НОВЕ ЖИТТЯ

🐎Рятує коней, а вони — людей. Переселенець, який пережив полон, відкрив кінний клуб на Одещині

Російські військові шукали в його телефоні щось провокативне, а знаходили тільки фотографії коней. Це, мабуть, і врятувало Андрія Лейнвебера — разом з кіньми він пройшов полон.

Попри обстріли та окупацію, чоловік зміг евакуювати своїх улюбленців з Мелітополя. Андрію довелося полишити свій кінний клуб і почати все з нуля на Одещині.

У 14 років купив свого першого коня

Ще з дитинства я почав ходити до місцевої конюшні, щоб доглядати за кіньми, та мріяв про власного коня. Однак для цього потрібні були гроші. З 11 років я почав заробляти самостійно: пас корів у бабусиному селі, продавав солодку вату на пляжі. Мені вдалося назбирати потрібну суму, і в 14 я придбав першого коня, якого назвав Красунчиком. Проте, коли я привів його додому, батьки не дозволили залишити коня та взагалі заборонили займатися цією справою. Довелося віддати Красунчика дядькові.

Я хотів створити власний кінний клуб, де люди зможуть навчатися верхової їзди та знайомитися з кіньми. Реалізувати це вдалось лише у 2021 році — за рік до повномасштабного вторгнення: ми з друзями відкрили його в Мелітополі.

Наше місто славилося кінним спортом: у радіусі 50 кілометрів було аж сім клубів. Місцева влада підтримала нашу ініціативу — мер виділив земельну ділянку для випасу й облаштував тренувальний майданчик. А ми з товаришами ще й викупили дачні ділянки. У клубі діти й дорослі вчилися основ верхової їзди, а я навчав хлопців джигітування — мистецтва трюкової їзди.

В окупації ми рятували коней від голоду
Коли почалась повномасштабна війна, наша конюшня опинилася в небезпеці — вона була розташована за 200 метрів від аеродрому, і під час обстрілів снаряди падали прямо на її територію. На щастя, тієї ночі всі коні стояли на пасовищі. Це й врятувало їхні життя, адже будівлю буквально засипало уламками. Лише одна кобилка постраждала — осколок влучив їй у ногу.

Зранку під обстрілами ми з друзями кинулися до пасовища, щоб відв’язати коней і дати їм шанс врятуватися. Пообіді Мелітополь уже був в окупації.

Тварини, налякані вибухами, розбіглися, і ми почали їх збирати по всьому місту: хтось прибився до сусідських будинків, хтось — до найближчих парків. До себе додому я забрав п’ять коней, решту розподілили по домівках мої друзі.

Невдовзі ми зіштовхнулися з нестачею їжі — кормів катастрофічно бракувало. Російські військові забороняли привезти сіно, а одного разу навіть спалили його, коли ми намагалися забрати запаси в сусідньому селі. Коні на той момент вже три дні були без сіна й почали голодувати. Рятувало лише те, що ми мали запаси зернових культур.

Потрапив у полон з конем
Найстрашнішим випробуванням стали два тижні, проведені в російському полоні. Мене тримали в темній камері без їжі, води та зв’язку. Лише двічі за весь цей час мені дозволили вийти, щоб напоїти мого коня, і я пив з його відра воду, щоб втамувати власну спрагу. Над конем знущалися, російські військові їздили верхи напідпитку без підков по асфальту, і в результаті у нього були зчесані копита.

Наді мною не знущалися фізично, але психологічний тиск був нестерпний. Я бачив, як катували місцевих жителів і навіть мого друга — його прив’язували до дерева, били струмом, а потім змушували танцювати під постріли біля ніг. У свої 23 роки він посивів і почав заїкатися. Таким людям вкрай необхідна реабілітація, і я сподіваюся, що мій кінний клуб зможе стати місцем, де вони знайдуть цю підтримку.

Я розумів, що сперечатися чи опиратися — це приректи себе на більші страждання, тому мовчав і виконував їхні вимоги.

У моєму телефоні вони шукали якусь провокаційну інформацію, але там були лише фотографії коней — мабуть, це й врятувало мене. За два тижні мене та коня відпустили.

Мені довелося полишити Мелітополь
Після виходу з полону ми з родиною вирішили евакуюватися. Але як бути з кіньми? Вантажівки я не мав. Ми відкрили збір коштів і звернулися по допомогу в соціальних мережах.