майже 14%. Аналогічна ситуація спостерігається серед командного складу: більшість з понад трьох десятків командирів куренів, загонів і груп в УПА-Північ та УПА-Південь були люди у віці 25–35 років. Жоден з них не прожив понад 40. Тому не дивно, що 75% бійців були неодруженими та бездітними.

Хто ставав під прапори УПА? Читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/khto-stavav-do-lav-upa-portret-povstantsia/

“Украй рідко буває, що інформацію про зниклих на еміграції рідних та їхніх нащадків знаходять одразу. Ґрунтовний пошук може зайняти місяці, роки чи навіть десятиліття”, – зазначає письменник Максим Беспалов. Він знає це не з чуток: письменник понад 10 років шукав потрібну інформацію для своєї книги “У пошуках Єви. Історія про війну, чуму та еміграцію”.

“Те, що весною 2024 року я зміг знайти у кілька кліків за декілька секунд в мережі, у 2020-му, а тим паче, у 2016-му існувало лише в аналоговому вигляді — сховане в українських та американських архівах. Через п’ять років доступної інформації буде у декілька разів більше, а через 10 і поготів. Протягом цього часу ви також зможете почути від старших родичів щось нове чи, розпочавши ремонт дідівського будинку, знайти за цегляною стіною або в підлозі схований там кілька поколінь тому родинний архів.

Перш ніж взятися за пошук запитайте себе: навіщо ви це робите. Відповідь навряд чи буде очевидною. Втім саме таким чином ви дасте собі зрозуміти, що саме стане мірилом вашого вдалого пошуку. Чи хочете ви просто бодай кількома фразами поспілкуватися з віднайденими заокеанськими родичами? Може, плануєте побудувати із ними стійкі стосунки. Можливо, ви і самі хочете переїхати до Сполучених Штатів чи Канади. Хтось, напевно, хотів би запропонувати своїм далеким кревним вдалу інвестицію чи, навпаки, запропонувати свої гроші та вміння. Все це — правильні відповіді.

Однак треба від початку бути чесними із самими собою та сформулювати для самих себе запит: навіщо. Хоча, звісно, часто і сам пошук стає цікавішим, ніж кінцевий результат”.

Про пошук коріння у матеріалі → http://bit.ly/4fTiJYc

👉 Наші патрони уже отримують примірники друкованого журналу за підтримку на платформі! Доєднуйтесь до спільноти, обирайте рівень підтримки, який вам пасує → https://www.patreon.com/c/local_history/membership

👉 Більше про Слобожанщину читайте у нашому новому журналі → https://publishing.localhistory.org.ua/product/slobozhanshhyna-8-2024/

👉 Про Слобідську Україну від XVII століття і до сьогодні розповіла докторка історичних наук Світлана Потапенко у програмі “Без брому” → https://bit.ly/3CHnwOc

"Штучно-органічна дихотомія "Захід – Схід", себто Галичина vs Донбас, оповила паволокою забуття межі решти старих країв. Про деякі з них, Сіверщину, ми вже забули, а про інші згадуємо в контексті хіба що архітектури чи туристичних принад, як-от про Поділля чи Буджак. Слобожанщина ж дещо вибивається із цієї шереги. З одного боку, на загальноукраїнському рівні вона позбавлена флеру, подібного до галицького, але з іншого — тривко присутня на ментальній мапі сучасної України. Хоча початковий етап її історії не натякав на таку живучість.

У ХVII столітті на цю північно-східну периферію Дикого Поля були спрямовані колонізаційні ріки двох потужних держав — Речі Посполитої та Московського царства. У цій конкурентній боротьбі постала Слобідська Україна, старшинські еліти якої були цілковито узалежнені від Москви, відмежовані від козацької ойкумени та позбавлені думок про власний політичний проєкт. Імперія використала старий як світ принцип: поділяй та володарюй. Спершу жертвою стала козацька Слобожанщина, а за нею пішла в засвіти й Гетьманщина. Кавалкування української Слобожанщини міжреспубліканським кордоном у 1920-х ще більше затуманило та розкраяло ідентичність тамтешнього населення.

Слобожанщину врятував Харків. Русифікований та урбанізований він був тим островом, об який вперто билися хвилі українського моря. Із кожним десятиліттям його повноводдя ставало ще потужнішим, а відпливи маліли. Радянська пропаганда вміло перетворила ці невідворотні тенденції на міт про Харків як першу столицю України, який з-поміж іншого і тепер підживлює локальний патріотизм слобожанців. Попри виразну маніпулятивність цього міту, все ж треба визнати, що Харків таки був першою столицею. Щоправда, на 100 років раніше. І столицею не держави, а того коріння, із якого проросли думки про неї.

Важливість Слобожанщини для України підтверджують сучасні події. Поразка "русскої весни", тверда українська постава регіону під щоденними обстрілами, блискавична Слобожанська офензива формують новий пласт ідентичности слобожанців. Врешті не забуваймо про славетну пісню фанів харківського "Металіста", яка лунає далеко за межами України. На щастя, патологоанатом Слобожанщині найближчим часом не знадобиться".

Читайте більше у колонці Віталія Ляски ↓

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/persha-stolitsia-vitalii-liaska/

Оксана Мастерс народилася в Україні. Через вроджені вади розвитку, спричинені Чорнобильською катастрофою, біологічні батьки відмовилися від неї ще в пологовому. Вона пройшла непростий шлях від сиротинців до світового визнання. Дитинство дівчинки було сповнене болю, самотності й випробувань, але у віці восьми років життя змінилося, коли її удочерила американка Ґей Мастерс, яка стала для неї джерелом безмежної підтримки та любові.

Попри ампутації, злидні та численні труднощі, Оксана знайшла в собі неймовірну силу й зуміла здобути 19 паралімпійських медалей у чотирьох видах спорту. У 2015 році Мастерс відвідала Україну, мала зустрічі з дітьми-сиротами та пораненими військовослужбовцями, розповіла їм про те, як вийти з темряви й жити повноцінно.

👉 Більше про шлях спортсменки читайте у її мемуарах → https://bit.ly/40oOWT5

Розквіт популяризації звізди з Надсяння розпочався 2006 року. Тоді учень пана Богдана Новака, доцент Української академії друкарства Олег Казьмірович дізнався про конкурс різдвяних звізд у Львові.

“Першого місця нам тоді не дали. Але того року почалися мої майстерки: спочатку в Шевченківському гаю, потім в товаристві "Українська молодь — Христові, у церквах, школах. Зараз мої учні навіть дітей у садочках залучають. А я зробив для учнів годинник у формі звізди — вони тішаться”, — розповідає Богдан Новак.

Окрім традиційної різдвяної звізди з Надсяння, Богдан Новак розробив свою методику виготовлення безкаркасної паперової. Розповідає, що коли дружина працювала в Італії, їхав до неї і взяв зі собою кольорового паперу. Там і придумав, як створювати звізди, що тримають форму, але не потребують специфічного матеріалу та багато зусиль. Упродовж відпустки виготовив п’ять звізд, які захопили італійців.

Одна зі звізд з Надсяння прикрашає іконостас у храмі прикордонної Мостищини. Інші пішли далі, за кордон, — до Польщі, Німеччини, Португалії, Італії, Нідерландів і далі світами. Вісімнадцять різдвяних звізд Богдана Новака побували на Різдво у Ватикані. Різдвяні звізди з депортованого села Мацьковичі є у багатьох областях України. Віримо, що вціліли й у тимчасово окупованому Криму. “Українські словники подають слово "звіздар" як чаклун, який ворожить на зорях. Але я — не чаклун, я — майстер і вчитель. Хочеться, щоб наші словники по-новому розтлумачили звіздарство. Сподіваюсь, це народне українське мистецтво оцінять”, — підсумовує Богдан Новак.

Більше про популярізацію звіздарства читайте у матеріалі → https://griml.com/PKPtp