🇺🇦 120 років Івану Багряному — письменнику, який допомагав українцям не повернутися в СРСР
Більшість із нас знає його передусім за «Тигроловами» та «Садом Гетсиманським», але після Другої світової він займався ще однією справою, про яку я дізналася нещодавно: допомагав українцям уникати примусового повернення до Радянського Союзу.
Трохи контексту
Після завершення війни в Західній Європі залишилися мільйони так званих displaced persons — переміщених осіб: остарбайтери, колишні військовополонені, в’язні концтаборів, біженці, люди, які просто тікали від радянської влади. Союзники вирішили, що всіх цих людей треба повернути назад в СРСР, не питаючи, чи хочуть вони повертатися. Для українців, які вже мали досвід радянських репресій, це могло означати арешт, табір або нові переслідування.
Багряний дуже добре знав, чому люди боялися повернення
*уявіть тут два абзаци про його арешти, заслання, одиночки і покарання, які він яскраво відобразив у своїх творах*
Так от: є свідчення, що Багряний допомагав виготовляти українцям документи, за якими вони нібито народилися на Західній Україні, що до 1939 року не входила до СРСР.
Але 1946 року він зробив дещо ще масштабніше — написав памфлет «Чому я не хочу вертатися до СССР?». Багряний пояснював вестернам Голодомор, репресії, арешти, заслання й атмосферу страху в Радянському Союзі — і робив це не як сторонній спостерігач, а як людина, яка сама пройшла через радянські тюрми. Памфлет набув великого розголосу й, за оцінкою Українського інституту національної пам’яті, став одним із документів, що вплинули на зміну ставлення Заходу до проблеми переміщених осіб.
Звичайно, памфлет не був єдиною причиною зміни політики і не став чарівною кнопкою, після якої союзники сказали “все, більше нікого не відправляємо”, але західні союзники почали звужувати категорії тих, кого можна було репатріювати силою, а у грудні 1945 року США взагалі звільнили решту цивільних радянських displaced persons від примусової репатріації; британці відмовилися від неї трохи пізніше.
І як на мене про це мало говорять, а такі досягнення треба пам'ятати, адже тут випадок, коли один текст змінив долі тисяч людей.
120 років Івану Багряному — письменнику, який писав про свободу, бо дуже добре знав, що відбувається, коли її в тебе забирають.
До речі крінжовий факт з мого життя: у далекому десь так 2013-му ми українською грали текстову рольову з Багряним і Хвильовим (проблеми з таймлайнами? Ні, не чули). Періодично перечитую і дуже крінжую 🙈
Більшість із нас знає його передусім за «Тигроловами» та «Садом Гетсиманським», але після Другої світової він займався ще однією справою, про яку я дізналася нещодавно: допомагав українцям уникати примусового повернення до Радянського Союзу.
Трохи контексту
Після завершення війни в Західній Європі залишилися мільйони так званих displaced persons — переміщених осіб: остарбайтери, колишні військовополонені, в’язні концтаборів, біженці, люди, які просто тікали від радянської влади. Союзники вирішили, що всіх цих людей треба повернути назад в СРСР, не питаючи, чи хочуть вони повертатися. Для українців, які вже мали досвід радянських репресій, це могло означати арешт, табір або нові переслідування.
Багряний дуже добре знав, чому люди боялися повернення
*уявіть тут два абзаци про його арешти, заслання, одиночки і покарання, які він яскраво відобразив у своїх творах*
Так от: є свідчення, що Багряний допомагав виготовляти українцям документи, за якими вони нібито народилися на Західній Україні, що до 1939 року не входила до СРСР.
Але 1946 року він зробив дещо ще масштабніше — написав памфлет «Чому я не хочу вертатися до СССР?». Багряний пояснював вестернам Голодомор, репресії, арешти, заслання й атмосферу страху в Радянському Союзі — і робив це не як сторонній спостерігач, а як людина, яка сама пройшла через радянські тюрми. Памфлет набув великого розголосу й, за оцінкою Українського інституту національної пам’яті, став одним із документів, що вплинули на зміну ставлення Заходу до проблеми переміщених осіб.
Звичайно, памфлет не був єдиною причиною зміни політики і не став чарівною кнопкою, після якої союзники сказали “все, більше нікого не відправляємо”, але західні союзники почали звужувати категорії тих, кого можна було репатріювати силою, а у грудні 1945 року США взагалі звільнили решту цивільних радянських displaced persons від примусової репатріації; британці відмовилися від неї трохи пізніше.
І як на мене про це мало говорять, а такі досягнення треба пам'ятати, адже тут випадок, коли один текст змінив долі тисяч людей.
120 років Івану Багряному — письменнику, який писав про свободу, бо дуже добре знав, що відбувається, коли її в тебе забирають.
До речі крінжовий факт з мого життя: у далекому десь так 2013-му ми українською грали текстову рольову з Багряним і Хвильовим (проблеми з таймлайнами? Ні, не чули). Періодично перечитую і дуже крінжую 🙈