Хоча початок ХХ-го століття у європейській та американській літературі рясніє тревелогами, їхні автори — переважно білі чоловіки. Адже подорожувати в Південно-східну Азію чи Полінезію часто було небезпечно, деякі із цих країн досі можна знайти в туристичних періліках місць, які не варто відвідувати жінкам на самоті. Тому Софію Яблонську сучасники у спогадах часто називають шаленою і дивуються, як зі своїх мандрів, дрібних чи великих, їй вдавалося повертатися живою.
По приїзду у будь-яку країну Софія шукала способи бути ближчою саме до тубільців, уникала місць, де збиралися й проводили час «люди із західної цивілізації». Вона прагла зануритися у побут місцевого населення, бути вправною, а втім, уважною й чуйною спостерігачкою. Наприклад, у епізоді тревелоґу «Далекі обрії» зауважує незадоволення одного з м\андаринів тим, що вона вжила в розмові аннамітську приказку, спрофанувала і привласнила мудрість, яка належала його народові.
Описи Інших Софії Яблонської викривають її саму як персонажку, вона жива в цих текстах, має власні переживання, часом ніяк не дотичні до побаченого зовні. Письменниця втікає від невдалої закоханости, свариться із чоловіками за право на свої мрії, а що найцікавіше — намагається побачити себе очима тих, на кого дивиться. У каруселі залишили вам уривки із тревелоґу «Далекі обрії», аби ви мали можливість познайомитися зі стилем репортажистики Яблонської.
А переглянути запис лекції можна у нашому інстаграмі за посиланням нижче👇🏻
