гриб з юґґота

🎠 У 1955 році вийшла «темна» збірка оповідань Рея Бредбері The October Country. Серед оповідок була історія The Dwarf (в українських збірках видавалася під назвою «Карлик»), про, власне, карлика, який, працюючи на карнавалі, полюбляє приходити до дзеркального лабіринту, де особливо довго проводить час біля дзеркала, що збільшує його відображення. Трагічно-метафорична історія з класичними для Бредбері темами людської підступності та ницості, яка, між іншим, з’явилася завдяки Едмонду Гамільтону 👇

Згідно зі спогадами Рея, сталося це, коли йому трохи перевалило за двадцять. Він та його друзі-письменники, Едмонд Гамільтон і Лі Брекетт, разом відвідували дзеркальний лабіринт. Через деякий час свого перебування там, Гамільтон не витримав і закричав:

«Вшиваймося звідси, поки Рей не написав історію про карлика, який платить щоночі за те, аби ввійти сюди, й стояти біля дзеркала, що розтягує його зображення, завдяки чому він здається вищим!».

Бредбері відгукнувся, що ця ідея йому до вподоби, побіг додому й написав оповідку. Коли ж Едмонд прочитав історію наступного тижня, то лишень гірко відказав:

«Це навчить мене тримати свого язика за зубами».

На світлині зліва направо: Лі Брекетт, Рей Бредбері, і, з самого краєчку, Едмонд Гамільтон 👇

💖 31 грудня 1946 року Едмонд Гамільтон та Лі Брекетт побралися. На їхньому весіллі був присутній Рей Бредбері — їх спільний друг та «учень», який був на церемонії дружбою. Цікавий факт, який мені траплявся, але я не можу його ані спростувати, ані підтвердити, та подейкують, що якась частина святкування навіть відбувалася у Рея вдома.

Якось Лі та Ед дали інтерв’ю для фензіну Luna Monthly, в якому є цілі шматки їхніх розмов, присвячених одне одному. Ось що, наприклад, Брекетт розповідала про свого чоловіка 👇

«Який Едмонд Гамільтон насправді?

Геніальний, беззаперечно, та ще й з надзвичайно широким спектром інтересів. Навдивовижу обізнаний бібліофіл, який може назвати напам'ять кожнісіньке видання будь-якої книги, не важливо, наскільки маловідомої, або ж опублікованої ще з тих часів, як Ґутенберґ започаткував усю цю справу».

«До мого відома, він ніколи не втрачав друзів. Він надзвичайно прискіпливий до своєї роботи. Я бачила, як він викидав результати кількаденної наполегливої праці, тому що думав, що вони недостатньо хороші».

«Він так і не навчився зав’язувати шнурки.

Він абсолютно невибагливий у своєму вбранні (коричневі костюми, коричневі штани, коричневий блейзер, світло-коричневі сорочки й білі, для особливих випадків, а також один чорний костюм для банкетів), але він надзвичайно перебірливий в незвичайних обставинах. Виряджати його, аби він кудись вийшов, ще гірше, ніж готувати сімнадцятирічку до її першого випускного.

Він, мов кіт, істота звички. Якщо він розставив меблі, то пересувати їх не можна. Він терпіти не може хатнє прибирання й не має нічого проти невеликої кількості пилу, але все ж вимагає охайності. Жодних тобі жакетів на стільцях тощо».

«Він любить подорожувати, але це має бути зроблено з певною метою: побачити когось чи відвідати певне місце. У звичайних коротких поїздках цим місцем, як правило, є книгарні.

Він не любить їсти у закладах. Без коментарів.

Він має надзвичайний чар і чудове почуття гумору.

Життя з ним не буває нудним».

📍 А ось, що Ед розповідав про дружину:

«Я познайомився з Лі Брекетт влітку 1940 року. Ми з Джеком Вільямсоном поїхали до Беверлі-Гіллз, щоб побачити Джуліуса Шварца та Морта Вайзінґера, Морт тоді був редактором журналу Standard Magazines. Джуліус Шварц був моїм агентом, а також агентом Лі, й поки ми там були, Лі заскочила, аби побачити Джулі, тож він нас познайомив. Того літа я бачив її кілька разів. Наступного ж літа, у 1941 році, Джулі та я поїхали до Лос-Анджелеса й провели там літо, орендувавши у дворі бунгало. До нас по вечорах навідувалася ціла банда людей, пов’язаних з нф… Бредбері в ті дні продавав газеті на розі вулиці й до нас забігали Генрі Каттнер, Арт Барнз та інші. Лі часом приходила до нас по обіді й я краще з нею роззнайомився. Потім, тієї осені, я поїхав до Пенсильванії й втратив з нею зв'язок у повоєнні часи. Повернувся ж я до Каліфорнії влітку 1946 року, де Лі та Рей Бредбері зустріли мене в барі готелю Roosevelt у Голлівуді та привітали з поверненням на узбережжя. Я одразу ж закохався в неї і з тих пір так і залишився закоханим!».

Хоч сьогодні, здається, ще не зовсім час, аби підбивати підсумки року, я зроблю традиційний допис зі своїми найулюбленішими матеріалами за 2024 рік саме зараз, тому що 31 грудня хочу виділити на дещо прив’язане конкретно до цієї дати 👇

Отже, в цьому році ми…

…дізналися, в яких творах Едґар Аллан По фігурував як персонаж;

…привітали з Днем Народження Кетрін Люсіль Мур;

…поринули разом із Полом Андерсоном у спогади, як той відвідував подружжя Каттнерів;

…стали свідками такого собі «любовного трикутника» між Лі Брекетт, Едмондом Гамільтоном та Джеком Вільямсоном;

…підгледіли, як Лі Брекетт писала сценарій до «Імперія завдає удару у відповідь»;

…прочитали поему Рея Бредбері про незвичайний експрес;

…простежили, як Генрі Каттнер обернувся на персонажа твору Едмонда Гамільтона;

…здивувалися, як звичайний жарт дав поштовх цілому оповіданню;

…познайомилися з незвичайним космічним ковбоєм та його впливом на Гана Соло;

…проаналізували, які з фантастичних оповідань лягли в основу епізодів «Сутінкової зони»;

…надкусили збірку оповідань Лі Брекетт і зробили висновки про її оповідання The Jewel of Bas;

…намагалися з’ясувати, чи справді існував той, завдяки кому Рей Бредбері пише.

Дописи показують, що рік був цікавим. Сподіваюсь, наступний також не підведе 👀

🪄 Якщо ви прочитали певну кількість творів Рея Бредбері, то гарантовано бодай раз бачили в його історіях фразу «Живи вічно» або ж «Жити вічно».

Вона має абсолютно чарівне автобіографічне підґрунтя: якось Бредбері відвідав мандрівний цирк, де став свідком виступу такого собі містера Електрико, що сидів на електричному стільці. Після того, як чоловік отримав розряд у десятки тисяч вольт, він підійшов до Бредбері, приклав до кінчика його носа меч, який носив з собою, і вигукнув: «Живи вічно!».

На наступний день Рей вертався з похорону свого вбитого дядька. Він попросив батька зупинити машину, на що той страшенно розлютився, адже Рей мав би горювати разом з сім’єю, а не розважатися на карнавалі.

«Тоді я про це не подумав, але чи тікав я від смерті? Я біг назустріч життю», — згадував згодом письменник.

🪄 Там він знову зустрівся з містером Електрико й попросив його показати, як виконується один магічний трюк (сам він нерідко казав, що якби не став письменником, то був би чарівником). Згідно зі спогадами Рея, чоловік запросив його до шатра, аби він познайомився з іншими працівниками цирку, й першим, кого Бредбері там побачив, був вкритий татуюваннями чоловік, котрий надихнув його на створення Ілюстрованої людини.

Далі ж містер Електрико запропонував Рею пройтися:

«Ми прогулювалися берегом озера Мічиґан і він ставився до мене як до дорослого. Я розповідав йому свої великі мудрощі, а він — свої маленькі».

Тоді чоловік сказав Рею те, що він радий, що парубок повернувся в його життя. Спантеличений Бредбері дізнався, що Електрико вважав його реінкарнацією свого загиблого від поранення в Арденнах друга. Спільним, сказав чоловік, у них є душа, що немов променіє сяйвом.

«Я знав, що того дня через містера Електрико зі мною сталося щось важливе. Я відчув себе зміненим. Він дав мені важливість, безсмертя й таємний дарунок. Моє життя кардинально змінилося. У мене сироти по шкірі від самої лишень думки про це, та я прийшов додому й через кілька днів почав писати. З тих пір я ніколи й не припиняв».

🪄 Насправді, є ціла низка свідчень, які вказують на те, що історія все ж є вигадкою Рея, адже дати в розповіді письменника геть не збігаються. Рей розповідав, що бачив виступ Електрико у День праці (перший понеділок вересня), однак згідно з документами, його дядько помер аж 24 жовтня. Та в його романі «Щось лихе насуває» мандрівний цирк прибуває до містечка Ґрінтаун саме в жовтні, чому головні герої дуже сильно дивуються, перемовляючись між собою, що карнавалів після Дня праці бути не може.

Вигадка це чи ні — ми навряд чи дізнаємося. Та історія ця, очевидно, як і сам Рей, житиме вічно.

На світлині: Рей Бредбері продає газети у 1938 році 👇

🧙‍♀️ Основною претензією, яку я бачила, читаючи відгуки інших на «Діву, матір і третю», було те, що буцімто в книзі немає сюжету (описати конкретно його дійсно важко: якщо ж коротко, то ватага з трьох дівчат розбирається у своїх відьомських та особистих справах). На мою нескромну думку, він все ж є, але… може краще, аби його не було й це так і було збіркою коротеньких історій, пов’язаних тільки героями? 🥺 Але давайте по-порядку.

🙋‍♀️ Почну з того, що мені найдужче сподобалося — це репрезентація жіночої дружби. Коли головне тріо збиралося і робило щось разом, мені не хотілося, аби такі розділи закінчувалися. Я навіть задумалася, що не так вже й багато історій мені траплялося про дружбу дівчат без драм, зрад тощо, а тут — дійсно скарб! Така приємна рутина з спільним побутом, поміччю одна одній, обговорюванням чогось — складалося враження, наче завітала до дівчат на ночівлю. Ще приємною для мене було дещо дізнатися про рутину й звичаї Пласту. Не знаю, наскільки вона тут автентична, але ознайомитися, принаймні поверхнево, було цікаво.

І це, на жаль, єдине, що не викликало в мене в мене ніяких «але».

➖ У книзі є відьомство, та вплетено воно мені якось дуже поверхнево. Є всі ці артефакти, пергачі, лилики, фамільяри, але все це настільки дивно вплетено в сюжет і згадується саме тоді, коли треба, що мені магічний фентезійний світ відгонив чимось доданим просто заради модного слівця, що це не просто історія про гурт дівчат, а ціле тобі фентезі про відьом 🌚 Розділи з магічними епізодами здавалися мені найнуднішими — якось змотивувати мене розбиратися, що, де й куди, авторці не вдалося, та й вся ця драма з пергачами мені видалася дуже слабкою й вимученою, знову ж, аби додати екшену заради екшену.

➖ Книга затишна й гумористична, але місцями жарти настільки пласкі й так сильно б’ють тебе по лобі табличкою «СМІЯТИСЯ — ОТУТ», що аж очі закочуються. Особливо всі ці жарти з сексуальними підтекстами — рівень дуже дешевих анекдотів з минувшини. Але сильно сваритися не буду, визнаю, що місцями було досить-таки кумедно.

➖ Кінець. Під спойлери закину те, що мені розчарувало найбільше — поблукавши ґудрідсом виявилося, що я не єдина, кому він здавався поганим, та ще й з абсолютно дивним меседжем. Так як це стосується асексуальності головної героїні, з одного боку, приємно, що й така репрезентація у нас тепер є, але з іншого, то це знову була дуже побічна й погано розкрита тема, прибравши яку не сказати, що персонажка сильно зміниться. Трошки детальніше 👇

Меседж, що зрештою асексуальна героїня вийшла за свого друга, з яким у них буцімто виключно платонічні стосунки, мені був не зовсім ок. Розумію, що авторка хотіла сфокусуватися на тому, що персонажці такі стосунки будуть комфортніше й т.д., але це настільки сильно мені тхнуло чимось на кшталт того, що подібні стосунки це єдине, на що асексуальні люди буцімто можуть розраховувати. Без епілогу, на мою думку, книжка була б значно краще. Або принаймні якби вона скінчилася тим, що Марина, зрозумівши свою орієнтацію, досліджує те, що для неї є найкомфортнішим надалі. А так, немов вона вже зовсім розчарувалася, прийняла, що її «таку неправильну» ніхто не полюбить, і погодилась на щось перше-ліпше 🙈

Як висновок скажу, що якщо ви хочете вийти з нечитуна (що зі мною почасти й було), то вам точно сюди. А від мене натягнуті 3/5 🧙‍♀️

А ви знали, що існує платівка, на якій актор Вінсент Прайс читає чотири оповідання Лорда Дансейні? 👀

А ось тепер знаєте!

Під запис Вінсент зачитав дві історії зі збірки The Book of Wonder та ще дві з циклу Jorkens Tales. Серед них також є дуже потішна оповідка під назвою Chu-Bu and Sheemish про двох ідолів, старого й нового, між якими залягла ворожнеча.

📍 На звороті платівки також є кілька слів про Дансейні від Л. Спреґа де Кампа, які дуже влучно передають неспокійну та запальну вдачу автора:

«Він був письменником, поетом, драматургом, лектором, солдатом, спортсменом, заміським землевласником, мандрівником — і все це в одній оболонці. Коли він не блукав світом, не ловив лисиць на Британських островах чи диких кіз у Сахарі, не служив британським офіцером під час англо-бурської чи Першої світової воєн, не здобував поранення під час Великоднього повстання в Ірландії й не робив безплідних спроб вступити в політику, Дансейні знаходив час, аби створити близько шістдесяти з гаком книг оповідань, п’єс, есе, віршів та автобіографій […]. Любитель ігор та спорту (від полювання на левів і до шахів), він у різні періоди життя був чемпіоном Ірландії з шахів та стрільби з пістолета.

Людина запального темпераменту й поетичної чуттєвості, Дансейні розривався між своїм походженням та вихованням конвенційного англо-ірландського аристократа, що полює, стріляє, ловить рибу та є солдатом, та його особистими літературними смаками та інтересами. Балакучий, веселий, запальний чоловік, якого високо шанували ті, хто відзначав його як геніального, приємного та дивовижного […]».

Послухати оповідки можна тут.