- Берлін. Це не лише столиця Німеччини, а й позивний мого героя, - пише журналістка ОльгаМоскалюк. Нині він - заступник командира 119-го батальйону ТрО 111-ї бригади. На російсько-українській війні не вперше - воював до 2016 року. Потім виїхав за кордон. Але напередодні повномасштабки повернувся й знову опинився на фронті. Ось уривок нашої розмови:
- Наступного дня вас поранило. Як це сталося?
- Напередодні мені сказали підсилити позиції "Альфа-31" та "Альфа-23", які тримала четверта рота другого мотопіхотного батальйону, якою командував Ахілл. Привів хлопців, відбили штурм, про який я вам розказав. Наступного дня ранок сьомого жовтня починається з того, що по радіостанції хлопці з "Альфи-23" кричать: "Нас обстрілюють!". Туди летіло усе, що тільки можна. Я відчував, що позицію вже не втримають. З КП батальйону надходить очікувана команда знову підсилити позиції. Я викликав два відділення, зібрав по шість чоловік. Поки вони чекали, чули по радійці, як там хлопці кричать, гинуть. Коли підійшов час виходити, кажуть: "Командире, ми не підемо!" Я беру автомат й відказую: "Хто все ж не боїться – зі мною!" З 12-ти пішли троє. Беру машину, їдемо на "Альфу-23", де ситуація була складнішою. Під’їхали. Нас побачив ворожий дрон. По нас відкрили мінометний вогонь. Зі мною було двоє Івановичів – дорослі чоловіки десь років 50-ти, а також молодий хлопець Дунаєв, якому було в районі 30-ти. Заходимо на позицію "Альфа-2", яка була перед "Альфою-23". Там іде бій, стрілкотня, прильоти. Вона була вже в хлам розібрана – лишалося четверо чи п’ятеро бійців, які були контужені. Ми вирушаємо ж далі. Я обертаюсь, щоб віддати своїм хлопцям наказ. Свист снаряда, і у мене на очах усі троє зникають (тоді двоє Івановичів, як потім виявилося, загинули). Що робити? Перебіг на "Альфу-23". Зайшов з нашого краю ВОПа. Знав, що там же був секрет. Змістився туди. У бліндажі сиділи четверо хлопців з 93-ї бригади. Двоє з них поранені. Спитав, чи можуть вони самостійно дістатися до "Альфа-2"? Відповіли ствердно. Решті сказав тримати тут тил, щоб п@дари не зайшли, а сам пішов на передок. Там вже все було розвалено, валялися залишки від дерев, лежали трупи хлопців. Дістався передньої траншеї, дивлюся – зверху висить дрон. Питаю, чи наш? Ні. Ворожий. Командир нашого батальйону кричить: "Біжіть на допомогу Берліну!" А я ж проходив наші позиції, то бачив, що хлопців вже там не було - половина "двохсотих", інші - "трьохсоті". То розумів, що ніхто мені вже на допомогу не прийде. Зміщуюсь ліворуч і помічаю, як підходять четверо "вагнерівців". Мене не бачать. Ідуть просто "на морозі". Лише перший тримав автомат в руках. Решта - як на прогулянці. Я встаю перед ними і відкриваю вогонь. Навіть бачив очі цього першого з них, коли у нього влучали кулі. Чи він не очікував, що тут буду я, чи їх не інформували - не знаю. "Знімаю" другого. Третій заліг за трупи, але я його закидав гранатами, а четвертий чкурнув десь у кущі. Чую, хтось до мене звертається: "Хлопче, допоможи!" Озираюся – нікого. А це в бліндажі лежав присипаний землею поранений кулеметник 93-ї бригади. Я його відкидав. Міг сам пересуватися, то я його відправив на "Альфу-2" і лишився сам.
Ворожий дрон почав корегувати по мені арту. Знову починаються прильоти. Орки підходили з двох боків - я встигав зміщуватися і ліворуч, і праворуч. Мені по радіостанції передавали інформацію з двох наших дронів: "Берлін, п@дари ліворуч! Берлін, тепер праворуч!". Ось так я туди-сюди зміщувався й відбивався. Пам’ятаю: чую свист снаряда, вибух поряд зі мною. Мене засипало землею, контузило, уламки зайшли в шию й праве вухо, сильно хлинула кров. Я розумію, що треба встати та йти, а в очах все пливе та темніє. Чую по радіостанції мені кричить Дрон: "Ліворуч біжать шестеро "вагнерів" за 30 метрів, праворуч – четверо за 40!". Ворушу ногами, вилажу з-під завалу. Комбат кричить в рацію: ""Альфа-2", бігом на допомогу Берліну!". А я ж бачив, в якому там стані хлопці, і знав, що цього не буде. Вже подумав, що це вже все…
Посилання на повну версію інтервʼю
https://m.censor.net/ua/resonance/3520320/zastupnyk_kombata_na_pozyvnyyi_berlin
