🎉 Ну що, я дочитала ці 670 сторінок
"Танцівниці з Донбасу". На психотерапевта можна скинутися
отут 😁
Значить про шо загалом книжка.
Абсолютно тупа 18-річна танцівниця, у якої немає жодних сантиментів до будь-чого українського, з проросійською родиною за власним рішенням лишається в окупованому росіянами Донецьку. Її батько був фінансовим директором шахт, заводів і пароходів, а тепер допомагає сепарам купувати їжу, зброю і усім їх забезпечувати. Вона сама танцює перед росіянами й сепарами в російському костюмі, живе у віджатій у когось квартирі, закохана у сепара, ходить на проросійські мітинги. Але чомусь думає, що “це все я роблю заради України”.
А ще вона побачила, що гуманітарка роздається не дуже справедливо, і тому за допомогою озброєних сепарів (які її охороняють, бо вона донька оцього Ахметова), віджимає з гуманітарних штабів коробки з їжею та ліками і роздає нужденним. Її мама підторговує ліками, і донька в курсі, але їй норм. Одного разу вона танцює на сепарському весіллі і дає інтерв’ю російському телебаченню (це далі буде важливо).
Одного разу її викликає до себе полковник російської армії, і каже “шось тебе надто люблять місцеві за оцю всю гуманітарку, яку ти їм даєш. Люди можуть подумати, що ти, донеччанка, краща за нас, росіян. Але вбити ми тебе не можемо, бо люди ще обуряться. Давай вали звідси”. А вона така “А шо якщо не звалю?”. Тоді її вдесятьох ґвалтують десяток росіян і через контрабандистів перекидають на українську територію. Тато їй дає з собою аудіоплеєр, а насправді там якісь супер важливі документи з компроматом на усіх, хто пов’язаний з війною. Про всяк випадок.
І ось вона потрапляє в Чехію, будує тут танцювальну кар’єру, виходить заміж за напарника по танцях. Їм треба зробити величезний грошовий внесок на важливому світовому танцювальному конкурсі, і для цього її подруга з гуртожитку працює повією, бо вона і так хвора, її не шкода.
Але з’являється ветеран АТО, який весь час переслідує цю Тару, бо її батько постачав зброю сепарам, і тепер цей ветеран хоче її вбити. Коли він дізнається, що ота подруга працює повією, щоб допомогти Тарі, він до неї приходить зі знайомою, яка хворіє на СНІД, пускає кров цій знайомій і заливає оцій повії цю кров в горло. Типу “ну шо, ти тепер ризикнеш заражати своїх клієнтів?”. Але у неї все ок, вона починає користуватися презервативами і все одно продовжує заробляти на внесок для конкурсу.
Врешті якісь гроші заробляє вона, якісь позичає, якісь докидають інші українці. Передбачалася мораль: от які класні українці, можуть згуртуватися!
Врешті конкурс відбувається. На нього приходять росіяни, які підкладають кнопки на стільці і пуляють лазерами з глядацької зали, щоб спалити сітківку ока учасникам-конкурентам. У нашої Тари і її чоловіка все ок, але в найбільш відповідальний момент з’являється компромат: хтось публікує її інтерв’ю з окупованого Донецька, яке вона давала російському телебаченню.
Всі в шоці, кажуть - так ти не українка, а росіянка! Виявилося, що це отой ветеран АТО домовився з росіянами, щоб вони опублікували це відео - бо так хотів їй помститися, що навіть готовий був співпрацювати з ворогами.
А ще з’ясовується, що вона в Чехії нелегально.
Тару хапають якісь спецслужби, вона їм розповідає усе що знає про росіян ще з Донецька і дає оці документи, які її батько залив у плеєр. Цей компромат ніхто не використовує, бо там надто серйозні люди фігурують, буде міжнародний скандал.
Після цього скандалу Росія каже, що готова її прихистити як свою. Але вона не хоче, бо ж росіяни її гвалтували. Україна теж каже, що готова її забрати. Але вона не хоче, бо “в Україні зі мною можуть зробити що завгодно”. Але ООН вибиває для неї статус міжнародної біженки і лишає в Чехії під захистом.
Врешті у Тари все ок, вони отримують якесь там хороше місце у конкурсі, вона народжує дитину і стає обличчям української спільноти та допомагає згуртувати людей удома й за кордоном 🤦. І все заради власної донечки Катержинки. Кінець.
Як хоч одна людина з українського видавництва могла подумати, що це треба перекласти й видати у нас - для мене величезна загадка.