Чорний вогонь Гавареччини у Львівському Скансені.
Виставка, що відкрилась 27 жовтня у Великій виставковій залі Львівського Скансенсу, простежує та переповідає історію «відкриття» одного з останніх осередків чорнодимленої кераміки.
Зіткана із архівних фотографій, документів, афіш, мистецьких творів авторів, що працювали в Гавареччині, а також знакових робіт гаварецьких, відомих та анонімних, майстрів кінця XIX – початку ХХІ століття — експозиція відкриває таємницю Гавареччини та її притягальної сили.
Чому маленьке, загублене в лісі село стало певним місцем паломництва для мистецького, інтелектуального та молодіжного середовищ ІІ половини 1970-х, а особливо кінця 1980-х — початку 1990-х років?
Особливо цінними для дослідницької частини виставки стали спогади мистецької родини Мотик. Від 1974-75 років Ярослав та Ярослава, а згодом і їх донька Марʼяна стали одними із першовідкривачами потенціалу технології димленної кераміки для створення сучасних творів. Услід за родиною митців потягнулися й інші люди з культурного середовища...
«Мені розказав про Гавареччину Іван Остафійчук — ми з ним разом вчилися і дружили.
Він прийшов до мене і каже: «Я був в Гаравеччині, Василь Глинчак їздив туди знімати про те село, попросив мене, щоб я пристав до нього. Ти — скульптор, вони мають там глину, ти з тої глини можеш щось ліпити і там випалювати. Тобі буде дуже цікаво». І я зразу зрозумів, що це буде гарно... І ми тоді з дружиною поїхали шукати ту Гавареччину, а вона ж в лісі! То ми через Золочів їхали, до Ушні, а там вже пройшли в ліс, а доріг нема — там просто стежки. І ми довго блукали лісом, шукаючи ту Гавареччину. Аж десь через пару годин почули гавкіт собак — значить воно вже близько, то село. І ми вже на той гавкіт зайшли, і дивимся: перед нами розкинулось таке гарне село в долині, довкола горби, ліс...» —
Ярослав Мотика.
«Перший раз ми спали на сіні. Але то ми перший раз поїхали двоє, а вже потім з дитиною (Марʼяна мала чотири рочки), і ми там знайшли квартиру. І так приглядалися до всього — нам там дуже подобалося.
Нам сподобалося, як гончарі працюють, — ми того не бачили ніколи. Я так і не знала, як то робити з глини, дивилася, як Ярослав робить. Він, як скульптор, то вмів з глини ліпити, а я, хоч і керамістка, також старалася. Перші мої роботи були подібні до його, а потім я вже трохи виробилася і мої твори можна було відрізнити. Але я не можу сказати, що то мій стиль. Я дивилася і так робила, як чоловік, але теми вибирала якісь інші. Потім я почала робити більш модерні твори.
Там ми з гончарами заприятелювали, звикли, включилися в роботу, носили дрова, щоб палити, помагали, глину копали... Часто до нас приходив Володимир Бакусевич, сідав, запалив папіросу на пʼять хвилин, посидів і вже йшов до роботи, бо то близько було.
А як дитина підросла, то ми вже з нею приїжджали також, і вона там трохи ліпила. Я маю багато її малюнків, шо вона там малювала. Вона робила такий гарний альбом про Гавареччину.» —
Ярослава Мотика.
«Я була щаслива: по сусідству з нами були діти і я мала з ким бавитися. Сімʼя Марʼяна Бакусевича була багатодітна — їх було пʼятеро дітей. Ми все разом були, трохи шкоду робили... То мама мене трохи сварила. Казала: «Не намалюєш — не підеш гуляти!» — то вона мене так заохочувала. Вона не мала так часу за мною дивитися, бо вони приїжджали спеціально творчо працювати.» —
Марʼяна Мотика
Куратор виставки: Роман Зілінко
____________________
Чорний вогонь Гавареччини
27.10.24-31.05.25
Велика виставкова зала Львівського Скансену // вул. Чернеча Гора, 1
Ср-нд 10:00-18:00
Квитки:
Загальний — 150
Пільговий — 70
Фото та допис: Валерія Шульга
#виставка #ньюс #гавареччина #мотики
Виставка, що відкрилась 27 жовтня у Великій виставковій залі Львівського Скансенсу, простежує та переповідає історію «відкриття» одного з останніх осередків чорнодимленої кераміки.
Зіткана із архівних фотографій, документів, афіш, мистецьких творів авторів, що працювали в Гавареччині, а також знакових робіт гаварецьких, відомих та анонімних, майстрів кінця XIX – початку ХХІ століття — експозиція відкриває таємницю Гавареччини та її притягальної сили.
Чому маленьке, загублене в лісі село стало певним місцем паломництва для мистецького, інтелектуального та молодіжного середовищ ІІ половини 1970-х, а особливо кінця 1980-х — початку 1990-х років?
Особливо цінними для дослідницької частини виставки стали спогади мистецької родини Мотик. Від 1974-75 років Ярослав та Ярослава, а згодом і їх донька Марʼяна стали одними із першовідкривачами потенціалу технології димленної кераміки для створення сучасних творів. Услід за родиною митців потягнулися й інші люди з культурного середовища...
«Мені розказав про Гавареччину Іван Остафійчук — ми з ним разом вчилися і дружили.
Він прийшов до мене і каже: «Я був в Гаравеччині, Василь Глинчак їздив туди знімати про те село, попросив мене, щоб я пристав до нього. Ти — скульптор, вони мають там глину, ти з тої глини можеш щось ліпити і там випалювати. Тобі буде дуже цікаво». І я зразу зрозумів, що це буде гарно... І ми тоді з дружиною поїхали шукати ту Гавареччину, а вона ж в лісі! То ми через Золочів їхали, до Ушні, а там вже пройшли в ліс, а доріг нема — там просто стежки. І ми довго блукали лісом, шукаючи ту Гавареччину. Аж десь через пару годин почули гавкіт собак — значить воно вже близько, то село. І ми вже на той гавкіт зайшли, і дивимся: перед нами розкинулось таке гарне село в долині, довкола горби, ліс...» —
Ярослав Мотика.
«Перший раз ми спали на сіні. Але то ми перший раз поїхали двоє, а вже потім з дитиною (Марʼяна мала чотири рочки), і ми там знайшли квартиру. І так приглядалися до всього — нам там дуже подобалося.
Нам сподобалося, як гончарі працюють, — ми того не бачили ніколи. Я так і не знала, як то робити з глини, дивилася, як Ярослав робить. Він, як скульптор, то вмів з глини ліпити, а я, хоч і керамістка, також старалася. Перші мої роботи були подібні до його, а потім я вже трохи виробилася і мої твори можна було відрізнити. Але я не можу сказати, що то мій стиль. Я дивилася і так робила, як чоловік, але теми вибирала якісь інші. Потім я почала робити більш модерні твори.
Там ми з гончарами заприятелювали, звикли, включилися в роботу, носили дрова, щоб палити, помагали, глину копали... Часто до нас приходив Володимир Бакусевич, сідав, запалив папіросу на пʼять хвилин, посидів і вже йшов до роботи, бо то близько було.
А як дитина підросла, то ми вже з нею приїжджали також, і вона там трохи ліпила. Я маю багато її малюнків, шо вона там малювала. Вона робила такий гарний альбом про Гавареччину.» —
Ярослава Мотика.
«Я була щаслива: по сусідству з нами були діти і я мала з ким бавитися. Сімʼя Марʼяна Бакусевича була багатодітна — їх було пʼятеро дітей. Ми все разом були, трохи шкоду робили... То мама мене трохи сварила. Казала: «Не намалюєш — не підеш гуляти!» — то вона мене так заохочувала. Вона не мала так часу за мною дивитися, бо вони приїжджали спеціально творчо працювати.» —
Марʼяна Мотика
Куратор виставки: Роман Зілінко
____________________
Чорний вогонь Гавареччини
27.10.24-31.05.25
Велика виставкова зала Львівського Скансену // вул. Чернеча Гора, 1
Ср-нд 10:00-18:00
Квитки:
Загальний — 150
Пільговий — 70
Фото та допис: Валерія Шульга
#виставка #ньюс #гавареччина #мотики