[бронзові дні]

і
хиткий місток допровадив нас
до самотнього берега і тепер
немає нікого побіля мене

доводиться скинути цю вагу
бронзових днів —
але так
дихати тільки важче

іі
прикра людино що вранці випльовувала
зміїний язик
а він до вечора відростав
ніхто тепер не згадає про тебе
а ти не підступишся ні до кого

смерть і та не хоче знати тебе:
стільки разів ти вмирала разом зі мною
прикра людино що маєш язик зміїний
і відганяєш од мене всіх хто збирається стати поруч

навіщо ти знову торкаєш мене
чому руки твої — вогонь

ііі
сонце закінчувало той день
важким променем
котрий увійшов у граніт і лишився в ньому
щоб нам було не так холодно тут
у темряві
на зеленій стіні золотих воріт

ми досі є
та нас більше немає —
зовсім неначе комахи у бурштині

iv
оселись у давньому часі
і я навідуватиму тебе там
бо пісня зозулі мусить закінчуватись —
навіть у ці бронзові дні
яких ми не просили для себе
а зараз не хочемо відпускати