Afemina

Сьогодні 1 листопада, а це значить, що почався Movember - місяць, який присвячений проблемам чоловічого здоров'я. Він починався як флешмобом з відрощування чоловіками вусів для привернення уваги та збирання коштів для дослідження раку простати та інших захворювань у чоловіків. Але це також привід охопити питання чоловічого здоров'я як такого.

Під час війни ця тема без перебільшення актуальна. Тисячі чоловіків отримали важкі проблеми зі здоров'ям через участь в бойових діях. Деякі з них ми бачимо, але більшість - сховані глибоко всередині, впливають на стан і роботу органів, центральну нервову систему та психічний стан, що ускладнює саме виявлення цих захворювань.

На жаль, в нашій країні досі існує багато перешкод і труднощів, які унеможливлюють повноцінну реабілітацію, гідне забезпечення у стані непрацездатності, а наявні пільги часто не відчутні, коли доходить до реального лікування.

Тому не ігноруйте збори на лікування та реабілітацію. Кожна травма лягає важким тягарем на кожну таку сім'ю. Не ігноруйте підозрілу та незвичну поведінку/вигляд свого чоловіка/друзів/родичів, яка може свідчити про хворобу. Звертайте увагу і на свій стан. І не бійтеся просити про допомогу, якщо вона вам потрібна.

В умовах війни ми, українці, як ніхто розуміємо важливість мужності та готовності захищати своє. Але все це має велику ціну. Наша уважність і турбота можуть допомогти у збереженні того, що для нас є цінним.

Я часто думаю про наш досвід Радянського Союзу. Моє сприйняття цієї теми трансформувалось від різко негативного ставлення як до історичного непорозуміння до дослідницького зацікавлення у вивченні цього періоду як симптоматичного для нашого суспільства у конкретний історичний момент. В моїй сім'ї ніколи не йшлося про Союз як про щось позитивне, адже зберігалась пам'ять про шкоду, яку спричинила нова влада моїм предкам. Про нього говорили рідко і переважно з полегшенням від пережитої травми, а позитивні моменти стосувалися хіба маминих розповідей про перші подихи Заходу та юнацької надії, що краще життя таки існує. І незалежність дійсно несла у собі ці сподівання.

Але наші вулиці, будинки, побутові звички, соціальні практики та державний устрій продовжують нести у собі відголоски минулого, яке затьмарює все, що було до нього. Я усвідомлюю, що ми живемо у законсервованій постутопії і ніяк не можемо завершити цей проект.

Коли ти живеш у контакті з матеріальними згадками про минуле, ти не відчуваєш покинутості у часі. Ти не думаєш про те, що Бог кинув тебе на призволяще у двомірній сучасності. І неважливо, насправді, наскільки глибоко у давнину сягає та чи інша будівля, чи повністю автентичною лишається конкретна вулиця і т.д. Збереження частинки минулого і підтримання її у стані, що унеможливить швидку руйнацію, є нормальною практикою, яка задовольняє метафізичну потребу людини у пам'яті та власній історії як на індивідуальному, так і колективному рівні. Та це характерно більшою мірою Європі як ментальному простору, в який ми так і не увійшли. І чим ближчеі до пострадянської постутопії, тим більша покинутість панує в наших серцях.

Нам в Україні особливо складно відновити цю тяглість. Ми погодились на руйнування та грабування нашої матеріальної пам'яті, ми дозволили сховати від нас нашу історію та замінити її вигадками, що продовжується і до сьогодні. Живучи в обшарпаних хрущовках, заходячи у спаплюжені під'їзди сталінок, споглядаючи зневаженість монументальних споруд модернізму ми не відчуваємо зв'язок з минулим. Наші серця заполоняє смуток через те, що нам збрехали. Що ми самі собі збрехали, повіривши у нове майбутнє, яке так і не здійснилось. І ми змирилися з цим, ставши заповідником нездійсненної мрії.

Залишки радянщини ми намагаємось приховати за новоробом, який імітує західну культуру чи симулює "українськість", але зовсім не заповнює спустошеність. Нова типова забудова не створює новий простір, а ущільнює його, встромляючи бетонні опудала у вільні квадратні метри, відведені колись для людського дозвілля. Нові соціальні практики створюють ілюзію нової людини, яка насправді глибоко вкорінена у пострадянські "вірування". Наша культура є лише декорацією, яка відвертає увагу від прогресуючого занепадництва.

Глибоко в душі ми сподіваємось, що нам таки вдасться "відігратися" і створити нову утопію, але вже "нашу", "правильну". В якій не буде складних помилок минулого, а лише рух у світле майбутнє. Досвід постутопії не дав нам розуміння нездійсненності цих прагнень, а лише підігріває наш запал - "можемо повторити".

І це дійсно складно, адже цей тягар "непропрацьованого" минулого продовжує тяжіти над нами. Ми ніби спеціально не чіпаємо його, бо що тоді буде живити нашу мрію про нову утопію? Нам боляче чесно говорити про цей період, об'єктивно оцінювати не лише нашу роль у трагічних подіях, а й приймати позитивні напрацювання цієї епохи. У намаганнях відхреститися від совєтів як від чогось чужого ми плекаємо ненависть до самих себе - до своїх негативних рис, які зробили цей досвід можливим. Це вдавана сліпота, яка слугує захистом від історичної відповідальності.

Загострення негативних емоцій на радянському минулому як на унікальному злі породжує боротьбу з вітряками та унеможливлює адекватне його осмислення та органічне вбудовування його у нашу історичну сутність. А відтак, це закупорює нас у позаісторичному вакуумі і веде до самознищення. Чи ми такі зможемо повернутись у вир історії, увібравши в себе ВСЕ минуле?

Сучасний дискурс свободи реалізується через подолання кордонів та обмежень, які для людини створює матеріальне буття: від суспільних очікувань до тілесної даності. Методологія постмодернізму дозволяє звести будь-які об'єктивні риси до ознак утисків та дискримінації, утверджуючи звільнення єдиним правильним шляхом буття людини у світі. Таким чином, об'єктивні обставини, перебування в яких не залежить від людини, подається не як об'єктивна даність, з якою ти маєш рахуватися, а як вигадані конструкти, що мають на меті обмежити твою особистість.

Однак, це пастка. Що таке звільнення? Це вихід за рамки певних меж. Якщо ми говоримо про соціальну, психологічну, політичну та будь-яку іншу емансипацію, то маємо усвідомлювати, що потреба у ній виникає лише за таких умов: по-перше, ми відчуваємо і приймаємо існування певних меж, в яких ми існуємо; по-друге, ми погоджуємось, що в даний момент ці межі не відповідають нашим потребам і мають бути подолані. Звільнення завжди є реакційним, воно є інструментом для покращення нашого існування. Однак за нормальних умов, коли прийняті межі гарантують людям простір для певної свободи, ця проблема не виникає.

А що ж пропонує нам сучасний ліволіберальний дискурс? Звільнення не як інструмент, а як як головна ціль існування. А оскільки звільнення завжди вимагає наявності меж, для підтримки цього концепту конструюються нові уявлення про людину та суспільство, в яких індивід завжди є жертвою тієї чи іншої даності. Людина нібито отримує свободу і право бути суб'єктом у цьому світі, нескінченно долаючи обмежувальні фактори. Але я бачу тут протилежне.

Суб'єктність це про означення себе як окремішності і, як наслідок, отримання свободи/прав та відповідальності/обов'язків, які визначають межі впливу суб'єкту на світ та ступінь його підпорядкування. Суб'єкт визначає свої кордони, тобто визначає свою обмеженість, яка, однак, є цінністю, а тому яку суб'єкт і захищає посередництвом прав та ідеї свободи. Звільнення для суб'єкта має значення лише тоді, коли його окремішності загрожує конкретний утиск.

Постмодернізм же проголошує, що суб'єкт мертвий, а тому й ідея емансипації втратила прив'язку до об'єктивних обмежень. Людина, яка прагне звільнення як цілі, не є суб'єктом. Вона перетворюється на матерію, яка є максимально піддатливою до зовнішніх впливів. Це аморфна маса, яка наповнюватиме ту форму, яку для неї визначать як "свободу". І це ідеальні умови для політики ідентичності, адже саме остання слугує цією формою.

Сучасна ідея ідентичності це штучний конструкт, завдяки якому формуються все нові і нові ознаки утисків, які треба подолати. Це конструкт, який заганяє людину у служіння ідеї звільнення без мети. Людина перетворюється на інструмент звільнення, замість того, аби використовувати його для себе і, таким чином, виходить з об'єктивного буття і відкидає його виклики, нівелює через створення симуляції та симулякрів, що перетворює її саму на їх відображення. Людина перестає бути суб'єктом.

До недавнього часу я вважала, що "втома від війни" стосується переважно тих людей, у чиєму близькому оточенні родичів та друзів немає військових. Однак, я глибоко помилялась.

На великий жаль, перебування поруч чи на зв'язку людини, яка пережила/переживає безпосередній досвід війни, зовсім не гарантує розуміння і шани. Навіть найближчі можуть спокійно думати, що "це їхній вибір", "їх ніхто туди не посилав", "ми їм нічого не винні", "це не виправдання для агресивної поведінки" тощо, міряти військових цивільними нормами психічних проблем, замилюючи факт воєнного досвіду і звинувачуючи у нездатності вписатися у соціум і дотримуватися мирних норм.

Безліч людей вперто лишаються у своїх "безпечних" бульбашках, ставлячи на перше місце свої егоїстичні потреби, які не включають об'єктивну реальність війни. Це складно, насправді. Дуже складно. Тому що потрібно зламати своє мислення і усвідомити те, що ти не центр всесвіту і те, на що ти ображаєшся, не має того значення, яке ти цьому надаєш. Потрібно загасити своє его і зрозуміти, що твоя цивільна задача це не "економічний фронт", "інформаційна боротьба" тощо, а належне вшанування подвигу твоїх співгромадян, таких же звичайних людей зі своїм життям та мріями, які тобі дають можливість прокидатися у твоєму ліжку. Шанування своїм ставленням, намаганням зрозуміти, здатністю слухати і вчинками.

Це не значить, що потрібно ковтати образи чи негатив, який може виникати у стосунках з цією людиною. Це значить, що потрібно навчитися завжди пам'ятати про реальну причину проблеми, говорити не про людину, а про ситуацію, робити це так, аби не тригерити зайвий раз. Перший час буде непросто, цьому реально треба вчитися і вас чекатиме багато помилок, перш ніж ви вийдете на той рівень комунікації, який не буде ранити, а зможе допомагати. Суспільство починає бачити тільки зовнішню обгортку реального становища - часті поховання, зростаюча у чисельності "стихійна" меморіалізація, військові з ампутаціями, протезами і на візках. Але це лише верхівка айсбергу, за якою ховаються тисячі сімей, які долають психічні розлади, витягують поранених бійців з того світу, шукають можливості ладнати побутові, фінансові та соціальні проблеми, які часто накривають родини, коли військовий втрачає свою дієздатність навіть тимчасово. І найгірше те, що навіть у таких сім'ях може зберігатися романтизований образ бійця, сильного і гарного, здатного голими руками покласти ворожий підрозділ. На жаль, багато людей не можуть прийняти слабкість тих, хто воював, навіть коли ті прямо говорять про свої проблеми.

Всі, у кого є близькі військовослужбовці, усвідомте свою місію. Допомагайте цим людям і на своєму рівні пробуйте роз'яснювати це тим, хто не розуміє, що відбувається. Цю глуху стіну буде пробити важко, але не зупиняйтесь. Говоріть, кричить, сваріться - байдужість, "втому", егоїзм потрібно долати. Бо коли наші захисники масово повернуться додому і опиняться у такий "холодній ванній", наслідки будуть дуже плачевні: конфлікти в соціумі, побутовий алкоголізм, лудоманія, депресія, побутове насилля і, зрештою, суїциди - це набере величезних масштабів, а ми будемо і далі егоїстично "ображатися" на захисників.

А ви вже зацінили нову рекламну кампанію від Третьої штурмової?
Коли я побачила ці білборди, я вчергове запевнилась у тому, що професіоналізм і знання справи це всеохопна річ. Адже коли людина/група людей добре знається на своїй справі, вона легко знаходить порозуміння з такими ж спеціалістами з інших сфер.

Звісно, феміністки вже встигли ущемитись і звинуватили креативників у сексизмі. Певна частина помірковано-ліберального люду, серед яких і комунікаційники, виказали своє невдоволення, мовляв, "на кого це орієнтовано?", "а вони думали, як це виглядає не для цільової аудиторії?", "війна душить фемінізм" і т.д. І я вчергове висадилась з того, наскільки люди вкорінились у своїх комфортних бульбашках на третій рік війни і знаходять безліч "аргументів", аби лише не погоджуватись з тим, що цілі війни є пріоритетними, а отже, і заходи для забезпечення ефективного її ведення мають сприйматися через цю призму.

Яке діло до "не цільової аудиторії" військових кампаній під час війни? Це якесь завищене цивільне ЧСВ чи втома від війни? Чи комусь некомфортно, що війна ось так бере і вторгається в наше мирне тилове життя? І загалом, якщо комунікаційники та піарники ставлять таке питання, то мені закрадаються сумніви відносно їхнього професіоналізму - кого взагалі турбують інші аудиторії під час рекламних кампаній?

Третя штурмова - одна з найефективніших бригад, яка сама забезпечує себе новими бійцями. Вона чудово знає, що і для чого робить. Я вже мовчу про те, що сама ідейна складова кампанії та її візуальне вирішення заслуговують на окреме "браво!" - архетипове лицарство у служінні прекрасній дамі, що загорнуте у сучасні зрозумілі образи. Як каже класик, старі сенси не вмирають, коли народжуються нові.