Годину тому помер мій промінчик, якого багато хто з вас знає під імʼям Бєні. Це був не просто мурчак, а мій найкращий друг і улюбленець усіх моїх знайомих. Такі мурчаки - справжня рідкість.
В серпні 22 року мене картала апатія і я безсенсово листала стрічку інсти, як раптом, потрапивши на відео із мурчаком. В цей момент я згадала, що коли в мене була мурчалка, то мені було значно легше. І я твердо сказала мамі, що я їду мо мурчака. Я сіла на свій велосипед, взяла бананку і поїхала на базар. На базарі я сказала продавцю «дайте мені самого спокійного», мені було без різниці яка в нього стать, який його колір, я просто хотіла собі друга. Він мені поклав його у коробку, я сказала дякую, але відійшовши, я переклала його у свою бананку і їхала додому, постійно притримуючи її, щоб Бєня не вискочив. Перші дні і навіть місяці ми не могли знайти спільну мову, я зараз кажу не про те, що я не вміла пищати як він. Він як виявилось зовсім не спокійний і не любить сидіти на руках, як моя минула мурчалка. Якийсь час я навіть жаліла, що купила його. Проте, в мене було дистанційне навчання, а його клітка буквально стояла в мене на столі, через що я завжди була поряд з ним і якось то говорила з ним, то гладила його. Потім почався блекаут, і це було пекло, яке ми з ним дивом пережили. Я обматувала його клітку всім чим тільки можна, бо зранку, прокинувшись, я бачила заморозки на своєму телефоні, настільки холодно тоді було. І оскільки тоді не було чого робити, бо не було ні світла ні логічно - інтернету, я постійно проводила свій час з ним. І так ми поступово стали найкращими друзями. Я випускала його гуляти по квартирі. Він завжди вибігав і одразу біг на кухню, випрошував, стоячи на задніх лапах в мене їжу. Коли я казала «пішли-пішли», він одразу реагував і біг в мою кімнату, бо знав що його зараз нагодують. Він все так само не любив сидіти на руках, але коли я плакала, чи мені просто було боляче, він ніколи не відходив від мене. Це найсмішніше створіння яке жило коли-небудь в моїй квартирі і єдине, що змушувало мене прокидатись рано, аби піти чи поїхати йому за їжею. Завжди, коли я заходила в магазин, я в першу чергу дивилась на овочі, бо знала що вдома мене чекає моє голодне сонечко. Але на жаль, імовірно після кастрації у Бєні почалась онкологія, а влітку у нього був тепловий удар, з якого я дивом його врятувала, і який сильно пошатнув його здоров’я. Він почав сильно худнути, лисіти а тиждень тому, в нього побіліло око. Я віднесла його до ратолога, і через мою тупість і довірливість «розумнішим» за мене людям, я як завжди не читала дозування, сприйнявши спрей проти подразнення як за звичайну воду. Він надихався цього спрею і буквально опʼянів, в нього по троху відмовляли кінцівки, він вже не міг пищати, міг лише дьоргатись. Я лежала з ним 3 години, увесь час обіймаючи і гріючи його, паралельно бігала і промивала йому шлунок. Під кінець він з усіх сил намагався почухатись, позіхати, а під кінець взагалі намагався пищати. Це найгірша картина яку мені довелось бачити. Він як маленька дитина у мене на руках стогнав з останніх сил і намагався пропищати щось, дивлячись прямо мені в очі. Я поклала його до себе під плед і через 5 хвилин я почула його останній сон, ще хвилин 15 перевіряючи чи дійсно він помер. Хто б що не казав, що «це ж морська свиня вони тупі», для мене ця «свиня» була моєю дитиною, яку я любила більше свого життя, і запевняю, він не був тупим, аж ніяк
