Сьогодні відзначають Всесвітній день фотографа. Можна сказати, що ми майже вгадали, відкриваючи в рамках проєкту ЦПГА "Крила", громадська організація "Городнянщина. Мобілізація ресурсів довкола спадщини" виставку "Жінки Городнянщини".
Обовʼязково ми розкажемо про кожну з наших героїнь. А сьогодні про ту, кому ми присвятили нашу виставку.
Її імʼя майже невідоме в Україні. Проте її фото гуляють світовою мережею. Неперевершені обличчя селян із с.Хоробичі на Городнянщині.
Ці світлини зроблені Наталією Олексанрівною Семплікевич, донькою генерала юстиції, із с.Хоробичі на Городнянщині. Найстарша із трьох сестер, доля кожної з яких потребує дослідження.
Наталія Олександрівна була попечителькою Мощенської школи Городнянського повіту. Її фото вперше стали відомі у 1911 роц. Одна з перших жінок-фотографок взяла участь у фотовиставці Чернігова до ювілею скасування кріпацтва. Так побачив світ її перший альбом. Посилання на неймовірні фото тут
https://choim.org/%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be%d0%b0%d0%bb%d1%8c%d0%b1%d0%be%d0%bc-%d0%b7-%d1%81%d0%b5%d0%bb%d0%b0-%d1%85%d0%be%d1%80%d0%be%d0%b1%d0%b8%d1%87%d1%96-4/Дякуємо Чернігівський історичний музей імені В.В. Тарновського
В рамках нашого проєкту ми побували з експедиціями в с.Хоробичі, спілкувалися зі старожилами, мешканцями села, відвідали шкільний музей. І зʼясували невідомі обставини з життя фотографки.
Наталія Олександрівна Семплікевич організувала в селі хор, шо нараховував 59 осіб. У 1915 році хор мав тріумфальний виступ на сценах Чернігова і Городні. Співали батьки і діти. Вихованець її хору Іван Толочко пізніше заснував відомий на Чернігівщині ансамбль дударів.
У 1923 році в Хоробичах 17 днів працювала фольклорна експедиція Климентія Квітки і Олени Курило. "Логістикою" займалася саме Наталія Олександрівна - заберзпечувала проживання, харчування, підшукувала респондентів. Олена Курило згадує дворянку із Хоробич як "аматора етнографії" (безмежно вдячна Олександр Ясенчук за посилання на статтю).
Далі - білі плями. У 20-х рр. "вдячні" односельці постановили відібрати у "буржуїв" Семплікевичей майно. Знаємо, що Наталія Олександрівна виїхала до Москви, проте не знаємо, коли саме.
В Хоробичах залишалася її молодша сестра Варвара, про яку згадують старожили із пошаною і вдячністю. Під час окупації Варвара вртяувала село від знищення. Великий каральний загін прибув, щоб розстріляти мешканців фактично за дії партизан, які підірвали залізницю. Вільно володіючи німецькою, Варвара Олександрівна змогла переконати окупантів, що до дій партизан населення Хоробичів не причетне. За що хтось із доброзичливців знову віддячив. І Варвару Семплікевич у 1945 р. як німецьку перекладачку відправили на 10 років у табори. Очевидно, ніхто не очікував, що Варвара Олександрівна виживе у надважких умовах і повернеться у Хоробичі. На той час будинки Наталії і Варвари заселять інші люди. Будинок Олени використовуватиметься тривалий час як школа, яку потім урочисто розберуть на дрова. Варварі сільрада виділить трьохстінку, на покриття якої вона шукатиме солому по селу. Ті, кому на збереження віддасть свої коштовні речі, їх не повернуть, за винятком матері нашої респондентки. Жила Варвара скромно. Тримала дві кози, курей. Трохи викладала в школі музику, граючи на скрипці й фортепʼяно. Саме вона перевезе з Москви урну з прахом сестри Наталії і підховає її у могилі батька на сількому цвинтарі за церквою.
У 2005 році завдяки невтомному збирачу історії й старожитностей, вчителю, людині, що створила Хоробицький музей Володимиру Петровичу Песоцькому, коштом сільради й небайдужих людей було оновлено памʼятну плиту на могилі генерала Олександра Тимофійовича Семлікевича і його доньки Наталії Олександрівни.
Щодо Варвари Олександрівни, слід якої загубився. Відомо, що доглядала її колишня земська вчителька Надія Богдановська. Кажуть, що через вік обох і відповідний вікові стан здоровʼя, Варвару відвезли до чернігівського притулку. Так це чи ні, на разі ми намагаємося зʼясувати.
А тим часом світ захоплено розглядає неймовірні світлини дітей і дорослих із с.Хоробичі Городнянського повіту Наталії Семплікевич.
