Яна про Літературу 🫡

Хотіли би побачити тут огляд на «Божевільних»?

🤓Натякніть доступними вам засобами.

🤍 Писати біографії на книжковий сайт буває дуже цікавою роботою, адже змушує зазирнути до життів тих письменників, на яких зазвичай не звертаю уваги.

🤌 Так, шукаючи інформацію про Желязни, автора «Хронік Амбера», я зауважила цікавий факт. Навіть після того, як Роберт отримав дві премії Nebula, якими нагороджують за заслуги у фантастичній літературі, він не покидав своєї роботи в офісі Адміністрації соціального забезпечення в Балтіморі. 

👀 Ще у шість років Роджер зрозумів, що хоче писати. Малий читав оповідання й подумав: він міг би повестись з героями інакше й краще. З персонажами міфології, якою хлопчик захоплювався, теж провадив такі розумові експерименти. 

👆Перший раз Желязни отримав гроші за історію, коли йому було п’ятнадцять чи шістнадцять років. Це був текст для письменницького конкурсу. 

🫡 Ще підлітком письменник почав підходити до питання своєї творчості серйозно. Дізнавшись якомога більше про сторітелінґ (як би ми це назвали зараз), він зрозумів, що має мало досвіду для створення глибокої історії. Роджер постановив почекати до часів дорослішання. Усі свої шкільні роки він читав наукову фантастику й пообіцяв у коледжі покинути цей жанр. Вирішив, натомість, більше читати й вчити віршів. 

🔥 У 25 він вперше продав оповідання для публікації. Селе Ґолдсміт купила текст. Того року, протягом кількох місяців ця жінка надрукувала перший твір Пірса Ентоні, Томаса Діша й Урсули Ле Ґуїн. Згодом автори погоджувались у тому, яка уважна пані натрапила на них. 

🤓 Заборону самому собі на читання улюблених книжок було знято: Роджер прочитав десять науково-фантастичних романів і взявся методично надсилати свої історії за власноруч складеним списком журналів — від високооплачуваного до найдешевшого. 

😎 Письменник пообіцяв не робити нічого надто амбітного, адже було для автора лише навчанням. Минуло кілька років і Желязни презентував публіці свій перший роман This Immortal. Роджеру не сподобалась би така класифікація, адже у наступні роки він змішував романи й оповідання, фентезі й фантастику. Не хотів підпадати під якусь класифікацію. 

🤍 Весь цей час письменник працював на повну зайнятість. Чоловік пообіцяв собі, що залишатиметься на посаді, доки його заробіток від написання не зрівняється з грошима від роботи держслужбовцем. Коли це сталося, Желязни злякався й залишився в офісі Адміністрації соціального забезпечення в Балтіморі ще на рік. 

Це був 1969 рік. Желязни мав дві премії Nebula і дві — Г’юґо. 
Але не мав одразу достатньо рішучості, щоб покинути державну роботу. 

❤️‍🔥 Коли створюєте щось поза роботою і відчуваєте — це ваше покликання; то продовжуйте. На все свій час. 

Надґризане, покинуте, неоголошене прочитане.

Розповідаю про книжки, якими ще не ділилась тут. 

🤌 «Блудний метеор» Наталі Кобринської.

Не зустрічала ще збірки, в якій кожне оповідання тримало рівну планку якості й цікавості. Тексти Кобринської не стали винятком: найбільше я вподобала “Виборець”, “Судильниці”, “Душа” і “Полишений”.

Якщо спрощено розділити періоди творчості письменниці на Феміністичну Кобринську, Антивоєнну Кобринську й Містично-психологічну Кобринську, то найбільше я вподобала останню. Є щось у цих сюжетах особливо глибоке й пронизливе, чого мені не вистачало в інших. 

❤️‍🔥 «Жінки їхніх чоловіків. Старі люди» Софії Андрухович. 

Захопливе нерозбірливе божевілля, яке достатньо химерне й зрозуміле водночас для продовження читання. Це такий поток мистецтва й енергії життя, що просто занурюєшся у цю подорож з головою. Не варто змушувати себе розбирати весь символізм і алюзії, коли це й так розкішний читацький досвід. 

🐑 «Погоня за вівцею» Харукі Муракамі. 

Цю книжку я успішно закинула. З минулого разу читання Муракамі перестав мені подобатись абсолютно.

Сюжет такий: якийсь мужчина використав вівцю у рекламі на замовлення, а інший мужчина дуже таємничо й загадково викликає його у своє розкішне дивне помешкання, бо він проти використання випадкового зображення з вівцею.

О боже, як все химерно і як мені начхати на причини цього! Знаючи ставлення автора до жінок, я впевнена: там би слідувало пояснення про те, як ця тварина нагадує чоловіку його першу дружину чи щось таке. Відклала цю книгу геть і мені зовсім не соромно. 

🙏 «Сад відпливає» Іди Фінк. 

Її “Подорож” я купила колись у поїздці до Львова в років дванадцять і прочитала, поки ми їхали додому. Сюжет не пам’ятаю, але було щось таке пронизливе, відверте й оголене в цій книзі, що я запам’ятала її назавжди.

Збірка оповідань не справила такого враження й нагадувала однакові варіації на тему пережитого. Прочитала половину текстів. Якщо мені переказати зміст якогось з них, то я назву всі інші, перш ніж доберусь до правильного: все воно одноманітне й очевидне. 

💋«Ідентичність» Мілана Кундери. 

Прочитала за вечір і знову згадала, чому так люблю цього автора. Я би сказала, що ця його річ — найменш кундерівська з усіх інших за прийомами й манерою, але від того не менш принадна. Хочете познайомити близьку людину з творчістю Кундери? Почніть з цього й тоді знайомство пройде, ймовірно, добре. 

🔥«Хто ти такий» Артем Чех. 

Болісне й талановите читання про війну, її наслідки, дев’яності й бідність. Ностальгійне настільки, що може навіяти ностальгію навіть на тих, хто у той період навіть не жив. Прочитала за два вечори й покинула нечитуна, навіяного мені книжкою, що була до Чеха. 

А що з останнього прочитаного у вас?

🔥 Міранда з серіалу «Секс і місто» дуже любила шоколадні десерти, китайську їжу й історичні біографії. Прекрасно розумію останній пункт просто зараз, коли пишу відгук на біографію «Черчилль» Себастіана Гаффнера, прочитану буквально за вечір.

😊 Я вам словами не передам (взагалі-то зроблю це далі), яким розумовим задоволенням наповнює цей текст про премʼєр-міністра Великобританії, що змінив світову історію.

🤌 Себастіан Гаффнер лаконічно й талановито розповідає біографію однієї з найпотужніших політичних фігур, карʼєра якої здається мала закінчитись ще в 1930 — та зоряний час Черчилля прийшов тоді, коли люди зазвичай вже залягають на дно й доживають роки старості в спокої.

🙌 Це, вочевидь, зовсім не науковий текст: навіть навпаки, автор перетворює біографію Черчилля на дещо гостросюжетний фільм, не відступаючись, втім, від історичної достовірності. Це публіцистична книжка, але написана так, що за подіями стежиш ніби за сюжетом кінострічки.

🔥 Не цураючись метафор і сміливих припущень, Гаффнер змушує пройнятися змістом і сутність кожної важливої події/ життєвого періоду Черчилля.

👀 Скажімо, журналіст міг написати «премʼєр-міністр вів напружене листування з Рузвельтом у 1940 році».
Так, тепер ми знаємо факт, але не більше. Одним прикметником і нейтральним тоном не донести причин напруги Черчилля в той період.

Натомість Гаффнер пише так:

«Його завдання було складним, власне, неможливим. З одного боку, він мусив переконати Рузвельта, що Англія в жодному разі не втрачена. З іншого боку, він, знову ж таки, мусив переконати його, що допомога потрібна терміново, бо Англія не повинна зазнати краху. З одного боку, він мусив заспокоїти Рузвельта щодо того, що Британська імперія ніколи не піде на капітуляцію, навіть якщо цей острів буде втрачено; а з іншого боку, він мав не надто присипляти його запевненням»

🙏 І це перетворює теоретично нудну біографію з назв посад (а їх у Черчилля було багато) на захопливу мандрівку життям легендарного премʼєр-міністра, який кілька разів поставав зі стану політичного небіжчика до важливої фігури знову.

🙄 Без промахів у Гаффнера не обійшлося. Наприклад, на 72-ій сторінці він називає Черчилля фашистом за те, що той не схвалив більшовицької революції росії. На 112-ій сторінці стверджував: Черчилль поставив на карту життя Англії з честолюбства. Втім, таких зауважень я маю мало, а наявні не змогли перевершити мого захоплення стилем Гаффнера.

❤️‍🔥 Раджу книжку безмежно, бо це 150 сторінок концентрованих особисто-політичних пригод Черчилля, які значно цікавіші, ніж хтось міг подумати.

Публіцистика Багряного: що читати?

🔥Продовжую знайомити себе й вас з нехудожніми текстами українських авторів і авторок.

Ви читайте і думайте, про кого чекаєте наступний пост (бо ваші бажанки я прийму до уваги). 

1. «Народження книги».

🤌 Маст-гев читання для всіх, хто так само, як і я, обожнює дізнаватись про джерела натхнення, історію написання культових книг. У цьому тексті Багряний, на прохання читачів, розповідає про те, як творився роман «Тигролови». 

🙏 Це просто шалено цікавий і глибокий текст не лише суто про названий вище роман (бо який би то був тоді Багряний), а й буття українців, митців за часів Другої світової війни, коли «смерть гналася за нами назирці і чигала нас і там, куди ми бігли».

👀 Тоді, у Моршині 1943 року, письменник заявив товаришу Аркадію Любченку, що візьметься писати великий роман, а не якусь там збірку оповідань. Минула осінь. Любченка заарештувало гестапо  — і шукало тепер другого редактора з Харкова, що ним звісно ж був Багряний. 

💭 Івана Павловича прихистив і сховав знайомий поет-початківець. Спочатку Багряний викурив незліченну кількість цигарок, хвилюючись і міряючи помешкання кроками, а згодом взявся виливати емоції на папері. Так він почав писати «Тигроловів». 

2. «Крокви над табором. Нова Рябина». 

🙏 Це перша публіцистична творчість Багряного, видана вже після його арешту в 1932 році. Письменник у формі ідеологічно правильного репортажу розповідає про колгоспне будівництво в Сумській області. Звісно, на контрасті з виразністю «Народження книги», та «Крокви над табором. Нова Рябина»  — цікавий експонат для дослідження Багряного. 

😔 Те, як описується колгосп 1931 року, нагадує перший типово соціалістичний фільм Параджанова «Перший парубок»: тверезі вбрані жінки серед білого буднього дня водять хороводи, співають пісень, а панує в селі  «досконаліша нова форма соціалістичного співжиття».

3. «Україна біля Тихого океану». 

🇺🇦 Була в українців ще одна Україна  — на далекому сході росії. Багряний ємко й глибоко розповідає про неї, розкладаючи свій текст на відповіді на питання.

Коли почалась колонізація тієї території? Чому обрано було українців? З яких причин наш народ обирав туди рушати? Яке географічно-господарське значення? Чим жили українці того краю? 

🔥 Такий лаконічний, інформативний і, втім, дещо художній текст досі може стати в нагоді тим, хто вперше почув про Зелений Клин і хоче дізнатись більше на цю тему. Минули роки, а тези цієї статті зовсім не втратили актуальності, а й навпаки  — отримали друге життя. 

4. «Чи розламає нас ворог?» 

🔥Питання, яке лунало й лунає постійно. Багряний відповідає на нього в контексті боротьби імперської еміграції з українською, говорячи про те, що варто робити нашому народу за кордоном заради національної держави й представлення її Європі.

Аналізує також шлях (і розлам) Української революційно-демократичної партії, одним із засновників якої був. Текст гармонійно складають уривки аналізу поточної ситуації і політичного маніфесту для українців багатьох поколінь.

Наприклад: 

«В кожному разі ворог вдаватиметься до багатьох метод розламування нас, бо його метою є й буде побороти й знищити нас. А ми знаємо, що таке ваш ворог: це той історичний ворог, що завжди був вірний тезі російських насильників і безжалісних загарбників: "МОСКВА СЛЄЗАМ НЄ ВЄРІТ"».

5. «Фаєрверк колективної демагогії»

👀 Багряний висловлюється з приводу історичної промови Хрущова, що розпочала відлигу. Ні, він зовсім не радіє, а жахається тому, як ефектно радянський вождь маскує і «затушковує» жахливий масштаб злочинів проти народів.

Я і до читання цього тексту розуміла  — не з безмежного милосердя Микита Сергійович зробив це, та гострий, дотепний і розгніваний текст письменника змусив розгледіти сповна цинічність хрущовської промови. 

Бо вона є повністю вимушеним актом розлогої брехні до народів, які за роки побудову ленінізму-сталінізму-тероризму були просто винищені. Хрущовська милість несла такі ж репресії  — і це Багряний побачив одразу. 

😊 Публіцистика Багряного стане в нагоді всім, хто хоче пізнати історію зі слів розумного й талановитого очевидця.