🎄 Сьогодні Святвечір, і я завжди полюбляв почитати під нього щось затишне й добре. Зазвичай то була класика на кшталт «Різдвяної пісні» Діккенса або щось з Нечуй-Левицького.

Сам я мало пишу подібного (тоді б це була не Чорна Бібліотека 😅), але одне різдвяне оповідання все таки маю. Це історія про двох подруг-сусідок, які в розпал блекаутів та обстрілів шукають сили святкувати Різдво ⬇️

— У нас завівся домовик, — сказала Оля.
Катерина здивовано підняла ліву брову. Серед її знайомих саме Оля вирізнялася раціональністю та тверезістю розуму і від неї вона найменше очікувала таке почути.
— Справді? Завжди мріяла про хатню чортівню, — відповіла вона, розплутуючи гірлянду.
У кутку вітальні стояла коротенька, але густа ялинка, яку Катерині вдалося дешево сторгувати на базарі. На зекономлені гроші вона купила трішки прикрас та гірлянду.
— Я серйозно, — незадоволено підняла кутики рота Оля.
— Я теж.
— Я постійно чую вночі шурхіт та кроки. А ще пропадають мої речі: шпилька, пилочка для нігтів та ще якийсь дріб’язок.
— Оце вже цікаво, — оживилася Катерина. — Та клята ж ти гірлянда, щоб тебе підняло й опустило!
Вона в серцях зіжмакала гірлянду, що смерділа пластиком, та швиргонула заплутаний клубок на підлогу.
— Нащо це взагалі? — запитала Оля.
— Бо треба, — відказала Катерина.
Вона затіяла всю цю мороку з ялинкою лише заради Олі, сама б спокійно без неї обійшлася. Чи не велике діло Різдво, чи Новий рік? Але не могла бачити, як Оля сидить, скрутившись, у кріслі й тоскно дивиться у вікно чи годинами перевіряє новини в телефоні.
— То що з тим домовиком, він тебе лякає? — Катерина підняла гірлянду і знов почала розплутувати.
— Дратує, — зізналася Оля. — Мене зараз усе дратує, будь-який шум, галас. Учора стояла в черзі в Новій пошті, так думала закричу. Усі ці люди, весь цей гамір…
Вона скривилася і сховала обличчя в рукав теплого светра. Опалення працювало, але це поки було світло. За прикидками Катерини, його мали вимкнути через годину, та хто ж міг сказати точно.
У Катерини стиснулося серце. Сама вона трималася на чесному слові й не знала, скільки ще протримається. Олю війна підкосила набагато сильніше. Та й не дивно — батьки опинилися на окупованій території, брат воює на нулі.
«Фігове життя», — подумала дівчина.
Вона нарешті розплутала кляту гірлянду та акуратно розвісила на ялинці.
— Готово, — підкреслено урочисто сказала Катерина. — Гарно, як у дитинстві.
Ялинка і справді нагадувала прикрашене дерево з дитинства, така ж скромна і проста. Старі іграшки, гірлянда, у якій горіли дай Боже половина вогнів, та купа дешевого дощику, який приховував усі недоліки.
Оля підняла очі й вимушено усміхнулася.
— Гарно.
— Краще ніхто не зробить, — підтвердила Катерина. — То що з твоїм домовиком?
— Він не мій.
— Хочеш, піймаємо його або проженемо?
— Як ти це зробиш? — уперше щиро засміялася Оля.
Катерина вхопилася за можливість пожартувати та підняти подрузі настрій.
— Ну, не мишоловкою, звісно. Взагалі можна дістати святої води та з хрестом у руках викропити його геть. «Во ім’я…»
— В тебе немає ні води, ні хреста, — сміялася Оля.
— Візьмемо твій, — вказала на маленький срібний хрестик на шиї сусідки Катерина. — А з водою щось придумаємо. Може, домовику буде достатньо, якщо я освячу воду, а не батюшка?
Дівчата відсміялися і одночасно зітхнули. Хвиля веселощів пройшла, і знов накотило тоскне відчуття втоми та відчаю.

Продовження на Аркуші (бо в телеграмі незручно читати великий текст)