6 червня — річниця підриву Каховської ГЕС російськими окупантами.

***
Як тільки не називали:
велика вода, стихійне лихо,
всесвітній потоп —
але ні до чого тут стихія чи воля божа.
Ріка — поґвалтована,
гнана чужинцями,
накрила зелені поля, казкові діброви,
білі хати з дивами всередині,
вишневі сади біля них,
картаті багатоповерхівки,
все нажите і пережите,
рибу, птаха і звіра,
коника і бджолу.

Жодного тобі ковчега — може, гумовий човен.
Врятується не той, хто праведник,
а той, по кого вчасно сягнуть рятувальники.
Риба не врятується,
звір не врятується.
Лебеді і качки врятують себе самі.
Господарі не покинуть корову, козу і півня.
Може, врятується кошеня,
що з останніх сил чіпляється за стіну потопленого будинку.
Може, пес, що кілька діб ночує на вершечку даху,
який ще видніється над водою.
Мама з дітьми, які завмерли
на горищі сусідського, вищого дому.
Старий чоловік не врятується і в човні —
ворог не спить.
Старий врятує, закривши собою, жінку.
Вкравши на лівому березі всі човни,
як останнє зерно у тридцятих,
ворог обстрілює евакуацію.

Справа рук людських.
Лихо сердець
порожніх, як пробиті, здуті м’ячі.
Називай на ім’я того, хто це вчинив.
Ім’я йому легіон.
Ім’я йому — ціла країна.
Велика, фатальна пляма
на карті світу.
Називай її — ту, що хоче повторити.
Називай, наче обеззброюєш.
Наче встромляєш осиковий кілок —
аби прив’язати човен.
І ступити перший крок
по воді.

#каміння_і_цвяхи