Back to the Roots


Kanal geosi va tili: Ukraina, Ukraincha


Я — Анна Лодигіна, авторка проєкту про відомих українців Back to the Roots.
Тут ділюсь своїми науковими відкриттями, архівними знахідками, цікавими історіями, фото та відео з експедицій.
📩h.ivanova.ua@gmail.com

Связанные каналы  |  Похожие каналы

Kanal geosi va tili
Ukraina, Ukraincha
Statistika
Postlar filtri


СУСПІЛЬНЕ КУЛЬТУРА dan repost
Стрічка «Камінь, ножиці, папір» з Олександром Рудинським в головній ролі отримала BAFTA.

Сюжет фільму базується на реальних подіях та оповідає про повномасштабне вторгнення Росії на територію України. Головний герой — 18-річний Іван, чий батько працює хірургом та у бункері оперує поранених військових і цивільних.

👉Більше про фільм читайте в матеріалі.


Якщо у вас є діти, сходіть в цей музей. Мій син, наприклад, дуже любить розглядати всі ці кістки й скелети, ставить тисячі запитань про часи динозаврів й мамонтів.

Одночасно оціните про що писала постом вище.

На фото ліворуч — та сама хата з кісток мамонта, з двомовним текстом — українською та російською звісно.


📍Українізація простору в Національному науково-природничому музею НАН України. Київ.

Трохи смішно, але в основному печально.

Музею майже 100 років, він має багато скарбів. Наприклад, житло з кісток мамонта датоване 14,5 тисяч років, знайдене на Черкащині в 1970-х. Але виглядає інституція, на жаль, як машина часу «назад в СРСР».

Back to the Roots в telegraminstagrampodcast •книга


Якось 1939 року до психіатричної лікарні, де лежав легендарний танцівник родом з Києва Вацлав Ніжинський, приїхав Серж Лифар. На той момент він вже 10 років очолював Оперу Гарньє.

Лифар хотів спробувати пробудити «Бога танцю» від душевної хвороби, яка уразила його та майже не піднімала з ліжка 20 років. Кілька годин Серж танцював, ледь не падаючи від знемоги. Та Ніжинський залишався байдужим. Аж раптом, ніби якась невидима сила підняла його і він злетів у стрибку!

Фотограф Жан Манзон, який був присутнім під час цієї сцени, встиг її сфотографувати. Це фото увійшло в історію, як «Останній стрибок Вацлава Ніжинського».

Back to the Roots в telegraminstagrampodcast •книга

1.3k 1 11 3 139

«Кохання» — частина триптиха «Життя» Федора Кричевського, 1925-1927.

Меншовартісно писати «українский Клімт» чи «Пікассо». Та що мені подобається, так це проводити аналогії і показувати один і той же сюжет, написаний художниками закордонними та нашими. Як вони не знаючи про існування одне одного бачили схожим чином світ або навпаки: живучи в один час, бачили його зовсім по-різному.

Мабуть, «Поцілунок» у більшості асоціюється з картиною Клімта. Теж люблю її. Але є ще один, не менш дорогий серцю поцілунок під назвою «Кохання», написаний Кричевським.

«Мені випало щастя прожити найкращі роки життя з видатним художником нашого часу, який спочатку був моїм педагогом, а згодом (з 1916 р.) став і чоловіком…

Декілька років наполегливо працював митець над декоративним триптихом «Життя», що складався з трьох композицій —«Кохання», «Родина», «Повернення».

Мені пощастило позувати для головного жіночого персонажа в «Коханні» та «Родині», — писала у спогадах дружина художника Наталія.


«Всі дівчата в темно-голубих пальтах здалеку чомусь дуже похожі на тебе…»

Любов — це те, що найдужче тримає у найтемніші часи, і те, чого фізично не вистачає розділеним кордонами, містами і втратами.

На цих 12 хвилинах за лінком — 5 любовних листів, які відомі українські письменники і письменниці писали своїм коханим. Нехай вони нагадають вам, що не потрібно чекати особливого дня, аби сказати те, що відчуває серце🤍

Записали ще рік тому ми — Аня і Ярослав Лодигіни.

https://on.soundcloud.com/dZq8A
Листи Франка, Теліги, Симоненка, Кобилянської та Куліша
Любовні листи українських письменників. Спешл до Дня Святого Валентина від каналу Back To The Roots. Читають Аня та Ярослав Лодигіни.


Друзі, є тут хто зі Львова?

Запрошую тепер і вас на презентацію книги 📚

▫️поговоримо про залаштунки роботи над виданням;
▫️історії життя, викликів, любові і творчості Олександри Екстер;
▫️про культурну спадщину, яку маємо повертати, та історії минулого, що впливають на сьогодення.

Модераторка зустрічі — редакторка відділу культури Vogue Дарія Слободяник.

Вхід вільний, за короткою попередньою реєстрацією тут.

До зустрічі!🤍




📸 Кілька кадрів зі зйомок в Парижі очима нашої режисерки Марії Головацької.


Нас веде якась невидима сила протягом усієї роботи над документальним фільмом про Сержа Лифаря.

Все почалося, коли ми не отримали бюджет на зйомки. Тієї ночі мені наснилося, що з Парижа до Києва прилетів Лифар. Я його зустріла в аеропорту у повному потрясінні: як я могла повірити, що він помер? Розуміючи, що за нами стежить КДБ, прошепотіла: «Ви ж знаєте, що всіііі ваші щоденники, документи та листи у нас?!» Він спокійно відповів, що звісно знає та повністю нам довіряє. Тільки просить, щоб я перестала хвилюватися.

Ввечері наступного дня у чат написала продюсерка Катя Скринська і сказала, що це диво, але бюджет на фільм ми таки отримали. А з ним — відповідальність за історію людини, яка вже не може про себе нічого сказати, і нам треба спробувати хоч трішки розмотати клубок з його загадок, звинувачень, скандалів, інтриг й приголомшливих тріумфів.

Відтоді, цей сценарій з отриманням чогось в останній момент програвався сотні разів.

В якийсь момент, ми практично втратили надію зняти паризьку Оперу, де Лифар майже 30 років очолював балетну трупу, реформував інституцію та поставив понад 200 балетів (!). Чотири місяці «стукання» та перемовин… та врешті ми отримали цей клятий дозвіл за кілька днів до зйомки.

І ось ми тут, у репетиційній залі присвяченій балетмейстеру з Києва, під дахом Опери з видом на Париж, вмикається музика з його балету «Міраж», і солістка театру під пильним поглядом своєї викладачки, прими та зірки французького балету Аньєс Летесту, починає виконувати варіації з цього балету.

Здається, я перестала дихати від краси й унікальності моменту. Балет — це не картина чи сукня. Він існує лише в моменті виконання. Усвідомлення, що зараз ми бачимо творіння людини, якої вже давно немає, але чиє мистецтво продовжується досі у кількох наступних поколіннях, змушує ледь стримувати сльози…

Історія Сержа Лифаря, контраверсійного, але фантастично талановитого танцівника, мала бути розказана дуже давно, але чомусь цим фільмом він повертається саме зараз, коли його Батьківщина бореться з тим самим ворогом, який понад 100 років тому змусив його тікати за кордон, а потім зробив все, щоб не допустити його повернення додому.


Цю картину Анатоль Петрицький присвятив злочинам Першої світової війни. Сюжет, знайомий у той час не лише українцям, а й родинам за кордоном, які пройшли пекло втрат, був презентований на Вінеційському бієнале у 1930 році.

📍Після цього картину включили до міжнародної виставки, яка об’їздила великими містами: Берлін, Берн, Женева, Цюрих, Нью-Йорк. Нібито картину Петрицького неодноразово хотіли викупити, але художник хотів, щоб вона повернулася додому.

Вдома у цей час як раз згорнулася політика українізації, а єдино можливим напрямком у мистецтві був соцреалізм. Тож коли картина опинилася в Україні її оформили у спецфонд, куди потрапяли роботи, що підлягали знищенню, як це було з роботами бойчукістів, наприклад.

❗️Практично дивом «Інваліди» та частина інших робіт зі Спецфонду збереглися, їх не експонували кілька десятиліть. Але для нас вона, на жаль, актуальності так і не втратила.

Анатоль Петрицький. Інваліди. 1924. Колекція NAMU.


Любі, запрошую вас на презентацію нашої з видавництвом Projector Publishing книги «Історії українських митців. Олександра Екстер».

📍 19 лютого (середа) о 18:30 чекаємо усіх-усіх у книгарні Сенс на Хрещатику.

На події разом із вами ми будемо:
▪️знайомитися та підписувати видання;
▪️відкривати залаштунки створення першої книги із серії;
▪️ розмовляти про сенси проєкту «Історії українських митців» та спойлерити його майбутніх героїв;
▪️багато спілкуватися за келихом welcome drink.

Вхід на подію — вільний за короткою формою реєстрації тут.

Також протягом вечора ви зможете придбати «Історії українських митців. Олександра Екстер» за ціною передзамовлення.

До зустрічі в Сенсі на Хрещатику! 🤍

Ідея проєкту «Історії українських митців» народилася та втілюється спільно командами Projector Publishing, Projector Foundation та Фундацією ЗМІН.


📍Після еміграції до Парижа, Олександра Екстер кілька років викладала у паризькій академії Фернана Леже.

За спогадами її учня, українського художника Михайла Андрієнка-Нечитайла, одним з підручників їй правив альбом іншого її учня ще з київських часів — Анатоля Петрицького, який називався «Театральні строї», виданий в Харкові.

У ньому колишній головний художник «Молодого театру» Леся Курбаса опублікував свої ескізи театральних костюмів, наприклад, до опер «Сорочинський ярмарок» та «Князь Ігор», балетів «Корсар» й «Нур та Анітра», комедії «Вій» та  «Ексцентричного танка».

Уявляєте, в паризькій академії мистецтв студенти, які приїхали з різних куточків світу, навчалися за ескізами київського художника! Нібито цей альбом мав у своїй бібліотеці Пабло Пікассо.

Ілюстроване зібрання з костюмами та декораціями Петрицького перевидали 13 років тому.

Кількома ескізами милуємося в галереї тут до 130-ї річниці з дня народження художника.

Back to the Roots в telegraminstagrampodcast •книга


cimetière dan repost
на цих архівних фото 1961го року — зустріч першої леді США Жаклін Кеннеді з першою гражданкою СРСР Ніною Хрущовою у Відні.

контраст образів не лише візуальний, а й глибинно-символічний: він втілює різницю політичних, соціальних та культурних систем, які представляли Жаклін та Ніна. «Поки в американській субурбії відбувався консюмеристський бум [дві машини на родину, модний одяг з Європи, побутова техніка від міксера до газонокосарки], в столиці "імперії зла" москві по вулицях ще їздили вози з конями», — розповідає мені Рома Тимофєєв, fashion-журналіст, яким здавна захоплююсь.

про те як мода віддзеркалює політику і як політика впливає на моду Рома розповість у рамках його онлайн-лекції «Стиль перших леді» вже 13 лютого.

також охопить принцес, княгинь й перших леді, додавши інструкція з практичного використання; розкаже про дипломатію брошок та вбрання як політичне висловлювання [символізм кольорів та аксесуарів, сукня помсти, підробний Chanel та мас-маркет королеви]

not to miss — деталі тут 💋

#archive


Свого часу Серж Лифар дуже сильно напрягся, аби площа між Оперою Гарньє (цього року інституція відзначила 150-річчя) та Ґалері Лафаєт (центр моди Парижа) носила імʼя Сєргєя Дягілєва, людини, яка дала йому шанс стати тим, ким він врешті став.

З того часу минуло багато десятиліть. І от ми в Парижі, і ця площа дотепер носить імʼя Дягілєва, завдяки зусиллям однієї людини, яка дуже цього хотіла.

В Києві прізвищем Лифаря назвали вулицю лише у 2018 році, вона знаходиться на Троєщині. Не маю нічого проти Троєщини в цілому, але мені здається, що масштаб танцівника потребує позицій центральніших. Хоча, як каже сценаристка нашого кіна Ніна, стільки людей на Троєщині прогуглять та дізнаються, хто це. Знаю особисто кілька таких. Можливо, в цьому і полягав план?)

Back to the Roots в telegraminstagrampodcast •книга



16 ta oxirgi post ko‘rsatilgan.