ЮрСюр

​Про що просите суд?

В судовому процесі є стадія, що промовисто називається «судові дебати».

За законом, у судових дебатах учасники справи виступають з промовами (заключним словом). Тривалість дебатів визначається головуючим, виходячи з розумного часу для викладення учасниками справи їх позиції по справі. Головуючий може зупинити промовця лише тоді, коли він виходить за межі справи, повторюється, або перебирає час. Також закон передбачає обмін репліками між сторонами.

Як це на практиці часто відбувається у некримінальних процесах?

Головуючий: Суд переходить до судових дебатів, слово надається позивачу. Про що просите суд?

Позивач: Прошу позов задовольнити.

Головуючий: Дякую, слово для виступу у судових дебатах надається відповідачу. Про що просите суд?

Відповідач: Прошу відмовити у задоволенні позову.

Головуючий: Суд видаляється до нарадчої кімнати (шум стільців, крокуючі звуки).

Диво, але повноцінні дебати в нас чомусь майже ніколи не проводяться. Судді, здебільшого, наче вважають цю стадію непотрібною і роблять все, аби звести її до беззмістовного ритуалу.

Звісно, ви можете спробувати всерйоз виступити: демонстративно начепити окуляри, дістати заготовлену промову на тридцяти сторінках, відкашлятись і розпочати безсмертне «Шановний суд! Аби не займати багато часу, я не буду повторюватись, а лише коротко пройдуся...» годинки на дві.

Але з початком дебатів головуючий може демонстративно закрити теку зі справою і наче трохи податися тілом вперед, показуючи, що він воліє швидше встати і вийти до нарадчої.

Тобто ви будете почувати себе максимально незручно, від того, що затягуєте засідання своїм невгамовним бажанням виступити тоді, коли вже наче всім все зрозуміло.

Так, звісно, сторони дуже часто задовбують суд повторами тих самих аргументів різними словами.

Але у суду достатньо правових інструментів для припинення процесуальних філабастерів. Зневажливе ставлення до встановлених законом процедур таким інструментом не є.

Привітання для дорослих

Вчора вся стрічка була завалена дуже оригінальними словами про «наш стяг, що символізує свободу, єдність, незламність...».

І сьогодні, в День Незалежності, державні установи теж торпедують всілякими «Шановні колеги!... Бажаю всім нам бути гідними нашої Незалежності!».

У всі свята держава розмовляє з громадянами, як зі школярами: повчально, шаблонно і трохи зверхньо.

Кожне привітання — змагання з використання найбільшої кількості однорідних членів речення.

Але чи не найбільше неспівпадіння у нашому культурному житті — суперечливість між українськими рисами і нашими патріотичними піснями.

Найяскравіший приклад — «Україно» Тараса Петриненка. Ця пісня свого часу була джинглом першої кнопки радіоточки, яку слухав у дитинстві. Але за чарівною мелодією 90-х ховається дещо рабський текст.

Мені не можна не любити,
Тобі не можна не цвісти,
Лиш доти варто в світі жити,
Поки живеш і квітнеш ти!

Чи дуже останні два рядки відрізняються від «зачем нам мир, в котором нет России?».

Україно, Україно,
Після далечі доріг
Вірне серце твого сина
Я кладу тобі до ніг!

Звідки це бажання класти своє серце до чиїхось ніг? Особливо до ніг держави?

Як можна цим культивувати дух свободи, волелюбності, субʼєктності?

Так, можна заперечити, що у пісні мається на увазі країна, а не держава.

Але небезпека у тому, що задача начальства будь-якої держави — прикинутися країною. А ще краще — Вітчизною і Батьківщиною.

Про ставлення українців до начальства як такого найкраще сказав наш Митець. Якщо дуже коротко, в нас його не люблять як явище.

Виспівувати ірраціонально-емоційні речі не так складно.

А от про верховенство права, зрілість, холодний розум та відповідальність пісень не складають.

Незалежність — це зрілість. Це особиста свобода, без якої не буває свободи суспільної.

З Днем Незалежності.

* * *

Поки зорить Чумацький Шлях
Усі дороги добре видно
Класти серце до ніг, присягати в сльозах
Не кажи мені. Це огидно

Не кажи мені, що робити
Кому можна/не можна цвісти
Чи від тебе іти, чи до тебе іти
Сам я вирішу. Самостійно

Україно,
Моє серце в вогні
Від любові і роздратування

Україно,
Там де я, там і ти
Але не навпаки
Вибачай, то твоє виховання

​2876 ознак гарного судді

Вища кваліфкомісія суддів оприлюднила переліки питань для охочих стати суддями апеляційних судів.

Відкриваємо питання для суддів адмін. судів. Їх там 2876. Гортаємо.

Питання 114. Який базовий податковий (звітний) період установлений для рентної плати за транспортування нафти магістральними нафтопроводами?
Місяць? Квартал? Півріччя? Рік?

Питання 336. Який максимальний термін розгляду документів про призначення державної допомоги сім’ям з дітьми з дня відповідного звернення?
Звісно ж, 10 днів. А ви що подумали, 15? 20? 25? Але, шановна Комісіє, тут правильно не «термін», а «строк».

Питання 1302. Які профспілки мають статус регіональних?
Які мають організації в більшості областей? Чи лише в більшості адміністративно-територіальних одиниць двох або більше областей?

Питання 2211. З чого складаються пенсійні активи у фінансових інструментів?
Деривативних фінансових інструментів в Україні чи з облігацій̈ міжнародних фінансових організацій, що розміщуються на території України?

Вибачте, але суддя не має знати нічого з цього напам'ять.

Суддя має лише досконало знати процес і мати вільну навігацію в морі законодавства.

Впевнений, що абсолютно ніхто в країні не зможе відповісти бодай на третину цих питань, якщо його посадити за ці тести просто зараз.

Тобто держава вимагає від дорослих, амбітних і, звісно ж, доброчесних юристів, зубрити нікому не потрібну інформацію.

Аби що? Що це скаже про потенційного кандидата, окрім того, що він вміє себе ламати і забивати голову інформацією, яка змінюється по 100 разів на рік?

Це відкидає тінь на усю процедуру добору, адже демонструє абсолютну безглуздість обраних державою критеріїв.

​Захист-шмахист

Я сі не заспокою з тою «юридичною наукою».

Вже розбирав, як в Україні відбувається захист дисертаці і що його неможливо провалити.

Показував, скільки грошей спалюється на надбавки за ту титанічну і дуже корисну для суспільства працю.

І от фб мені знову підкинув свіженький захист докторської дисертації Таш'ян Р. І. на проривну тему «Недійсність правочинів у цивільному праві України».

На початку головуючий попросив членів ради «якнайменше відлучатись від процесу захисту». Згодом, зрозумів, до чого це.

Подальші три години захопливої наукової дискусії головуючий підсумував словами «Хто ще бажає висловитись? Сподіваюсь, ніхто не бажає».

Далі обирали лічильну комісію, без якої у 2024 році, звісно ж, нічого порахувати не можна.

«Хто за цю пропозицію, прошу голосувати».

Руки явно підіймають не всі члені ради.

«Прийнято одноголосно», констатує головуючий.

Те саме відбувається ще декілька разів, включно з питанням про присудження наукового ступеня. Всі начебто не голосують, але чути «одноголосно».

Попри таємність голосування, один з членів ради з посмішкою каже, що йому хочеться швидше проголосувати «за».

І от ступінь присуджено. А з ним пожиттєвий почесний статус і потенційні грошові надбавки.

Панове, але для кого ж ці вистави?

Кому потрібні ці відверто бутафорські процедури?

Яким боком це наука?

Див. також про тяжку колегільну працю «старої» ВККС

Загальне свято загальних фраз

Президент традиційно привітав зі святом:
(...) Всі, хто думав насамперед не про себе, хто розуміє, що в часи війни на перший план виходить ключовий обов’язок. 17-та стаття Конституції. Захист України – це найважливіші функції держави та справа всього українського народу. (...)

Головнокомандувач теж привітав:
(...) Втім, варто пам’ятати, що Конституція передбачає не лише права і свободи, але й покладає на кожного громадянина України обов’язки!
Так, стаття 65 Конституції України встановлює, що Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. (...)

З цим не посперечаєшся, йде війна, ці норми актуальні як ніколи.

Але коли посадовці звертаються до закону, часто можна спостерігати цікаве роздвоєння.

Якщо йдеться про права громадян, то зазвичай цитуються максимально загальні і красиві норми-принципи, які неможливо взяти і виконати. Невиконання або порушення яких, не можна пред'явити конкретному чиновнику.

Коли ж йдеться про обов'язки громадян, норми стають дуже конкретними. Обов'язки людей вимальовуються дуже чітко, а наслідки невиконання нависають усім тяжінням державного примусу.

Саме тому цитати норм Конституції, якими сьогодні рясніє стрічка постів представнків влади, традиційно зосереджені на другому розділі «Права, свободи і обов'зки людини і громадянина».

Як і минулого року, наведу деякі цитати і я. В дусі часу.

Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.
Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова.
Цензура заборонена.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

До повноважень Верховної Ради України належить (...) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.

З Днем Конституції.

День Конституції 2023

2022

2021

2020

2019

Чому нам потрібна нова конституція

Правоволаддя, правничий, людські права = Сергій Головатий

Сплив строк повноважень Сергія Головатого на посаді судді Конституційного Суду.

На цьому відео, наскільки розумію, його останній публічний виступ в якості судді та в. о. голови КС.

Зазвичай відео з урочистих посиденьок не викликають у мене нічого, окрім туги і роздратування. Але це не той випадок.

Особисто я не можу погодитись із більшістю підходів пана Головатого до тлумачення нашої Конституції. За моїм враженням, він є прибічником концепції «живої конституції», за якою зміст її норм може змінюватися і «розвиватися разом із суспільством, що дорослішає».

Не можу я й сприйняти ту роль, що її все більше привласнює собі КС. Яка зводиться не до тлумачення того, що написано в Конституції, а до оцінки того, що є правильним, а що ні.

Дуже красномовно, що пан Головатий у своєму виступі пошкодував наших юристів-«науковців», які не встигають за Конституційним Судом. Мовляв, КС у своїй практиці вже зайшов далі наявних теоретичних вишукувань.

Це зайвий раз підтверджує дві речі:
1. Що «юридична наука» в нашій країні — ярмарок марнославства, захист від мобілізації, надбавка до окладу — що завгодно, але не наука.

2. Що Конституційний Суд все більше вважає себе не охоронцем Конституції, а її пророком.

Сергій Петрович навіть прямо обурюється тим, що в законі «Про правотворчу діяльність» рішення КС віднесені до «актів, що не містять норм права», а сам КС не визнаний суб'єктом правотворення.

Проте лише повагу може викликати саме ставлення Сергія Петровича до нашої професії.

Чи багато ви знаєте юристів в нашій країні, які можуть настільки захоплено, щиро і пристрастно говорити про право?

Хто може так по-доброму задушливо копатися в етимології й історії правових термінів?

Хто ще має стільки запалу на початку зустрічі присвятити купу часу на розбір, чому правильно «добрий день», а не «доброго дня»?

Да хоча б кого було б банально цікаво слухати (хоча й на швидкості 1,75)?

Коли юрист настільки палає власною професію, що перетворює будь-яку зустріч на сеанс правничого місіонерства, це викликає зняття капелюха. Навіть якщо ваші погляди ґрунтовно не збігаються.

В епоху роботизованого буботіння і заскриптованих виступів, таке захоплення і занурення у нашу справу — дуже рідкісний звір.

П'ята річниця колективного запаморочення

Рада суддів України, з посиланням на редакторку Ольгу Васильєву, безапеляційно заявила, що вчора «сплив пʼятирічний перехідний період для чинного українського правопису, затвердженого Постановою Кабміну № 437 "Питання українського правопису" від 22 травня 2019 року».

У мене немає жодних питань до змісту нового правопису. Це справа мовознавців.

Справа ж юристів — псувати всім свято і нагадувати, що навіть найважливіші справи не можуть чинитися ціною знецінення закону.

Тож повертаюся до свого давнього посту: в Україні на сьогодні немає правил правопису, затверджених відповідно до закону.

Кабінет Міністрів не має права цього робити. Затвердження стандартів державної мови, зокрема, правопису, є компетенцією Національної комісії зі стандартів державної мови. Яка чомусь не квапиться і лише півроку тому затвердила Порядок напрацювання відповідних стандартів.

Ба більше, на відміну від того, що пише пані Васильєва, Кабмін навіть нічого не «затверджував», а лише «погодився з пропозицією Міністерства освіти і науки та Національної академії наук щодо схвалення Українського правопису в новій редакції».

Також незрозуміло, звідки ці розмови про «пʼятирічний перехідний період». Ані в постанові Кабміну, ані в постанові Президії НАН (стор. 4 нового правопису) не бачу нічого про перехідний період.

Здавалося б, ну так вже вийшло, нащо каламутити воду, адже новий правопис всі взяли на озброєння і кому здалося те прискіпливе буквоїдство?

Але мене це трохи дратує, бо бачу в цьому дуже віддалене відлуння підходу нашого північного сусіда щодо «сложившихся на земле реалий».

Якщо реалії склалися протиправно, то жодна усталеність не спростовує їхньої протиправності.

АПД. Директор Інституту української мови НАНУ Павло Гриценко вважає правопис-2019 історією «прояву волюнтаризму у розв'язанні мовних питань». Рекомендую прочитати інтерв'ю професора Гриценка Радіо Свобода.

Суддя стандартний, 1 шт

Асоціація правників України розробила проект «професійного стандарту СУДДЯ» і запросила до його обговорення.

Обговорюю.

Складно уявити більш беззмістовний, незрозумілий і шкідивий задум, ніж зведення суддівської професії до сукупності «трудових функцій» та «трудових дій».

Яка корисна дія такої систематизації? Отримати черговий показчик, на підставі якого можна буде оцінювати складні речі за простими критеріями?

За законом «Про освіту», професійний стандарт є основою для професійних кваліфікацій, які визнаються, присвоюються/підтверджуються суб’єктом, уповноваженим на це законодавством.

В нас, здається, є орган, який відповідає за професійну кваліфікацію суддів. Він називається Вища кваліфікаційна комісія суддів України.

Професійні ж стандарти для суддів містяться у Конституції, законі «Про судоустрій і статус суддів» та в процесуальних кодексах.

Звичайно, будь-яку професію можна розпорошити на набір технічних функцій на кшталт «має підписувати документи, а відтак має володіти ручкою». Але який у тому практичний зиск?

Колись вже писав про крайній ступінь деталізації: деякі категорії просто не потребують пояснень і розщеплення на атоми — всім і так зрозуміло, що це таке.

З усією повагою до окремих членів АПУ, але такі зусилля виглядають марнуванням часу і створенням штучних конструкцій.

Новини дерадянизованої диджиталізації

Український мовно-інформаційний фонд Національної академії наук України передав бібліотеці Верховного Суду п’ять примірників Словника української мови у 20 томах (томи 1–14).

Урочисто передаю бібліотеці Верховного Суду посилання на безлімітну кількість примірників Словника української мови у 20 томах (томи 1–14): https://sum20ua.com

Справа тут не лише у тому, що паперові словники то атавізм. Навіть навпаки — паперовий примірник в суді завжди варто мати у запасі.

Я про подачу новини, в якій написано, що новий словник «очищено від заідеологізованої лексики й ілюстративного матеріалу доби радянського тоталітаризму».

Не очищено.

Писав про це три роки тому і наводив приклади: в окремих випадках автори нового словника просто прибирають посилання на радянські джерела, залишаючи старий зміст.

Ба більше, відкрийте статтю «право» у новому словнику:
ПРА́ВО, а, с. 1. тільки одн. Законодавство; здійснювана державою форма законодавства, залежна від соціального устрою країни.
2. Система встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил (норм) поведінки.

Таке кричуще радянське визначення права просто переписано зі старого словника. Автори лише прибрали слова про те, що ті правила поведінки «виражають волю пануючого класу (в експлуататорському суспільстві) або всього народу (в соціалістичному суспільстві)».

Саме тому мені складно зрозуміти, за що саме Верховний Суд вдячний Українському мовно-інформаційному фонду НАН України. І на чому будується його впевненість, що цей словник стане «корисним ресурсом у роботі суддів і працівників Апарату ВС та сприятиме формуванню сучасної правничої мови, яка відповідатиме нормам української мови».

Відступ від професіоналізму

Спочатку медіа рознесли смажену «новину» про те, що Україна частково відступила від дотримання прав людини.

Потім наше керівництво почало гасити пожежу, справедливо звертаючи увагу на те, що нічого нового не відбулося і це рутинна процедура.

Міністр юстиції Денис Малюська підкреслив, що Україна «якраз навпаки — переглянула та забрала застереження щодо обмеження певного набору прав».

Медіа почали скасовувати зраду, яку самі ж висмоктали з пальця, а Верховний Суд навіть опублікував заспокоювальну статтю Уповноваженого у справах ЄСПЛ.

У підсумку, як завжди, всі писали про другорядні речі, забуваючи підсвітити найважливіше.

Ніхто не поцікавився, а що ж це за «певний набір» прав, можливість обмеження яких Україна відкликала? У чому покращення? У жодному матеріалі медіа чи роз'ясненні посадовців про це чомусь не йдеться.

Тому самостійно відкриваємо відповідне повідомлення та дивимося передостанній абзац. Йдеться аж про 15 статей з Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, а також Конвенції про захист прав людини.

Якщо прочитати ці статті, то можна почати чухати скроню в намаганні зрозуміти, а чому власне більше двох років Україна застерігала, що може обмежити, серед іншого:
— рівність всіх людей перед законом, без будь-якої дискримінації (ст. 26 Пакту);
— рівне для чоловіків і жінок право користування всіма громадянськими і політичними правами (ст. 3);
— заборону пропаганди війни, виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті (ст. 20);
— заходи захисту прав дітей, їх право на набуття громадянства (ст. 24).

Але найпоказовіше те, що Україна більше двох років тому відкликала своє ж право обмежувати політичну діяльність іноземців (ст. 16 Конвенції).

Ще раз. Україна повідомила, що може добровільно відмовитися від власного ж права встановлювати обмеження на політичну діяльність іноземців.

Вочевидь, тут йдеться про банальну технічну плутанину-перебор, викликану авралом. Хтось напхав у повідомлення для Ради Європи всього побільше. Аби було, про всяк випадок. І не помітив, що серед напханого є не лише права людини, які не можна обмежувати навіть під час війни, але й також права самої держави.

І виправлено це було лише зараз.

Звороти про «уточнення», «зменшення переліку існуючих обмежень» і «перегляд певного набору прав» наче навмисно позбавлені конкретики. Що натякає на спроби видати звичайне виправлення власних проколів за щедре послаблення можливих обмежень.

Але хто ж полізе то все перевіряти.

АПД. Про відновлення зобов’язань щодо дотримання окремих прав людини медіа все ж згадували

Стала спроможність

Заступниця керівника Офісу Президента Ірина Мудра на круглому столі «Правосуддя майбутнього: добір та призначення суддів» висловилася з приводу наших судів:

Мабуть, керівництво держави вважало, що я вже трохи засиділася в теплій ванні, треба мене на нові завдання кидати. (...) На сьогоднішній день, основними пріоритетними напрямками, які я і моя команда бачимо перед собою, це забезпечення сталого функціонування суддівської системи і її подальший розвиток. (...) Забезпечення інституційної спроможності судового врядування і незалежності суддів. (...) Підвищення інституційної спроможності та реформування Державної судової адміністрації

Під «теплою ванною», вочевидь, малася на увазі посада заступниці Міністра юстиції.

А от що таке «суддівська система» і чим «стале» функціонування відрізняється від звичайного, я не дуже зрозумів.

У мене взагалі проблеми з розумінням номенклатурного вокабуляру у 2024 році. А тому, коли кажуть про «інституційну спроможність», я починаю підозріло мружити очі.

Також пані Мудра розповіла, що «провела інвентаризацію» подань про призначення суддів, які лежать в Офісі Президента, і «зробила з них два кошики», розділивши документи «нових» ВККС та ВРП і їх попередніх складів. І що намагатиметься тих суддів, які були запропоновані новим складом, якомога швидше «запустити на підписання Указу Президента».

Подібні круглі столи, зазвичай, можна завершити одним-єдиним питанням: «Ми виконуємо закон у кожному першому випадку, чи лише тоді, коли вважаємо це за доцільне?».

Тому що закон наказує Президенту видати указ про призначення судді не пізніше 30 днів з дня отримання відповідного подання Вищої ради правосуддя. Він не передбачає випадків, коли хтось має розкладати подання ВРП по якихось кошиках і вивчати якісь думки.

Є або підпис у 30-денний строк, або порушення закону.

Але, так, сприймати судову владу як «суддівську систему» набагато зручніше.

Забезпечувати «інституційну спроможність» набагато легше, ніж опікуватись виконанням закону.

Це перший публічний виступ пані Ірини, який я подивився, але, за першим враженням, змістовно він нагадав стиль її попередника.

Суддівські гроші і престиж професії

Член Вищої кваліфкомісії суддів Віталій Гацелюк звернув увагу на непривабливий розмір суддівських зарплат:
Ми бачимо, що юристи, особливо найбільш фахові, вже не дуже хочуть подавати документи для участі у конкурсах на вакантні посади суддів. (...) Наразі винагорода судді суду першої інстанції фактично дорівнює заробітній платі в центральних органах виконавчої влади, наприклад в міністерствах. Відповідальність при цьому у судді досить велика.

Візьмемо калькулятор. За законом, оклад судді першої інстанції складає 30 прожиткових мінімумів. Тобто суддівські зарплати законом прив'язані до конкретного економічного показника, який з часом лише зростає.

Прожитковий мінімум у цьому році — 3028 ₴.

3028*30=90 840 ₴.

Все вірно? Я ж все врахував? Судді першої інстанції мають заробляти щонайменше 90 840 ₴. Чи не так?

Звісно ж, не так. Бо вже багато років поспіль влада хитрозроблено затверджує «спеціальні» прожиткові мінімуми для суддів.

Цього року це не 3028 ₴, а 2102 ₴. А тому зарплата судді першої інстанції стартує не з 90 840 ₴, а з 63 060 ₴.

Зрозуміло, що прожитковий мінімум для людини не може відрізнятися в залежності від місця її роботи. А отже влада просто незаконно знизила суддівські зарплати приблизно на третину.

І це не екстрений захід у зв'язку з повномасштабним вторгненням, а практика, що існує багато років поспіль. Відкрите чхання на гарантії незалежності суддів.

Звісно, є судді, які оскаржують таке свавілля. І Верховний Суд неодноразово визнавав таку практику протиправною. Закон каже, що такі висновки ВС є обов'язковими для чиновників.

Але з Міністерством фінансів, яке щороку робить вигляд, що не розуміє незаконність такої «економії», судді чомусь судитись не поспішають.

Так само суди не поспішають виносити окремі ухвали та притягати чиновників до відповідальності за неповагу до суду.

У публічних виступах суддівських очільників також не чути обурення тим, що взагалі-то держава незаконно зрізала третину доходів кожного судді.

Можливо, «найкращі представники юридичної спільноти» не прагнуть працювати суддями не тому, що зарплата замала.

А тому, що не хочуть долучатися до лав, які не здатні проявляти принциповість, суб'єктність і банальну серйозність. Які покликані захищати права людини, але не можуть захистити навіть власну зарплату.

Ну а взагалі то, звісно, «колеги, часи складні, ситуація скрутна, сподіваємося на державницьку позицію в інтересах колективу».