Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.
Вітер грається листям, під сукню лізе – до голизни.
Заручниця щоденних новин і низького тиску, і
побуту, вона думає: ще трохи, і я буду з ним.

Ще день – і я виперу форму з усіма свідченнями
втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави,
а потім ми сядемо поруч з простими обличчями,
і я вибиратиму всі спогади з його голови.

А потім поставлю чай із гілочками смородини,
вдягнуся в оте, мереживне, і буде тиша навкруг,
і сонце впаде в кропиву за чужими городами,
і нитимуть груди у передчутті його темних рук.

Вона собі каже: ще трохи – й всі будуть щасливими.
Зав’яжуться яблука, потім – ягоди, потім – гурки.
Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами
нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.

Білизна рипить у руках, світло сточує вилиці.
Мурашка повзе виступами її худої спини.
Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться
згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.

А потім бере відро, набирає води пригорщу,
Вмивається, думає, стоїть – дрібненька, вузька в плечах.
Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!
Ну, принаймні до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.

Ірина Цілик