Психотравма війни | Станіславська Тетяна


Гео и язык канала: Украина, Украинский
Категория: Психология


Про ментальне здоров'я під час та після війни.
Блог психоаналітика, клінічного психолога Станіславської Тетяни (Київ, Україна).
Клінічна, військова, трансгенераційна психологія:
stanislavska.com
wpi-org.com
hitt-q.com

Связанные каналы  |  Похожие каналы

Гео и язык канала
Украина, Украинский
Категория
Психология
Статистика
Фильтр публикаций


Клієнту-військовому дала малесеньке завдання: помічати щодня щось красиве і надсилати в онлайн-щоденник (завели з ним такий).

Ось, надіслав зранку.


То чом би нам не поміркувати сьогодні під каву про незалежність.

Не лише державну (вітаю, вітаю всіх), а й взагалі.

Яких неймовірних зусиль вартує незалежність від настрою керівника або фінансів чоловіка. Від чужої думки про тебе. Від кількості схвалення, уваги й любові, які тобі сьогодні видали. Від поганих новин, які щоразу захоплюють психіку й визначають, яким буде твій день. Від дедлайнів, стресу та дивних людей із дивною поведінкою навколо. Від необхідності все контролювати. Від власного страху комусь не сподобатися.

Бути незалежною від усього цього - страшенно складно.

Це вартує грошей, знань, втрачених ілюзій, розривів, відмов, помилок і років терапії.

То зі святом Незалежності.
Бо вона - можлива.

Незалежність державна і та внутрішня особиста, за яку кожен з нас щодня веде свою маленьку визвольну боротьбу.

Але не з кавою.

То вам може з маршмелоу сьогодні? Свято ж. ☕️🤩🌟☕️🤩


(продовження, початок - вище)

Різниця не в тому, що українці менше терплять труднощі.

Україна демонструє величезну здатність витримувати дефіцит, обстріли й небезпеку.

Різниця у тому, куди спрямовується ця витривалість.

У Росії адаптація переважно підтримує покору: треба потерпіти, пристосуватися, не висовуватися.

Джерелом загрози оголошено зовнішнього ворога, а власна держава водночас залишається і недоторканною, і небезпечною.

Це як батьки-алкоголіки, які жорстоко поводяться з дитиною, але сама дитина не може про них критично говорити, бо "це ж все-таки мої батьки".

В Україні витривалість частіше поєднується з агентністю: ми витримаємо, але маємо право вимагати, впливати й змінювати.

Держава не сприймається як сакральна батьківська фігура. Владу можна критикувати, висміювати, змінювати на виборах або змушувати відступити через суспільний тиск.

Ключова відмінність - у досвіді успішної колективної дії. Українці мають Майдани й численні кампанії, у яких протест справді давав результат.

Російський історичний досвід навчає протилежного: протест карають, він небезпечний і майже нічого не змінює.

Тому наразі:
- Українська адаптація: "Влада не впоралася, тому організуймося і змусімо її діяти";
- Російська адаптація: "Влада небезпечна, тому пристосуймося так, щоб вона нас не помітила".

У цьому психологічна різниця.


Тим, хто цікавиться психологією масової свідомісті, може бути цікава свіжа стаття у The Atlantic.

Про те, що не варто очікувати, що перенесення війни вглиб Росії автоматично змусить росіян масово протестувати.

Тому що росіяни історично звикли пристосовуватися і терпіти. Страх державних репресій сьогодні, можливо, навіть сильніший, ніж у пізньому СРСР.

Невдоволення лишається на рівні приватних розмов, бо навіть незначний антивоєнний жест може завершитися в’язницею.

Труднощі часто пояснюють не рішеннями Путіна, а нападом Заходу, тому атаки можуть не послаблювати режим, а мобілізувати людей навколо нього;
- середній клас обходить проблеми грошима та зв’язками, решта - просто затягує паски.

При цьому тривога, страх і готовність потенційно протестувати поступово зростають. Кремль це помічає: різко збільшує фінансування Росгвардії та силових структур.

(далі буде)


Вже розповідала вам про трансформацію своїх групових інтервізій - у майстер-класи "Складні випадки".

7 вересня буде тема "Нейробіологія терапії: чому метод (не) працює".

Але зараз я не про подію.
А про приклад.

Прийшла людина на діагностику РДУГ. Тест показав виражене порушення своєчасності реагування й дуже низьку наполегливість у завданні.

Такий профіль справді підтримує гіпотезу РДУГ.

І начебто все ясно: ось графіки/діаграми, ось клінічний висновок. Йдіть собі до лікаря.

Але ж.
Дивлюся глибше і бачу 7 окремих блоків.

1. Виконавча дисрегуляція. Людині важко почати, спланувати, втримати послідовність і завершити. Багато ідей, але мало конкретних кроків. Найкраща працездатність вночі й під жорсткий дедлайн.

2. Нейрокогнітивні скарги. Провали пам’яті, плутання кольорів, труднощі з оцінюванням часу, відстані й розміру. Це вже не можна автоматично списати на РДУГ, тут потрібні нейропсихолог, невролог і перевірка зору.

3. Соціальне (і сенсорне?) виснаження. Людина має друзів, працює з людьми. Але після спілкування мусить відновлюватися в тиші, темряві й самотності. Контакт має надто високу сенсорну й енергетичну ціну.

4. Тривожне завмирання. У напружених ситуаціях людина не може заговорити, пояснити щось. Тут було б корисно розрізнити тривожне блокування, реакцію завмирання, а може навіть дисоціативні процеси.

5. Перфекціоністичний параліч. Або повний хаос, або все має бути ідеально. Поки вирішуєш, як правильно розкласти футболки (за кольором, розміром чи тематикою) - сил на саму дію вже не залишається.

6. Сенсомоторна саморегуляція. Торкання волосся, пошук шкірних недоліків, стискання губ, потреба тримати поруч знайомі предмети... Це може бути такий спосіб заспокоїтися, заземлитися. Але чому?

7. Порушення режиму активації. Натхнення приходить уночі, одна справа (мисленево) займає весь день, а бажань дедалі меншає. Тут треба окремо дивитися на сон, хронічне перевантаження, вигорання й афективний стан.

Це все стало відомо під час клінічного інтерв'ю.

Тобто, що я хочу сказати.
Що РДУГ тут цілком можливий.
Але він - далеко не весь клінічний випадок.

Якщо працювати лише з 1 механізмом із 7 - ефект терапії справді буде сумнівним.

І тоді людина скаже: нічого не працює. І ліки ваші не працюють. І взагалі психологія і навіть психіатрія (теж ваша) - фігня на пісній олії.

Тому висновок такий: якщо бачити лише одну частину складної системи, жоден метод не охопить усього випадку.

Навіть якщо це КПТ (гг).

Майстер-клас, до речі, вже за пару тижнів.

Що то за МК.
Зареєструватися.


День прапора сьогодні.
Тож залишимо патетичну риторику іншим поважним паблікам, а самі подивимося в бік психології. Бо ми тут про це.

Знайшла великий систематичний огляд досліджень емоційних асоціацій із кольорами.

Синій найчастіше пов’язують зі спокоєм, стабільністю та зниженням суб’єктивної інтенсивності. Жовтий — зі світлом, радістю, енергією та увагою.

Тому синьо-жовте - то про водночас стабільне й живе.

Тож стабілізуємо ся і не зупиняємо ся.


Десь раз на пів року авторка каналу визирає з-за неідеального селфі, махає рукою, передає вам вітання, а потім знову тікає за камеру.

Аби далі дивитися через видошукач: на вас, на війну, на себе.

Аби нагадати: це я тут із вами розмовляю, міркую, лаюся, ділюся знаннями, піклуюся, пропоную терапевтичні групи і вебінари. І безкінечно вам дякую за те, що ви зі мною.

Я, психоаналітик, клінічний психолог, аспірантка КІСПП, голова ГО «Інститут психотравми війни» Тетяна Станіславська.

Жива людина, яка втомлюється, помиляється, злиться, сміється - і продовжує.

Ну то привіт.
Побігла я далі.


Субота, 8 ранку.
Київ знов не спав сьогодні.

Зняла біля кавʼярні.


Видео недоступно для предпросмотра
Смотреть в Telegram
Важкий день сьогодні.
Траур по загиблим в Києві. І новина про загибель людей в торговому центрі Кривого Рогу.

Стільки всього хотіла написати вам тут по роботі, але не можу оце, роздивляючись фото...

Тому завершу день тим, з чого починала. Драматургічно так буде правильно.

Улюблена колега моя Наталя Дубова надіслала.

Фінал спектаклю у Рівненському обласному драматичному театрі.


Ну і про психоаналіз додам.
Який теж апелює до сили слова.

Коли людина фактично не може покарати ворога або зупинити його, вона принаймні повертає собі позицію того, хто називає, визначає і проголошує наслідок.

Тож "Враже" робить дуже корисну штуку - організовує лють через слова.

Це водночас і моторошно, і красиво.


У психологічному сенсі, до речі, слова-замовляння мисляться як конкретні дії.

Тому такі тексти мають стійкі формули, повтори й завершальне "закріплення".

Полистала "Українські замовляння" - це справжній народний космос. Де Бог, природа, домівка і магічне слово діють одночасно.

А ще, якщо читати текст архетипічно, за Юнгом, то в ньому працюють кілька давніх образів.

Велика Мати / Земля-Мати. Годує своїх зерном, але стає могилою для того, хто прийшов її захопити.

Відьма. Вміщує жіночу агресію, яку звичайній "хорошій жінці" часто заборонено навіть визнавати. То тут вже жінка не лише колише, розписує й зберігає життя. Вона судить, проклинає і карає.

Колективне жіноче. Наприкінці говорить не одна Відьма, а з’являється цілий хор родинних і вікових позицій. Особиста лють перетворюється на вирок спільноти, а Відьма лише збирає й запечатує всі голоси.

Ну і найпотужніше місце - перенесення кари з ворога на його рід. Таке колективне покарання за колективну травму.

З вами було коротке пояснення того, наскільки давні психічні шари активує пісня.


Під каву залипла на пісні "Враже" Енджі Крейди.

Міркувала про психолінгвістичне.
Про те, як ворог навіть граматично може бути позбавлений суб’єктності.

У пісні немає звичайного наративу: персонаж нікуди не приходить, ніякий конфлікт не розв’язується. Замість цього текст типу рухається колами, і кожне наступне - ширше за попереднє.

1. Спочатку відбувається ритуальний зачин: мовиця починає дію.

2. Потім установлюється закон відповідності: "скільки - стільки". Кількість зерен, нічних криків, кроків.

3. Далі прокляття розширюється - до часу, території, роду й майже всього світу.

4. Потім з’являються метафори: писанка, колиска, родина. Їх ставлять поруч із припиненням родової лінії ворога.

5. Наприкінці текст проголошує силу свого слова. До голосу відьми приєднуються мати, дружина, дівчина й дитина.

6. Фінальна формула розпадається на окремі слова, наче ставиться печатка.

Отже, рефрен-присуд щоразу повертається не в ту саму точку. Кожен раз - це новий виток закляття після чергового розширення.

Особливо влучна метамовна формула: "Слово моє липке, слово моє кріпке". Текст буквально повідомляє, якою технологією користується.

Тобто текст передбачає, що прилипне.

Власне, тому, мабуть, я й залипла.


Якщо щодня складати собі список зробленого - навіть зовсім дрібного, - точно набереться пунктів п’ять. Як мінімум.

П’ять справ за день.
За тиждень - 35.
За місяць - приблизно 150.
За рік - під 2 000.

Незроблене взагалі-то дуже галасливе. Висить над головою, нагадує про себе, дригає ногами.

Зроблене ж - поводиться тихо. Зробила - і за хвилину здається, що це не рахується.

Але все-таки якщо фіксувати - дивишся потім на ці простирадла зробленого й думаєш: ну ось же. Не все безнадійно, якщо тут стільки моїх власних дій. Стільки всякої агентності і кермування.

То почнімо з першої важливої справи.

Вам без цукру, я пам’ятаю.
Та може сьогодні з молоком? ☕️☕️☕️☕️☕️☕️


- Пораюся.
Але не безкоштовно.
Рахунок надішлю пізніше.


Триває двадцята година ракетно-дронового апокаліпсису.

На вулиці грають діти, у парку - мами з колясками, в небі збивають повітряні цілі, скло дрижить від вибухів, десь надалеко - влучання, кав'ярні повні розслаблених людей.

Мозок, як ти?
Пораєшся?


А ще, а ще.

Фільм, який я консультувала й до створення концепції якого долучалася, переміг у "Тисячовесні".

Під час фінального пітчингу журі прямо запитало у кінотворців, чи консультує сюжет психолог. Бо щоб таке зняти - потрібні специфічні знання.

Кінотворці прямо відповіли, що консультує Тетяна Станіславська.

Це добре, - сказало журі.

То буду ще й в цьому.


Оце й я роблю своє.
І роблю те, що аж ніяк не є дрібницями.

План вересня.

5/09 - вебінар "Трансгенераційна травма: механізми передачі й ключові поняття"

7/09 - майстер-клас "Нейробіологія терапії: чому метод (не) працює"

18/09 - початок навчального курсу "5 етапів роботи з трансгенераційною травмою"

26/09 - майстер-клас "Чи маєте ви весла? Модель «Ландшафт-Човен-Людина» як метафорична карта трансгенераційного досвіду". Міжнародна наукова конференція "Метафора в кризовому консультуванні". Деталі - пізніше.

Між цими датами - набір у терапевтичну групу "Розкажи свою трансгенераційну історію", яка стартує 3 жовтня.

А ще - клієнти, наукові статті, сертифікація у схема-терапії, рецензування рукопису дисертації та міжнародна співпраця з колегами-клініцистами.

Несеться все.
З ракетами водночас.


У великому лонгітюдному дослідженні вчені спостерігали за 421 людиною, яка втратила чоловіка або дружину.

Оцінювали не один загальний показник "впорався - не впорався", а п’ять окремих вимірів: задоволеність життям, позитивні емоції, негативні переживання, загальний стан здоров’я та фізичне функціонування.

То що цікаво - результати дуже відрізнялися залежно від того, куди саме дивилися.

Відносно стабільну задоволеність життям зберігали 66% учасників. Низький рівень негативних переживань - 19%, а позитивні емоції - 26%. Загальне здоров’я - 37%, фізичне функціонування - 28%.

А от одночасно резильєнтними за всіма п’ятьма показниками виявилися лише 8%.

Тобто людина може бути цілком витривалою в одній частині життя і зовсім не витримувати в іншій.

Може працювати і не спати.
Жартувати і горювати.
Піклуватися про дітей і не мати сил почистити зуби перед сном.

Можна фізично вставати й рухатися, поки всередині тримається постійний високий рівень напруження. Можна відповідати всім "нормально", не обманюючи, бо в одній частині справді нормально.

Просто в іншій - вже давно ні.


Мені здається, ми надто часто вимірюємо витривалість за видимою функцією.

Якщо людина працює, відповідає на повідомлення, жартує й не забуває сплачувати рахунки, то ми вирішуємо, що вона впоралася. До речі, й сама людина так вирішує.

Бо яка в мене може бути травма, якщо я сьогодні провела три зустрічі й навіть згадала купити хліб?

Після таких ночей ми перевіряємо свій стан за переконливими ознаками: встала, чоловіка набрала, дітей відтарабанила, на роботу поїхала, кота нагодувала.

Отже - тримаюся.
І це правда.
Але не вся.

Розгорну вам оцю суперечність у наступному пості.

Про те, що людина може бути резильєнтною в одному вимірі й зовсім такою не бути - в іншому.


Невизначеність виснажує сильніше, ніж неминучий біль.

Пам'ятаєте це (відносно) стареньке дослідження 2016-го року?

Про те, як найбільший стрес виникав не тоді, коли люди точно отримували електричний розряд, а коли ймовірність становила 50% і вони не знали, що буде.

Це фіксували не лише зі слів учасників, а й за реакціями зіниць та шкіри.

Показано 20 последних публикаций.