Демон Кратій
(притча про демократію)
Продовження 1.
Раби й сторожа сприймали ту штучну гору з троном на вершині як невід’ємну частину ландшафту. На людину, що то сиділа нерухомо на троні, то повільно ходила майданчиком, давно перестали звертати увагу. А Кратій тим часом поставив перед собою завдання: переустроїти державу, на тисячу років зміцнити владу жерців, підкоривши їм усіх людей Землі, і зробити рабами жерців усіх — навіть правителів держав.
Одного дня Кратій зійшов униз, залишивши на троні свого двійника. Він змінив одяг, зняв перуку і наказав начальникові сторожі закувати його в кайдани, як простого раба, та поставити в шеренгу — за молодим і дужим рабом на ім’я Нард.
Вдивляючись в обличчя рабів, Кратій зауважив, що погляд цього юнака був допитливий і оцінювальний, а не блукаючий чи відчужений, як у багатьох інших. Обличчя Нарда було то зосереджено-замисленим, то схвильованим. Жрець зрозумів: юнак виношує власний задум. Але прагнув упевнитися, наскільки точним було це спостереження.
Два дні Кратій мовчки стежив за Нардом: разом із ним тягав каміння, сидів поруч під час трапези, спав поруч на нарах. Третьої ночі, щойно пролунала команда «Спати», Кратій обернувся до юного раба і пошепки, з гіркотою й розпачем, ніби звертаючись у порожнечу, промовив:
— Невже так буде тривати все життя, що залишилося?
Юнак здригнувся й миттєво повернувся до нього. Його очі блищали навіть при тьмяному світлі світильників великого бараку.
— Так довго це не триватиме. Я домислюю план. І ти, старче, також можеш узяти в ньому участь, — прошепотів Нард.
— Який план? — байдуже, з удаваною втомою, запитав Кратій.
Нард заговорив гаряче й упевнено:
— Скоро і ти, і я, і всі ми станемо вільними людьми, а не рабами. Полічи сам: на кожну десятку рабів припадає один стражник. І над п’ятнадцятьма рабинями, що готують їжу та шиють одяг, теж стоїть лише один.
Якщо в умовлений час ми всі накинемося на сторожу, то здолаємо її. Хай вони зі зброєю, а ми в кайданах — нас десятеро на кожного. Навіть кайдани можна використати як зброю, підставляючи їх під удар меча. Ми роззброїмо стражників, зв’яжемо їх і заволодіємо їхньою зброєю.
Кратій зітхнув і мовив відсторонено:
— Недодуманий твій задум, юначе. Стражу, що пильнує нас, можна роззброїти, але володар невдовзі надішле нових воїнів — може, й ціле військо — і знищить повсталих рабів.
— Про це я теж думав, — відповів Нард. — Потрібно вибрати такий час, коли війська не буде. І цей час наближається. Ми бачимо, як армію готують до походу, заготовляють поживу на три місяці. Отже, за три місяці вона вступить у бій. У битві ослабне, але переможе й приведе багато нових рабів.
Для них уже будують нові бараки. Ми маємо почати роззброєння сторожі тоді, коли військо нашого правителя вступить у бій з іншим. Гінцям знадобиться місяць, аби донести звістку про потребу негайного повернення. Ослаблене військо йтиме назад не менш як три місяці. За чотири місяці ми підготуємося. Нас буде не менше, ніж солдатів у війську. Нові раби стануть із нами, побачивши, що сталося. Я все правильно передбачив, старче.
— Так, юначе, з таким планом можна здолати сторожу і перемогти військо, — мовив Кратій уже схвально. — Але що буде потім? Що станеться з рабами, з володарями, зі стражниками й воїнами?
— Про це я думав мало, — відповів Нард невпевнено. — Але, здається, буде так: усі, хто був рабами, стануть нерабами. А всі, хто нині не раби, стануть рабами.
— А жреці? — спитав Кратій. — До кого ти зарахуєш жерців, коли переможеш?
— Жерців?.. Про них я не думав. Але нехай залишаться, як є. Їх слухають і раби, і правителі. Хоч іноді вони незрозумілі, та, гадаю, вони безпечні. Нехай говорять про богів, а як жити — ми й самі знаємо.
— Як краще — то добре, — мовив жрець і вдав, що його хилить до сну.
Продовження нижче...
