RomPonomarenko

Забавно спостерігати за реакцію світу на відвертий троллінг Трампа з приводу Канади та Гренландії. Особливо напружилися в Євросоюзі, де тамтешні лідери заявили про готовність зброєю «захищати кордони ЄС». Хотілося б на це подивитися, як ЄС, чиї армії перебувають в розібраному стані, і небоєздатні, буде воювати з США. Між іншим, це означає ліквідацію НАТО як воєнного союзу, бо ця потенційна війна може спалахнути між його членами. В цих умовах виникає риторичне питання - чи треба Україні так прагнути в нинішнє НАТО, яке абсолютно недієздатне і на межі розколу?

Загалом, не варто перейматися цією ситуацією. Трамп не каже про збройну агресію, а лише закликає мешканців цих країн/територій добровільно приєднатися до США. Тобто мова йде про базове право націй на самовизначення, а не про вторгнення та окупацію. Погодьтеся, це зовсім інший розклад, ніж видавалося на початках. На це цікава реакція Данії, де раптом заявили про готовність надати Гренландії незалежність. І ледве не відразу після цієї заяви зʼявилися фото сина Трампа з американським прапором та в оточенні радісних місцевих в якомусь з гренландських пабів. Неважко уявити, якою буде «самовизначення гренландського народу», якщо до цього дійде, звісно.

І головне. Ця ситуація ще раз наочно демонструє, що світова система безпеки, встановлена на правилах прийнятих після Другої світової вже не працює. НАТО та ЄС, головні гаранти миру та стабільності в Європі своєї функції не виконують, що і показала російська агресія проти України. Тепер вже Трамп відверто з цієї системи безпеки знущається. То ж всім очевидно, що її треба міняти, про що сам Трамп вже неодноразово казав. І є сподівання, що поміняє.

Чим ближче 20 січня, тим більше в Україні очікувань, що війна скоро закінчиться. Проте якщо подивитися на ситуацію на фронті, то для цього прямо зараз не має жодних передумов. Війна продовжує перебувати на тій стадії, коли жодна зі сторін не може завдати ворогу рішучої поразки, і тим примусити його до миру. Просування росіян на Донбасі оплачується дуже великою кров’ю, і, попри всі проблемні моменти в ЗСУ, не призводить до обвалу фронту. І головне – ресурси обох країн, людські та матеріальні, ще далеко не вичерпані. В таких умовах відсутній самий зміст для початку мирних переговорів.

Ба більше, врегулювання конфлікту шляхом перемовин, коли жодна зі сторін не отримає бажаного, гарантовано не сподобається елітам і суспільству обох країн. Наслідки для правлячих верств можуть бути фатальними, і вони це чудово розуміють. Тому з об’єктивної точки зору наразі все виглядає так, що обидва уряди мають і будуть продовжувати бойові дії, в сподіванні зайняти більш виграшну позицію для переговорів, чи на те, що противник складе зброю першим. Тому розслаблятися не варто.

Багато зараз говорять про повернення СЗЧ на службу. Ось кейс з одного з полігонів в Рівненській області. Хоча насправді, це типовий приклад того, як не треба робити.

З тих, хто повернувся (чи примусово повернули після затримання), створили зведену роту, загальною чисельністю 280 осіб. Розселили їх у наметах, розкинутих в різних місцях на території полігону. Мотивація більшості військовослужбовців залишалася низькою, а контролювати їх в таких умовах виявилося неможливим.

В результаті сталося неминуче: протягом 18-26 листопада з роти втекли одразу 16 військовослужбовців. Замість того, щоб провести ретельний аналіз ситуації, командування почало шукати «стрілочника», на якого можна було повісити провину. В усьому звинуватили ротного, на якого склали адміністративний протокол та відправили справу до суду. Проте суд його виправдав, зазначивши, що незрозуміло, які конкретно дії він мав вчинити, щоб запобігти втечі військовослужбовців з місця розташування зведеної роти, та додав, що проконтролювати особовий склад з 280 військовослужбовців, які жили в наметах у різних місцях полігону, у того не було реальної можливості.

Чи додала ця історія авторитету командуванню частини, додаткову мотивацію командиру роти і взагалі – чи позитивно вплинула на загальне становище в даній в\ч? Питання риторичне.

Польський міністр оборони не знайшов нічого кращого, як публічно обуритися використанню українськими військовими червоно-чорного прапора на польських БТР «Росомаха» у складі ЗСУ на фронті. Зіграв на темі «історичної війни Польщі з Україною», ще більше підняв градус неприйняття України в польському суспільстві, здобувши на тому порцію дешевої популярності. При цьому його зовсім не цікавить, де саме ця польська техніка використовується, і які задачі виконує. В тому числі, стримує російські орди подалі від польського кордону.

Чомусь згадалося, як Вінстон Черчілль, один з найбільших антикомуністів в історії, в Другу світову поставляв британську військову техніку в Радянській Союз. І при цьому не оборювався в «Таймс», що на ній малювали радянську комуністичну символіку. І жоден інший британський міністр чи генерал так само. Бо на відміну від нинішніх політиків мислили на перспективу і добре розуміли, яку роль радянська Червона армія грає в антигітлерівській коаліції та обороні Великої Британії.

Повертаючись до польського міністра не варто казати про недалекоглядність поляків – в своїй історії вони її ніколи не мали. В їхній парадигмі все чітко та зрозуміло: Польщі потрібна слабка Україна, куди можна буде збувати польські товари, отримувати звідси дешеву робочу силу та нав’язувати своє світоглядне бачення. Теоретична українська поразка у війні для них сприймається не через тезу «Польща стане наступною жертвою Росії», а як можливість чужими руками прибрати потенційного конкурента на роль регіонального лідера.

Зеленський в інтерв’ю французькій пресі заявив, що «ми не можемо віддати свої території. Нам це забороняє Конституція України. Де-факто ці території сьогодні контролюються росіянами. У нас немає сил їх відвоювати». Тому за його словами Україна розраховує на дипломатичний тиск, щоб змусити Путіна сісти за стіл переговорів.

В цьому намірі ніби все добре, але є одне «але». Публічне визнання власної слабкості відразу ставить Путіна в сильну переговорну позицію. Також цікава відсилка на Конституцію. Справа в тому, що у нас зазвичай ігнорують той факт, що ще 4 жовтня 2022 року РФ провели зміни в своїй конституції, включивши до свого складу окуповані українські області – Донецьку, Луганську, Запорізьку, Херсонську та Крим. Тому коли мова заходить про дипломатичний тиск, треба розуміти, що росіянам віддати окуповані території так само як і нам забороняє їхня конституція. І будь-який російський лідер, який добровільно віддасть комусь «російські землі», буде приречений на довічне клеймо «зрадника державних інтересів» та може вважатися політичним трупом.

В цьому контексті також можемо згадати ситуацію з Курильськими островами. Кілька з них після Другої світової війни мають спірний статус – на них одночасно претендують Росія та Японія. Остання періодично ініціює переговори з повернення островів. РФ ці ініціативи не те що ігнорує – відверто з них знущається.

З всього цього слідує, що єдиний шлях повернення наших окупованих земель – військовий. Проте якщо вірити президенту, сил для цього у нас немає. Відповідно, якщо ближнім часом відбудуться якісь перемовини, про можливість яких наразі багато говорять, то цілком вірогідним результатом стане те, що Україна отримає свої «Курильські острови». Формально вони будуть нашими, фактично – окупованими. В принципі, знайома ситуація з 2014 року.

З сумом можемо констатувати, що протягом 2024 року жодна з серйозних проблем ЗСУ не вирішена:

1.Мобілізація вже 2-й рік продовжує бути примусовою. І це зовсім не дивує, враховуючи, що стан справ на фронті та в ЗСУ не є секретом, а всі спроби держави підняти престиж служби в армії наразі закінчилися невдало.

2.Загальний рівень підготовки поповнення залишається низьким. Щоб примусово мобілізований бідолаха перетворився на мотивованого воїна потрібно докласти чималих зусиль. Перш за все на базовому вишколі. Неякісний вишкіл – одна з головних причин втрат особового складу, як на фронті, так і в тилу. Бо вже нікого не дивують повідомлення, як з якогось навчальних центрів одночасно пішли в СЗЧ 10, 20, 30 чи навіть більше примусово мобілізованих рекрутів.

3.Низька якість та організація управління військами. Досі панує хибна практика використання на фронті зведених угрупувань з суміші з окремих БТГР та РТГР різних частин. Ці підрозділи не тільки важко забезпечувати – ними важко керувати. Як наслідок, погана комунікація між сусідніми підрозділами та втрата управління. Далі йде провал в обороні і пошук винного, замість того, щоб зробити реальний АПД та вжити заходів з усунення недоліків. На жаль, ця хибна тенденція постійно поглиблюється, враховуючи свіжу інформацію, як сформовану у Франції 155-ту бригаду «Анна Київська» розпотрошили на окремі бойові групи та розкидали по різним секторам фронту.

4.Некомпетентність командування на деяких ділянках фронту. Попри наявності в ЗСУ великої кількості дійсно компетентних бойових генералів та полковників, маємо і зворотні приклади. Найкращим прикладом цього є кризові ситуації на різних ділянках фронту. Як от зараз, коли всі обговорюють чи то оточення, чи то напівоточення українських сил під Курахово. І проблема тут не лише в командуванні на місцях, але і у вищому. Яке, згідно офіційних повідомлень, постійно моніторить ситуацію на Курахівському напрямку, проте не може реально оцінити становище, вчасно розпізнати загрозу та наказати вивести війська з загрозливих секторів. Наслідок – зайві втрати людей та матеріальних ресурсів.

Ці проблеми не є якимось секретом, недарма новий командувач сухопутних сил Михайло Драпатий анонсував масштабну трансформацію Сухопутних військ ЗСУ. Проте зламати цю систему (а її треба саме ламати, бо реформувати її навряд чи можливо) важко, а особливо під час війни. Кінець якої, попри явні сподівання на заокеанське диво та вже розпочату певними силами підготовку до виборів в Україні в 2025 році, наразі не проглядається.

З’являється все більше подробиць краху режиму Асада. Виявляється, напередодні ескалації він відмовився від співпраці з США (припинити надавати Ірану свою територію для підтримки Хезболли) та Туреччиною (стримування курдів та повернення в Сирію хоча б частки біженців з території Туреччини). Серед іншого, це свідчить про те, що в сучасному світі немає «виключених» політиків. Домовлятися готові всі і з усіма, аби була політична вигода. Просто Асад її вчасно не усвідомив.

Проте не варто вважати, що це було головною причиною його падіння. Справа в тому, що Асад апріорі не мав серйозної підтримки серед сирійців. Режим тримався за рахунок двох складових. Перша – це система, яка базувалася на терорі та корупції. В довготривалій перспективі всі подібні режими приречені, бо, розкладаються з середини (згадайте Південний В’єтнам до американського втручання, або Ірак часів Хусейна чи Лівію Каддафі). Проте декому з диктаторів щастить, і на допомогу приходить друга складова – іноземні багнети. В випадку Асада з Ірану та Росії.

Проте і це не гарантує вічного успіху. Бо в цьому випадку перша, системна складова, стає ще більш деструктивною. Тотальна корупція роз’їдає залишки державного механізму, який стає повністю нежиттєздатним. А «лідери нації» не бачать проблем, бо живуть в уявному світі. Через певний час, в поєднанні з неминучим послабленням іноземної підтримки (а вона не може вічно триматися на одному рівні), опора режиму стає мінімальною. Крім Асада тут можна згадати інший історичний приклад – Південний В’єтнам в 1973-1975 роках. І достатньо навіть невеликого поштовху, щоб трухлява система розвалилася в одну мить.

Все це універсальні категорії, актуальні для всіх.

Президент Зеленський вчора гучно заявив, що буде дзвонити Байдену, щоб обговорити з ним терміни запрошення України до НАТО. Мовляв, з Трампом немає сенсу це зараз обговорювати.

Тим часом в Wall Street Journal виходить матеріал про те, що Байден вже повністю поступився своїм президентським впливом Трампу. Останній вже активно веде перемовини з іноземними лідерами, які не лише до нього прислуховуються, а вже і підлаштовуються. Певною мірою це безпрецедентне явище для американської політики. За тамтешньою традицією там є тільки один президент, діючий, повноваження якого тривають до інаугурації наступного. Проте зараз в США ця традиція зламана, і неформальне керівництво зовнішньою політикою США перейшло до рук людини, яка офіційно ще не є президентом (що дуже дратує Демпартію, але нічого з тим вона зробити не може). Тільки бачимо, що в Україні ще цього не зрозуміли.

P.S. Думаю, що майбутня відповідь Байдена на запитання Зеленського, абсолютно всім очевидна.

Втрата РФ впливу та баз у Сирії буде мати значно більше значення, ніж перекидання тої жменьки зношеного майна та техніки, яку вони зможуть забрати звідти, на український фронт. Одна ескадрилья штурмовиків Су-35 великої погоди тут не зробить.

Те саме стосується людського ресурсу – в Сирії у росіян перебувають невеликі загони ССО, ППО, сапери, зв'язок, медики, логісти, пілоти, аеродромна обслуга, техніки, механіки і військова поліція. Загалом до 5000 осіб. Враховуючи, що за традицією в закордонне відрядження до Сирії більшість з них потрапили за хабарі, вважати, що вони істотно підсилять російську окупаційну армію в Україні немає підстав.

Проте втрата баз – це не лише крах близькосхідного і, потенційно, африканського проектів Путіна. Це втрата статусу і престижу у взаємостосунках з нинішніми партнерами РФ, більшість з яких є типовими хижаками. В нинішніх умовах це дорівнює втраті зовнішньої підтримки. Наприклад, в КНДР побачили, що Росія ніяк не змогла допомогти Асаду. Відповідно, договір про військове партнерство, який вони нещодавно уклали, не вартує паперу, на якому його надруковано.

Ба більше, Сирія була ключовою зв’язуючою ланкою між Іраном та РФ. Тепер їм немає де перетинатися. На фоні того, що Іран нещодавно зазнав потужних ляпасів від Ізраїлю в Лівані, і ось тепер в Сирії, тісна співпраця в оборонній сфері з РФ (яка, так би мовити, раптом «різко віддалилася»), в найближчі місяці малоймовірна.
Ну і вищим пілотажем від ГУР в цій ситуації були б диверсії спрямовані на ліквідацію російського майна та персоналу під час їхньої евакуації з Сирії.

Лише 11 днів знадобилося, щоб режим Асада впав. Наочний приклад того, що 95% голосів виборців зовсім не є гарантією внутрішньої сили та єдності. Що буде далі:

1. В Сирії неминуче спалахне продовження громадянської війни. Занадто велика кількість суперечностей і гравців з різними цілями та задачами. Ісламісти різних типів (від радикальних та поміркованих), алавіти, світські повстанці, курди, місцеві бандитські формування, племені вожді, іранські та турецькі проксі, іноземні гравці різних мастей і статусів. Ця суміш неминуче вибухне попри всі нинішні заяви про «вибори» та «домовленості».

2. Основними беніфіціарами наразі виглядають Туреччина та Ізраїль. Іран, головний супротивник останнього, зазнав гучної геополітичної поразки, наслідки якої Тегеран буде ще довго розгрібати. Користуючись моментом, Ізраїль вже зайняв частину території поряд із Голанськими висотами. В перспективі, її найшвидше анексують, користуючись розвалом Сирії. Туреччина ж не лише бере під контроль обширні території на півночі Сирії, але і вирішує низку інших проблем, одночасно зміцнюючи свій регіональний вплив. Проте паралельно поглиблюється традиційна для Анкари курдська проблема.

3. Для Росії та Ірану цю поразку умовно можна порівняти з поразкою НАТО в Афганістані, над якою вони постійно глузують. Що буде з російською присутністю в Сирії незрозуміло. Росіяни зараз розгублені і мовчки спостерігають, без якихось активних дій. Очевидно, що поки триває війна в Україні, Росія не може вирішувати інші геостратегічні задачі – немає ні людських, ні матеріальних ресурсів. Тому є дуже велика вірогідність згортання «сирійського проекту». І, як наслідок, поступове стухання «африканського». Тобто вся російська геополітика зведеться суто до регіональної. Для нас в тому є як плюси, так і мінуси. Україні було б значно вигіднішим зростання російської активності на Близькому Сході та в Африці – ресурсів вони вимагають чимало, а реальної користі для Москви від них мінімум. В будь-якому випадку, прямо зараз в РФ панує розгубленість і явне нерозуміння того, що їм робити далі в змінених умовах.

В Україні вже мало хто звертає увагу на складне становище в РФ. Її економіка зазнає багацько проблем, зростає інфляція, а акції Газпрому стрімко падають. Соціальні, національні та матеріальні негаразди накопичуються без можливості вирішення. На фронті російська армія має чималі втрати в людях і техніці. В багатьох секторах наразі основна техніка ворога при штурмах не танки та БМП з БТР, а «буханки», легкові автівки (навіть не пікапи), баггі, мотоцикли та самокати. Якість та вишкіл російської піхоти невпинно падає, а проблему нестачі особового складу вирішують збільшенням виплат та пільг, примусовою мобілізацією тих, кого можна притягнути до кримінальної відповідальності та найманцями з країн третього світу, зокрема з Африки.

Тому навіть сьогодні завдати Росії воєнної поразки цілком вірогідно, за певних умов звісно. Проте в нинішній ситуації реалізувати необхідні для цього складові практично неможливо. Немає бажання ні західних партнерів (в плані насичення ЗСУ зброєю та запровадженню реальних санкцій проти РФ), ні нашого керівництва (зміна підходів до управління військами, планування операцій, кадрові питання, розпорядження резервами, мобілізаційна політика). В результаті час, за який можна було б досягти необхідних системних змін втрачено, а людський ресурс – витрачено.

На додачу, постійні апеляції українського уряду до миру, з анонсами нереалістичних нині «планів перемоги», показують росіянам, що становище в Україні критичне (що прямо наразі таким не є). Для нашого ворога це прямий сигнал продовжувати гнути свою лінію, що він з успіхом і робить. Позавчора росіяни в черговий раз заявили, що «підстави для українсько-російських перемовин наразі відсутні». А їхні офіційні особи постійно стверджують, що «всі цілі СВО мають бути досягнуті». Тому зараз ми опинилися в безперспективній ситуації, коли війна буде тривати поки Росія цього прагне, а не поки Україна змусить ворога шукати миру.

Ледве не щотижня з-за кордону нам презентують нову програму завершення війни. Що тільки не пропонують – від заморозки та залучення миротворців до вступу в НАТО окремо Західної України. Ця величезна кількість малореалістичних фантазій, які пропонують поважні люди та обговорюють з серйозним виразом обличчя, свідчить лише про одне – дійсного плану немає.

Зараз його і не може бути, бо події розвиваються занадто динамічно, постійно виникають нові складові та поглиблюються старі. Продовження російського наступу на Донбасі, де ворог зараз сильно активізувався; інтенсивні бої в Курській області; демонстрація росіянами «Орешніка» і подальший шантаж ним; раптовий спалах кризи в Сирії, яка б’є по інтересам РФ та її союзника Ірану; ще 1,5 місяці очікування зміни адміністрації в Білому домі. У підсумку занадто багато факторів і несподіваних подій з невизначеними результатами, помножені на постійний вал інформаційного сміття, яким нас буквально завалюють.

Після чотирьох днів інтенсивного розвитку подій наразі в Сирії все призупинилося. Вслід за символічним приливом бойовиків, розпочався відлив. Урядові війська зайняли низку втрачених нещодавно пунктів, зокрема мільйонне місто Хама. Воно й закономірно – невеликі мобільні групи ісламістів на пікапах, що вирвалися вперед, не мають сил для закріплення в містах, тому відступають при появі значних сил ворога. Тож, прориву до російських військових баз в Сирії в Хмеймімі та Тартусі не вийшло.

З Сирії зараз надходить багато непідтвердженої інформації, на кшталт вчорашніх заяв про «військовий переворот в Дамаску». Об’єктивна картина наразі наступна – бойовики зупинили просування та намагаються перетравити захоплене. Дуже багато світлин та відео захоплених трофеїв – літаки, гелікоптери, бронетехніка, і навіть ЗРПК «Панцир». Проте малоймовірно, що вони зможуть поставити всю її в стрій – для цього в них нема фахівців. За традицією, полонених асадистів страчують на місці. Одночасно бойовики посилили тиск на курдські райони на північ від Алеппо, де розпочались інтенсивні бої. В кількох районах Алеппо так само йдуть бої курдів з ісламістами. ІДІЛ поки ніяк себе не проявляє, мабуть вичікуючи слушного моменту для удару, чи то по асадістам, чи то по їхнім ворогам (особливість всіх цих близькосхідних воєн – всі воюють проти всіх, а всі альянси – недовговічні).

З боку урядових сил йде накопичення резервів, в тому числі іранських проксі. Активно працює російська штурмова авіація. Звітують про «сотні вбитих та десятки знищених командних пунктів та складів». Насправді ж авіаудари мають локальний характер – в росіян нема ресурсу покрити всю пустелю. Вирішувати має піхота. Тому наразі сторони збираються з силами і вже скоро розпочнеться новий етап цієї війни.

З цікавого – вчора Асад повернувся з Москви, але подробиць його перемовин з Путіним не оприлюднили. З посади зняли командувача російським угрупуванням в Сирії генерала Сергія Кіселя. Для РФ їхній форпост в Сирії критично важливий – звідти вони можуть просувати свій вплив на Середземному морі та в Африці. Тому є надія на виділення Кремлем певного ресурсу на цю війну, що неминуче вплине на українські фронти.

Опозиційні режиму Асада бойовики фактично захопили 4-мільйонний Алеппо. Місцева влада втекла, а переможці дрифтують на міських вулицях на БМП. При цьому більшість районів ще формально не захоплені, але картинки які бачимо звідти не залишають сумнівів в повному розпаді влади асадістів у місті.

В 2015-2016 роках сирійська армія, за активної підтримки російської авіації та сил ССО, витратила на штурм Алеппо більше року. Зараз він впав за три дні. Сирійські урядові війська посипалися, і тікають, кидаючи техніку та озброєння. «Контрнаступ» Республіканської гвардії Асада так само провалився. Повідомляється про підкуп деяких сирійських командирів, і навіть про вибухи пейджерів та рацій, як то нещодавно було з Хезболлою. Відмічені лише окремі вузли спротиву урядових військ, які не впливають на загальну картину повного розпаду фронту, з перспективою подальших територіальних втрат асадівського режиму. Бо проблемних районів для Асада занадто багато, а утримувати фронт немає ким. Навіть повноцінний контроль Асада над столицею, Дамаском, під питанням.

Російських військ наразі в Сирії майже немає – там діють дрібні загони ССО, трохи штурмової авіації та невеликі підрозділи забезпечення. Російські пропагандисти вже кричать про «серйозний іміджевий удар по Росії та Ірану», порівнюючи це з оповитою легендами Пальмірою-2016. Новини про результати перемовин Асада з Путіним наразі відсутні.