Він опускає очі, а потім важко видихає.
— Я трохи переплутав послідовність подій. Надто схвильований.
— Ні, ні, хвилювання — це добре. Я теж схвильована, — усміхаюся, відчуваючи, як приємне передчуття розливається по тілу, наче мед.
— Так, але переплутати це було б не дуже доречно. — Він стає серйозним, навіть серйознішим, ніж зазвичай, потім виймає з кишені маленьку оксамитову коробочку і опускається на одне коліно.
— О боже…
— Сіерро Фулілов, ти вийдеш за мене?
Він відкриває коробочку, і я прикладаю руки до рота. Діамант, більший за мій ніготь, сяє на елегантній платиновій обручці. Світло відбивається на смарагдовому камені, виблискуючи, як сліпуча мрія.
— Боже, — видихаю я, кліпаючи кілька разів, відчуваючи, як моє обличчя палає від емоцій. — Так. Так, так. Тисячі разів так.