До прочитання. Дмитро Томчук:
"Ідея Трампа закінчити війну за 24 години просто у день інавгурації вчора мутувала в ідею «СПРОБУВАТИ досягти миру за 100-денний термін». Ця мутація – природний процес, це результат ознайомлення нової команди з реаліями цієї війни, бо раніше ніхто з них в нюанси не поринав. Але це перша мутація. Що глибше американці вивчатимуть ситуацію, то більше будуть розуміти, що мирний процес неможливий. Й тоді заяви про те, що Трамп покладе край цій війні, поступово зникнуть, як їх і не було.
Але я знаю, що лунатиме з США замість них: заклики залучати у війну все нові верстви населення. Зараз вони зупинилися на ідеї кидати у бій 18-річних українців, але не відмовились від неї та поступово просувають цю ідею. Я не буду здивований, якщо одного ранку просто вийде якийсь указ про те, що з цього дня починається мобілізація 2007 р. н.
Коли ми були на Херсонщині навесні 2022 року, проти нашого підрозділу росіяни кидали стільки «орланів», що підрозділові, який налічував усього декілька людей та запускав чи не найменші у той час безпілотники, дали засіб проти «орланів» - величезну протиповітряну установку «Оса». На ній служили 20-річні хлопці, й дорослим там був тільки їхній командир, фаховий протиповітряник на позивний «Спілберг». Наголошу, що їм було вже по 20, не по 18, й вони вже були солдатами з досвідом, бо вже якийсь час служили, й могли, наприклад, вправно впоратися з «Осою», узяти ціль, збити її. Це так. Але в усьому іншому вони були справжні діти.
Як і наші наймолодші бійці, прагнули харчуватися енергетиками й чіпсами, хіба що в наших було більше можливостей так діяти. Завзято й весело реготали з усього, що побачать, здавалося, в них взагалі не буває поганого настрою, попри все оточуюче. Найбільшим святом для них було, коли ми привезли їм хвоста від збитого ними орлана – вони збиралися прикрутити його на броню, щоб всі бачили, що то вони збили, і як вони вміють.
В ту страшно холодну весну вони ночували під днищем своєї «Оси», між гусеницями, просто на крижаній землі. Бо вони навіть не уявляли собі, що можна просто піти до місцевих та попроситися в них в пусту хату. Коли я одного разу вранці побачив, як вони вилазять з-під «оси», я відчув себе просто хворим. Я розвернувся й пішов до голови тергромади, біля якої ми стояли. Рівно за 15 хвилин хлопцям була виділена залишена господарями хата. Але ввечері мені довелося ще й примушувати та переконувати їх йти ночувати туди, бо вони не вірили, що так можна, та й взагалі – «невдобно». Й отак було в них у багато чому. Окрім війни.
Вони загинули, як і жили – усі разом, миттєво. Руська ракета влучила точно у їхню «Осу». Я впевнений, що у цей момент вони сміялися, бо вони завжди з чогось сміялися. Я довідався про це, коли війна вже розвела нас у різні боки – з Херсонщини ми поїхали далі, а їх перекинули ще до когось. Нікому з них не було більше 20, та вже й не буде. Й все одно, це були солдати, які вже послужили, та які вміли багато чого на війні. Їм було на 2 роки більше ніж тим, кого пропонують кидати у бій американці. Вони служили, їх якось там готували. На відміну від тих 18-річних, які підуть у бій просто із шкільного класу та із батьківської хати, від мами.
Ось чому я проти цієї ідеї. Бо це погана ідея. Її мали б вигадати руські, це більше в їхньому людожерському стилі. Але ті, хто наполягають на цьому, не воюють. Й труни з дітьми отримуватимуть не вони. Вони не чули, як в Україні кричать жінки, коли труну опускають у могилу. Вони не чули багато з того, що чують українці кожного дня. Не чули не те що жодного вибуху, але й жодної сирени. Бо через океан не чути, а всі слова про непохитну підтримку – то балачки. Бо мами, яким привезли вбитих синів, не потребують вже ніякої непохитної підтримки. Їхнє життя обірване назавжди.
Я сподіваюся, що в нас вистачить здорового глузду, щоб цього не сталося. Бо якщо ми скоїмо це, й їх вбиватимуть так само, як вбивали тих, хто загинув на фронті за ці три роки, всі покоління наших предків проклянуть нас зі своїх могил, й це буде вже навічно.
