Людина мисляча

Опівнічні роздуми про дві сторони одного — життя та смерть

Бувають дні, коли я щемкіше й чутливіше відчуваю смерть. Свою власну, і загалом. Сьогодні один з таких днів. Ні, за останній час не трапилось нічого трагічного, принаймні в моєму особистому житті. Хоча кожну мить десь в мені все одно вмирає частинка за тих, для кого кожна з цих митей остання. Я не можу бути як острів, окремо від них. Вмираю з кожною такою звісткою, а потім на світанку воскресаю знов. Ну бо хтось все одно має рухати кровообіг цього світу — життям бороти в собі небуття щоденно й щоденно помирати знов.

Прийнято вважати, що смерть — це лише повна зупинка серця, фінальний акт пʼєси під тривіальною назвою «Життя». Є початок, є кінець, щось між ними. Є головний(-а) актор(ка), є всі решта — другорядні персонажі, а також грим, костюми, декорації. Як вибратися з цієї пастки, як обережно пройти над прірвою з одного кінця до іншого? Насправді, ми не дуже вправні канатоходці — застрягли десь між звіром (яким вже не є) і надлюдиною (якою ще не стали). Так само постійно застрягаємо поміж буттям й небуттям, щосили прагнемо вперед, але коли доходимо до кінця, боїмось й даємо задню, мов ті раки. Хто боїться смерті — боїться життя.

Дарма. Смерть вже від народження присутня в нас самих — ми носимо її всередині мов капсулу часу, готову здетонувати будь-якої миті. Один необережний рух, одна випадковість ймовірністю 1:100000 чи закономірність — балкони таки падають, тож про всяк випадок не варто ходити під аварійними. Ми визначаємо себе творцями власної долі, тільки от від долі-смерті не втекти нікому ніколи й нікуди. Мабуть, саме тому так часто ховаємось від неї в буденності, непомітні для себе, непомічені світом. Ховаємо самих себе заживо у вигаданих образах та ефемерних речах. Забуваємо, що наші життя насправді не належить нам.

Проте лише нам належить щодня обирати те, яке саме життя проживати і якою людиною бути. Як кажуть екзистенціалісти: «існування передує сутності», сутність ж бо потребує часу й зусиль для свого розкриття. Без парадигм та чужих віровчень шукати власний баланс між добром і злом, налагоджувати хиткий баланс всередині себе. Іноді навпомацки, і майже завжди зі страхом. Головний з них звучить вустами Гамлета в дилемі «бути чи не бути». Нас однаково лякає й те, й інше.

Буття потребує хоробрості аби робити вибір і нести за нього відповідальність, небуття – беззаперечного прийняття невідомого «Х». Що підставити під це значення? Що знаходиться за зачиненими дверима буття, де бере свій початок небуття? Може пекло чи рай, може порожнеча і темрява, а може мрії та спогади з прожитого життя. Я не маю відповіді, але вірю, що кожен отримає те, що заслугував. І якщо сон — це маленька смерть, то власне смерть — це останній крок у невідворотність. Там доведеться предстати перед самими собою з питанням «хто я є і яке життя прожив(-ла)?». Кожна людина власним існуванням творить сутність свого буття-після-буття, та перш за все — тут-буття.

Чи страшно йти туди? Так, бо невідомість завжди лякає кожного, хто усвідомлює власну смертність.

Чи страшно йти звідси? Ні, якщо прийняти те, що наші життя не належать нам. І ми завше йдемо звідси з тим, що пронесли крізь життя у кожній з його митей:

Гнів чи радість.
Ненависть чи любов.
Лицемірство чи щирість.

Пожнемо те, що посіємо. Десь поміж буттям й небуттям. Вони є одним цілим та подібні уроборосу — змію, що кусає сам себе за хвіст, аби через смерть принести нове життя, в якому знову всередині буде смерть.

#роздуми

[Людина мисляча | підписатись]

В перший понеділок року хочу поділитись з вами трішки своїми найближчими книжковими планами:

📙почала рік з «Часосховища» Ґ.Ґосподінова для свого книжкового клубу, і вже передчуваю, що вона стане однією з найкращих в цьому році — тут і важлива для мене тема памʼяті й забуття, і загалом чимало філософських рефлексій. Тож запрошую і вас до свого книжкового клубу “RED Reading” на спільне читання та обговорення цієї книги в онлайн-форматі 1-го лютого — тут всі деталі.

📕в цьому місяці завдяки філософському клубу повертаюсь до джерел філософії — до перечитування «Діалогів» Платона, і вас запрошую читати/перечитувати ці позачасові і вічно актуальні тексти для спільного пошуку індивідуальних сенсів в них — тут всі деталі.

📗паралельно з книгами для обох клубів знову досліджую філософію Григорія Сковороди, адже планую провести для вас лекцію по його філософії — ви навіть не уявляєте, наскільки це актуальна філософія в питаннях пошуку й віднайдення себе і свого щастя — про це й хочу вам розповісти, тож слідкуйте за анонсами.

📘ну а тут я мала б розповісти вам про одну особливу книгу, яку я отримала в подарунок від «Печери Платона» (може, ви вже здогадались?), скоро побіжу забирати її з пошти, і тоді вже вам розкажу й покажу.

📚також в цьому році хочу повернутись до двох недочитаних в минулому класних книг, які по певним причинам довелось відкласти — «Ерос і Психея» В.Єрмоленка і «Паперовий звіринець» К.Лю.

📝і цього тижня напишу відгук про останню дочитану в минулому році книгу в нетиповому для мене жанрі фентезі — «Морт» Т.Пратчетта.

А тепер мені цікаво дізнатись про ваші книжкові плани на цей рік чи бодай найближчий місяць 👀

З початку нового року або в будь-який інший час, щоб стати людиною, якою ви хочете бути, не обійтися без набуття нових/позбавлення старих звичок

Минулого січня я відкрила для себе книгу Дж.Кліра «Атомні звички», і вона змінила весь мій рік (писала про неї тут в топ-10 книг 2024 року). Тепер же хочу поділитись з вами найціннішими практиками з неї.

Та спочатку моє визначення на основі цієї книги: атомна звичка — це найменша й найдоступніша вам дія, яку можна і потрібно робити системно щодня, аби рухатись в напрямку до бажаного. Це стосується будь-якої сфери — роботи, творчості, спорту, харчування, здоровʼя, читання і тд. Корінням будь-якої звички з будь-якої сфери лежить ваше рішення стати людиною, якою хочете бути і готові діяти як вона.

В основі атомних звичок лежить 4-х ступенева модель («це» — звичка, набути корисну/позбутись шкідливої):

1️⃣зробіть це очевидним/непомітним
— складіть список звичок;
— облаштуйте середовище;
— сформулюйте звичку «я [робитиму] о [час] в [місце]».

2️⃣зробіть це привабливим/непривабливим
— поєднайте те, що хочеться зробити з тим, що треба;
— приєднайтесь до середовища, де звичка — норма.

3️⃣зробіть це легким/складним
— спростіть/зменшіть шлях до звички;
— слідуйте правилу 2-х хвилин — час, приділений звичці;
— автоматизуйте звичку.

4️⃣зробіть це задоволенням/неприємним
— нагороджуйте себе за виконання звички;
— трекайте звички і збирайте «ланцюжок»;
— не пропускайте більше 1-го дня в звичці.

Ну і головне, памʼятайте, що ключ до нової звички — в постійному повторенні та практиці.

#практика #книжкове

[Людина мисляча | підписатись]

Нічні роздуми про магію філософії

(натхненні зустріччю мого філософського клубу «Людина мисляча»)

Пройшли віки від народження богів і до їх смерті, від Homo sapiens до Homo deus, від Землі-диску до «домівки людства». Та попри всі зміни, світ і досі сповнений магії, і цією магією є філософія.

Магія — не як щось протилежне мисленню, навпаки, його складова. Це імпульс, що породжує в голові думку, що зʼявилась в голові нізвідки і звідусіль — вона є квінтесенцією всього, що людина знала, відчувала, бачила, чула. І в той же час вона щоразу більше, аніж просто сума відомого досі, вона своє власне нове творіння. Дитя спонтанності та випадковості, і завжди — нащадок нашого субʼєктивного мислення й світобачення.

Декарт був першим, хто вийшов з себе, аби підтвердити нам наше існування через думку, через сам процес cogito, мислення. А за Платоном всі речі взагалі вже давно існують в прекрасному світі ідей, наш — лиш його далекий відблиск, існування всього в ньому більш вторинне. Навіть наші знання — це те, що вже існує, в потенційному, прихованому вигляді, а пізнаючи, ми пригадуємо все, що колись знали. І так постійно, коло за колом, ми здійснюємо себе у вічному поверненні та самоподоланні, яке провіщував Ніцше.

Вслід за Ніцше екзистенціалісти в лиці Сартра й Камю утвердили людину в тому, що їй немає на чому твердому стояти, окрім власної свободи, відповідальності та вибору, який здійснюємо щомиті, навіть якщо обираємо бездіяльність. Обираючи себе, обираємо все людство, з яким ми єдиний потік без кордонів у часі та просторі, помічений трансценденталістами, і який несеться далі. Далі — за межі того, що можливо пізнати. У висоту — зоряне небо, в глибину— моральний закон, які зачаровують не лише Канта. Що таке цей закон, як не зібрання під законом порядку букв, що і визначають межі світу Вітгенштайна, нашого власного світу?

Хіба це все і не ж магією? Коли оточуюча ззовні та зсередини дійсність дивує, чарує, викликає до життя інтерес. Це все спонукає народжувати свою власну думку, шукати їй в тон іншу думку, що вже була породжена іншим субʼєктивним творцем — в цей же історичний час, чи ще до нашої, чи навіть до Христової ери.

Потім — підіймати її через метафору, що водночас ріднить філософію з поезією, до рівня абстрактного мислення — щоб вона позбулась всіх буквальних обмежених сенсів і стала вищим сенсом, символом, концептом, джерелом безлічі тлумачень, серцем різноманітних контекстів. А ще філософія своєю магією здатна будувати звʼязки — і з близькості (от як Сократ з Платоном), і з протиріччя (як Платон з Арістотелем).

Та врешті вся її історія — це історія бунту супроти своїх попередників, їх коментування та перевертання. І все це щоб врешті віднайти себе й нові сенси, а вони зростають навіть там, де входиш у ту ж ріку, та як вчив Геракліт, це щоразу нова ріка, двічі в одну річку, в одну думку не ввійдеш.

Щоб відчути цю особливу магію, цей страх і трепет не лише Кʼєркегора, а самого пізнання — достатньо просто зробити крок до основ філософії — мудрості та любові. Дати цьому потоку підняти себе над всім буденним і тимчасовим.

#роздуми #натхнення

[Людина мисляча | підписатись]