Брати та сестри в Христі Ісусі🙏❤️

Великий урок у житті...
Йому не подобалося життя в будинку батька через постійні повчання.
- Якщо вентилятор не потрібен, вимкни його!
- Телевізор включений, а в кімнаті нікого немає. Вимкни його!
- Закрий двері!
- Досить витрачати стільки води!
Синові дуже не подобалося, що батько турбував його такими дрібницями. Він дратувався, але був змушений терпіти до того дня, аж поки не вирішив влаштуватися на роботу. Перед тим, як піти на співбесіду, він сказав батькові:
- Як тільки я знайду роботу, я поїду з міста. Я більше не хочу чути повчань.
Батько нічого не відповів, а згодом дав тільки одну пораду:
- Під час співбесіди на будь-які запитання відповідай впевнено і без вагань.
Син прибув на місце розмови і звернув увагу на те, що при вході на воротах немає охоронців. Двері воріт були відчинені назовні, що, скоріш за все, заважало перехожим. Хлопець зачинив ворота й увійшов на територію.
Він побачив доглянуту територію та гарні квіти по обидва боки доріжки, біля якоі лежав шланг, з котрого витікала вода. Напевно, садівник забув закрити кран. Вода вже лилася дорогою. Юнак взяв шланг і переніс його поряд із сухоцвітами.

Пам‘ятаючи, що співбесіда мала відбуватися на другому поверсі будинку, молодий чоловік повільно піднімався сходами. Він помітив, що хоч і була вже десята година дня, але світло в коридорі горіло, мабуть, ще з минулої ночі. Він згадав попередження батька.
- Чому ти виходиш із кімнати, не вимикаючи світло? Здавалося, він чув його голос. Роздратований, хлопець знайшов вимикач і вимкнув світло.
Нагорі, у великій залі, він побачив людей, які сиділи й чекали на свою чергу. Він подивився на них і подумав, скільки ж багато кандидатів на одне місце, і задумався, чи має він шанс отримати цю роботу.
Він нервово підійшов до зали і наступив ногою на килимок «Ласкаво просимо», поставлений перед дверима. При цьому хлопець звернув увагу, що килимок перекинутий догори ногами. Роздратований, він перевернув його належним чином.
Звички важко зламати.
Він бачив, як багато чоловіків заходили до кімнати для співбесіди і відразу виходили через інші двері. Тож він не зміг у них вияснити, що питали на інтерв'ю.

Коли черга дійшла до юнака, він зупинився перед роботодавцем, очікуючи запитань.
Управитель узяв у нього документи і, навіть не дивлячись на них, запитав:
– Коли ви можете почати працювати?
Хлопець приголомшено стояв і роздумував: «Це дивне питання. Хіба його слід задавати на співбесіді, яку важко пройти, щоб влаштуватися на роботу?»
- Про що ви думаєте? - Запитав роботодавець - Ми тут нікому не ставимо запитань, тому що вважаємо, що через них неможливо оцінити здібності кандидата. Наш тест – оцінка людини іншим чином. Я провів кілька тестів на основі поведінки кандидатів і відстежив їх через мої камери спостереження. Ніхто з тих, хто прийшов сюди сьогодні, не зачинив двері, не вимкнув світло, не торкнувся шлангу, не повернув килимок… Ви були єдиним, хто це зробив. Тому з усіх кандидатів ми вирішили обрати для роботи саме вас».

Він завжди боровся з дисципліною батька, але згодом зрозумів, що саме тому отримав першу роботу. Зникли нерви та злість на батька.

Все, що кажуть нам батьки, є тільки для нашого блага, задля світлого майбутнього. Щоб стати цінною людиною, ми маємо прийняти повчання, виправлення та настанови, які усувають шкідливі звички.
Батько для нас у 5 років - герой, у 20 - «предок», і тільки коли нам «за…» ми усвідомлюємо, що батько наш провідник у житті.

В житті трапляється, що мами можуть піти до будинків своїх дітей, коли вони постаріють, але батько не знає, як це зробити.

Немає сенсу завдавати болю батькам, поки вони живі, і потім оплакувати їх, коли їх вже немає.

Завжди ставтеся до своіх батьків із повагою.

Із сумом та прикрістю нині повідомили 15.02.2024 року очевидці за підтвердженням спецслужб, що в першій половині дня окупанти в смт. Каланчак Херсонської області розстріляли настоятеля та будівничого храму всіх святих землі української протоієрея Степана Подольчака.
В цей день далекого 1998 р. о. Степан був висвячений Патріярхом Димитрієм на священика і з того часу самотужки вибудовував і храм, і громаду тепер вже Православної Церкви України. Духовну освіту здобував у Колегії Патріярха Мстислава м. Харкова. До священства тривалий час був дяком-псаломщиком на Львівщині. За ревне служіння в умовах окупації Предстоятель благословив нагородити найвищою нагородою - правом носіння митри ще восени 2022 р. після звільнення Херсона. На жаль через окупацію нагорода ще не була вручена. Нині о. Степан пішов по нагроду вічну від нашого пастиреначальника Христа.
Прошу молитов за упокій убієнного українського священика митрофорного протоієрея Степана, а також прошу про молитву за згорьовану дружину Галину, дітей та онуків, щоби Господь укріпив їх у горі та зберіг від безбожних посіпак.
Хай Господь прийме душу убієнного протоієрея Степана в оселі праведників та за молитвами усіх святих землі української дарує нам якнайшвидшу перемогу над ордою.

СМЕРТІ НЕМАЄ, Є ШЛЯХ ДОДОМУ: але як ми його пройдемо – у страху чи у вірі?

Смерть… Ми боїмося навіть вимовляти це слово, а війна щодня змушує нас зустрічатися з нею віч-на-віч. Хтось бачить у ній кінець, а хтось початок.
Але чи замислювалися ви, як саме хочете перейти у вічність?

«Ми все одно помремо. Але краще піти гідно, ніж у страху та озлобленні», - ці слова мого чоловіка стали для мене ключем до розуміння, що важливо не лише коли, а й як ми завершимо свій земний шлях.

Як ми зустрічаємо смерть?

25 років тому 18 лютого, коли ми втратили нашу старшу доньку Анастасію.
Після тяжких місяців болю, ми якось з чоловіком заговорили про те, як хочемо, щоб нас проводжали на Небо.
В той час ніхто не переживав смерть дітей в нашому оточенні. І ми зустрілися з тим, що людям легше звинуватити в тяжкі часи та сказати, що це ж ви грішні та Бог наказав, - чим проявити любов та підтримку.

Саме тоді почули, як Кеннет Коупленд наставляв свою сім’ю: «Я хочу свято, пісні та танці на своєму похороні.»

І ми посміялися, погоджуючись: смерть - це не кінець, а повернення додому, на Небо.

Нещодавно я прочитала історію Філіпа Янсі про будинок для людей похилого віку, де працювала його дружина. Він писав, як по-різному культури зустрічають смерть:
• Афроамериканці раділи, бо вірили, що залишають землю страждань і повертаються додому. Вони співали, славили Бога, дякували за життя.
• Білі люди ставали сумними, тривожними, відчували страх перед невідомим.
• У слов’ян - це 40 днів скорботи, жалоби та голосіння… А потім нескінчена біль та страждання, не дозволив собі жити.

Чому так? Чому ми так боїмося того, що неминуче?

Може Небо для нас щось містичне і не реальне?!
Але ми з чоловіком змінилися, коли побачили Небо…

Під час смерті нашої другої доньки ми з чоловіком пережили одну з найбільших Божих істин: СМЕРТІ НЕМАЄ

У момент, коли її серце зупинилося, ми підняли очі до Неба… І побачили двох наших дочок - живих, сяючих, наповнених радістю та в Славі Божої.
І в ту ж мить ми зрозуміли: їх не існує у світі смерті, вони у світі життя. Життя, яке подарував Христос, - вічне. І жодна смерть не може його відібрати!!!

Так, моє материнське серце кричало, коли я опускала тіло доньки в землю. Але коли я знову підняла очі до Неба, я побачила іншу реальність: дочка не пішла в небуття - вона звільнилася, вона в славі з Ісусом.

Де ми тримаємо свій погляд? На Небі та вічності чи на землі та короткочасному земному шляху?!

📕 «Бо коли живемо - для Господа живемо, і коли вмираємо - для Господа вмираємо.» (Римлян 14:8)

Якщо ми дивимося лише на землю - ми будемо страждати. Якщо ми піднімаємо очі до Неба - ми побачимо славу Бога та вічність

Війна щодня нагадує нам, що ми можемо піти будь-якої миті. Смерть стукає без попередження. Але ми вже зараз робимо вибір:
✔️піти у вірі чи у страху?
✔️у любові чи в озлобленні?
✔️з Істиною чи з тимчасовими земними думками?

Життя не завершується смертю. Ми не покидаємо існування. Ми лише переходимо у вічність.

І питання не в тому, «коли?», а в тому, «як?»

Пам’ятайте: вічність - це не щось далеке. Вона вже тут. І ми живемо у ній кожного дня…

А як Ви хочете перейти до Дому?!

Сестра в Христі Світлана Співакова.

Якщо хтось ударить тебе по щоці…

А Я кажу вам не противитися злу; але якщо тебе хто вдарить у твою праву щоку, підстав йому й другу.
- Мт. 5:39

Що це означає для вас?
Цей вірш часто сприймається як заклик до пасивного прийняття насильства, але у контексті першого століття він мав інше, глибше значення. Це не просто прощення або покірність, а про революційний спосіб протистояння приниженню.

🤕 Що не так із «правою щокою»?

Якщо правша хоче вдарити когось, він зазвичай влучить у ліву щоку. Але Ісус говорить «по правій щоці» – це означає удар тильною стороною руки.

💡 В чому секрет?
🟢 У Римській імперії та юдейському суспільстві удар по правій щоці означав удар тильною стороною руки.
🔵 Це не був просто фізичний напад – це була форма соціального приниження.
🔵 Такий ляпас зазвичай отримували раби від господарів, діти від батьків, жінки від чоловіків, підлеглі від вищих за рангом осіб.

Тобто цей удар – це не просто агресія, а демонстрація влади та зверхності.

👊 Що означає підставити іншу щоку?

Якщо пригноблений підставляє ліву щоку, то його кривдник більше не може вдарити його тильною стороною руки – тепер він або повинен вдарити кулаком (що означає визнати рівність), або відмовитися від удару взагалі.

В ті часи це був ШОК😳

🔴 Це не покірне прийняття насильства, а виклик системі приниження.
🟠 Раби не мали права відповідати своїм панам – але, підставляючи іншу щоку, вони змушували їх зробити вибір: або визнати рівність, або виглядати смішно.

🔼 Ісус не каже: «Дозвольте себе бити».
🔼 Він каже: «Переверніть гру. Не дайте себе принижувати. Покажіть свою гідність!»

🤔 Як це працює сьогодні?

Якщо нас принижують, ми зазвичай обираємо одну з двох стратегій:
1. Помститися (що веде до насильства і ще більшої ворожнечі)
2. Прийняти приниження (що робить нас жертвами системи)

Але Ісус пропонує третій шлях:

✅Не відповідати злом на зло, але й не погоджуватися на приниження.
✅ Діяти так, щоб змусити кривдника побачити вас як рівного.
✅ Змінити систему не мечем, а гідністю і мудрістю.

Це революційний підхід, який перевертав систему соціальних правил зсередини.

А як ви розуміли цей вірш раніше? Розкажіть у коментарях.

Щороку 14-го лютого у багатьох країнах світу відзначають «День святого Валентина», який присвячений «усім закоханим». Останніми роками українці також активно долучаються до цього святкування: купують і вручають одне одному подарунки або ж «валентинки», прикрашають громадські заклади червоною і рожевою атрибутикою. Та чи справді святий Валентин має стосунок до цієї поширеної традиції та є тим самим «покровителем закоханих», як прийнято вважати?

Православною Церквою вшановується кілька святих з ім’ям Валентин. Ймовірно, що святий, який згадується у масовій культурі 14-го лютого, відомий у церковному календарі як святий Валентин Інтерамський (Італійський). Він жив в італійському місті Терні у III столітті і був страчений 269 року. Всі святі, що звершили свій подвиг до 1054 року в Західній Європі, тобто до розділення на Західну і Східну Церкву, – це шановані православні святі. Тому пам’ять святого Валентина відзначається і в католицькій, і в православній традиції, однак у різні дати: католики згадують його 14-го лютого (однак не у загальному календарі, де цього дня вшановуються святі Кирил і Мефодій, а у «Римському мартиролозі», де вказані місцеві дні пам‘яті); православні – 12-го серпня.

До того ж свято, яке прийнято відзначати 14-го лютого як день закоханих, насправді не відповідає фактам з реального життя святого Валентина. Відповідно до однієї із найпопулярніших легенд, святий Валентин «вінчав закохані пари попри заборону жорстокого імператора Клавдія II». Нібито правитель вважав, що чоловіки, які не мають дружин та дітей, будуть кращими воїнами. Однак ця легенда містить значну помилку у хронології подій, адже за часів життя святого Валентина у III столітті взагалі ще не існувало особливого обряду церковного вінчання. Церква вважала законним той шлюб, що укладався відповідно до громадянських законів і який закріплювався християнами через спільне причастя та оголошення перед членами громади.

Варто також зауважити, що Папа Геласій канонізував святого Валентина у 496 році і присвятив йому день пам’яті 14-го лютого. Ймовірно, це було зроблено задля того, аби витіснити язичницьке святкування, яке відзначалось у Римі у ті часи та супроводжувалось жертвоприношеннями на честь плідності та материнства. Тож масова культура, власне, поєднала вшанування пам’яті християнського святого із язичницькими мотивами, що були поширені раніше, а згодом перетворила це ще й на комерцію, спонукаючи купувати подарунки.

Ми, у Православній Церкві України, закликаємо присвячувати правдивій Любові кожен день, виявляючи її до ближніх у своїх благих справах, замість того, щоби дарувати символічні матеріальні подарунки один раз у році. Апостол Павло у Першому посланні до коринфян каже: «Любов ніколи не минає, хоч і пророцтва скінчаться, і мови замовкнуть, і знання зникне» (1 Кор. 13. 8 ). Тож долучімося до цієї Любові і ми, не чекаючи «особливих» дат у календарі, встановлених із сумнівних причин. Лише наповнившись справжньою Любов’ю, яка «довготерпить, милосердствує, ... не заздрить, ... не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнiвається, не замишляє зла, не радiє з неправди, а радіє iстинi» (1 Кор. 13: 4 – 6), ми зможемо її дарувати іншим – безкорисливо та щодня.
Пресслужба Православна Церква України