Історія України 🇺🇦 ЗСУ ❤️

🕯🫡🔱29 січня 1918 року на станції Крути у Чернігівській області кілька сотень українських юнаків вийшли на смертельний двобій з московсько-більшовицькою ордою, яка переважала і кількістю, і озброєнням.

Як свідчать історичні дані, у січні 1918 року Українська Народна Республіка, яка виникла на руїнах російської імперії, опинилась у смертельній небезпеці: у Києві розпочалося більшовицьке повстання, а з півночі заколотникам допомагають «брати» – російські червоноармійці.

29 січня вони були вже за 130 кілометрів від Києва – неподалік залізничної станції Крути. Українське військове командування, яке очікувало основного наступу більшовиків не Бахмача, а з полтавського напрямку і спрямувало туди основні сили, розгублене: боєздатної армії, яка б чинила росіянам гідний опір, не було.

📰Київські газети тоді писали: «Існувати Україні як державі залишилися лічені дні: ми у ворожому оточенні – не сьогодні-завтра п’яна більшовицька солдатня буде вештатись київськими вулицями».

Тоді уряду УНР допомогли молоді українці – студенти й гімназисти: на зборах студентів Київського університету святого Володимира створили курінь Січових Стрільців, який на шпальтах київських газет оприлюднює звернення до українського студентства. У ньому, зокрема, йшлося:

💬«Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Кому, як не нам, перепинити більшовикам шлях на Київ».

💬«Це був дуже тяжкий відступ. Набоїв ставало щораз менше. У багатьох наших стрільців рушниці перегрілися і перестали стріляти. Вони, як і менш досвідчені стрільці, віддавали набої кращим стрільцям, а самі вдягали на рушницю багнет, як єдину останню зброю, і понуро відступали під кулями ворога, що наступав зі всіх сторін» —Так пізніше писав про бій під Крутами київський студент Левко Лукасевич.

Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські війська організовано відступили зі станції Крути до своїх ешелонів. 27 студентів та гімназистів, які перебували у резерві, під час відступу потрапили у полон. Наступного дня вони були розстріляні або замордовані.

Незважаючи на нерівність сил, ця битва призвела до затримки російського наступу на кілька днів, що дозволило українській делегації укласти Берестейський мирний договір з державами Четверного союзу, який тоді врятував молоду українську державність.

Утрати українських військ під Крутами оцінюють у 70–100 загиблих, за сучасними підрахунками. Серед них – 37–39 вбитих у бою та розстріляних студентів i гімназистів. На сьогодні вiдомi прізвища 20 з них. Це студенти Народного університету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти університету Св. Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гімназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).

🕯Загиблих студентів і гімназистів перевезли до Києва, де 19 березня 1918 року урочисто поховали на Аскольдовій могилі.

В радянський час могили полеглих під Крутами було зруйновано. Десятиріччями історія бою або замовчувалася, або обростала міфами і вигадками, як у закордонній, так і у вітчизняній історіографії.

Після здобуття Україною незалежності подвиг героїв Крут зайняв гідне місце в пантеоні національної слави, став символом патріотизму і жертовності у боротьбі за державну незалежність.

На державному рівні цей день почали відзначати з 2003 року. Щорічне вшанування пам’яті Герої Крут закріплено у Постанові ВРУ від 16 травня 2013 року «Про відзначення подвигу героїв бою під Крутами». У 2006 році на залізничній станції Крути відкрили Меморіальний комплекс «Пам’яті героїв Крут».

🕯Пам'ятаймо про їхній подвиг! Герої не вмирають!

🌐 Історія України🔱
✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

🗺🇺🇦28 січня 1992 року, національний синьо-жовтий прапор було затверджено Державним прапором України.

💙💛Державний прапор – невід’ємний атрибут кожної країни, що уособлює самобутність та спадкоємність її державотворчих традицій. Його еволюція у своєрідний спосіб відображає багатовікові процеси розвитку, становлення та життєдіяльності державних утворень. Серед прапорів Київської Русі переважним був червоний колір – найбільш зручний для сигналізації під час бою. Але національний (державний) прапор у його сучасному розумінні, можна вважати, з’явився на етапі існування козацької держави. Тоді найвищий щабель в ієрархії посідав загальновійськовий, або гетьманський прапор, що певною мірою відігравав роль та містив ознаки державного. Найвідоміший із відомих гетьманських прапорів пов’язують з ім’ям Богдана Хмельницького (він був білого кольору).

Що стосується кольорової гами, то стійке поєднання синього і жовтого кольорів (як жовто-синій, так і синьо-жовтий) на національному прапорі фіксуємо із середини ХІХ століття. Під час «весни народів» 1848 року Головна руська рада проголосила загальноукраїнським гербом старовинний герб князів Романовичів, Львівські землі та Руське воєводство – зображали золотого лева, що спирається на скелю, на блакитному тлі. Саме такі зображення мали на своїх прапорах загони Національної гвардії в Яворові та інших містах Галичини. У цей же час згідно з геральдичними звичаями усталилися поєднання жовтої та синьої смуг на прямокутному полотнищі.

1914 року, на відзначенні 100-річчя з дня народження Шевченка поєднання цих кольорів засвідчувало національний характер маніфестацій у багатьох містах України. Утвердження ж синьо-жовтого прапора як державного відбулося із проголошенням Української Народної Республіки (УНР). Потім в історії України був період червоного «серпасто-молоткастого», а за синьо-жовтий саджали до в’язниць.

У новітні часи національний синьо-жовтий прапор уперше офіційно замайорів на ратуші міста Стрий 14 березня 1990 року. У Києві прапор було піднято над міською радою 24 липня 1990 року.

23 серпня 1991 року групою народних депутатів синьо-жовтий український прапор внесено у сесійну залу Верховної Ради, а вже 4 вересня його урочисто підняли над будівлею парламенту. 18 вересня 1991 року була підписана постанова про дозвіл «у протокольних заходах використовувати синьо-жовтий прапор», а постанова ВР України від 28 січня 1992 року надала йому статусу Державного. Остаточно Прапор Держави Україна затверджено статтею 20 Конституції України у 1996 році. День прапора в Україні щорічно відзначається 23 серпня.

🌐 Історія України🔱
✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

🗺✍️27 січня 1839 року народився Павло Чубинський — поет, автор слів Гімну України, український етнолог, фольклорист, громадський діяч.

Народився на хуторі Чубинський (нині частина Борисполя) у небагатій дворянській родині відставного офіцера Платона Івановича Чубинського. Козацький рід Чубинських звідти й походив. Але в XVI ст. вони опинилися на Волині, служили Речі Посполитій, стали уніатами. Дід Павла Чубинського служив у російській армії, перейшов у православ’я й купив землю в Борисполі. Це було ніби повернення на землю предків.

Учився в Переяславському повітовому училищі, Другій київській чоловічій гімназії. Затим закінчив університет у Петербурзі. Там зійшовся із Шевченком, захоплювався ним, писав вірші “під Кобзаря” й у чомусь повторив долю поета: удруге його вислали з України через донос Юзефовича — того самого, який колись здав жандармам Шевченка й кириломефодіївців.

Після закінчення університету Чубинський повернувся в Україну. Як правник, вважав за обов’язок допомагати селянам, які тоді звільнились од кріпацтва й мали багато клопоту з власністю на землю. Дивився на справу як юрист і як поет.

Був закоханий у Лізу Рашевську, сестру приятеля з Чернігівщини. Дружив із молодими українофілами — Миколою Лисенком, Михайлом Драгомановим, Олександром Кістяківським. Хтось доніс, що компанія збирається таємно на хуторі. Там є каланча, на ній нібито вивішують сигнальний прапор, який видно за 25 верст аж у Києві. Це було дурницею, але доноси наробили переполоху. Чубинського арештували й вислали в Архангельську губернію.

На засланні Чубинський провів майже сім років. Був чиновником з особливих доручень при тамтешніх губернаторах; ті не могли ним нахвалитися. Зрештою він сам себе не тільки визволив із заслання, а й проклав дорогу у вищі наукові сфери імперії. Його статистико-економічні дослідження Архангельської губернії були такими цінними, що губернатор князь Гагарін просив нагородити засланця орденом Св. Станіслава. Цар ідею підтримав. Чубинському дозволили повернутися в Україну.

Чубинський влаштувався тоді служити у цукроварній фірмі Яхненків і Симиренка. Тут він познайомився з Катериною Порозовою, сестрою дружини інженера-цукровара Толпигіна й у 1872 р. — одружився.

Імператорське Російське географічне товариство влаштувало експедицію для вивчення України. Очолив її Чубинський. За три роки зібрав стільки матеріалу, що навіть тепер його семитомник залишається взірцевим. За цю роботу отримав кілька нагород, зокрема, золоту медаль на Географічному конгресі в Парижі.

Завдяки Чубинському 1873 року в Києві відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, прообраз нашої Академії наук. Тоді ж Чубинський провів у Києві перепис, який показав, що більшість киян вважають рідною мовою українську.
Старий Юзефович назвав це провокацією, наскаржився цареві. Чубинського знову усунули з України, а київський відділ Географічного товариства закрили.

У Петербурзі він служив у міністерстві шляхів сполучення. Здоров’я мав підірване. Сучасники знали його чорнооким, носатим і губатим, дуже живим і темпераментним. І ось ця “капітальна споруда”, як писав про нього Кістяківський, перетворилася на руїну. Він мав хворобу мозку, перестав упізнавати людей. Лікування не допомагало. Випросили дозвіл виїхати в Україну, де він уже не був шкідливим для імперії. Жив практично рослинним життям майже сім років. Коли помер, Кістяківський записав у щоденнику: “Це була давно бажана смерть”.

🕯Помер 17 січня 1884 року. Прощалися з Чубинським в церкві Різдва Христового. Похований у Борисполі на Книшовому кладовищі.

🌐 Історія України🔱
✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

🫶🫶24 січня 1975 року народився Решат Аметов— український громадянин кримськотатарського походження, уродженець Сімферополя, що був закатований невстановленою групою російських окупантів і їх колабораціоністів поблизу Білогірська в Криму, під час анексії українського півострова росіянами в березні 2014 року.

Перший громадянин України, убитий внаслідок російської агресії проти України. Герой України (посмертно). Мешкав із сім'єю в Сімферополі.

Не був політично активний, проте, за словами родини, останнім часом він захоплювався ідеями Махатми Ганді про мирні протести і відмову від насилля.

28 лютого 2014 написав на своїй сторінці Facebook: «Орієнтовно в понеділок вийду до Ради міністрів. Стоячий протест. А вам слабо?»
3 березня 2014 о 7:30 Решат Аметов вийшов з дому. Рідні не знали його намірів, знали що він взяв з собою паспорт, картку на отримання грошей за народження дитини і припускали, серед іншого, що він міг піти у військкомат. Після того, як чоловік довго не виходив на зв'язок, дружина зателефонувала йому о 12 годині сама, однак мобільний телефон був вимкнений. Пізніше з'ясувалося, що він брав участь у мирному протесті проти окупації українського Криму російськими військами на Площі Лєніна в Сімферополі. Він півтори години стояв з українським стягом на одному місці навпроти будівлі Ради міністрів Криму, захопленої російськими спецпризначенцями кількома днями раніше. Відповідав на запитання журналістів, які до нього підходили, але загалом його протест був мовчазним.
Викрадення Решата Аметова зафіксували відео-камери: троє людей з промосковських колабораціоністських угрупувань, так званих «загонів самооборони Криму», підійшли до нього, вивели з площі, скрутили, посадили в автомобіль і повезли його у невідомому напрямку. Двоє чоловіків у військовій формі, які заштовхували Аметова в автомобіль, швидше за все належали до промосковського колабораціоністського угрупування «Самооборона Криму», бо не мали зброї, не носили маски і їхня форма була схожа на ту, що використовувало це злочинне антиукраїнське угрупування. На відео було видно, що викрадення Аметова відбувалося в кількох метрах від людини з червоною пов'язкою на руці — такі пов'язки носили члени промосковських колабораціоністських угрупувань, т.зв «загонів самооборони», які діяли узгоджено з російськими військами вторгнення в Крим. Четвертий чоловік стояв поряд із автомобілем, потім обійшов його і сів на переднє пасажирське місце перш ніж машина рушила. Після цього на зв'язок Решат більше не виходив.

15 березня 2014 Аметова було знайдено мертвим у селищі Земляничне Білогірського району, за 60 км від Сімферополя. На тілі чоловіка були численні ознаки катування, голову було обв'язано скотчем, очі були виколоті, а поряд з ним лежали наручники. Причиною смерті було назване ножове поранення в область ока.

🕯18 березня Решата Аметова поховали на міському кладовищі Сімферополя Абдал. Через його смерть сиротами лишилися троє дітей.

18 листопада 2015, Решата Аметова посмертно удостоєно недержавною нагородою Орден «Народний Герой України».

🎖18 травня 2017, посмертно присвоєно державне Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка», а 2 березня 2018 Президент України вручив нагородні атрибути звання Герой України брату загиблого Рефату Аметову.

Вчинок Решата Аметова згадується у виступі Президента України 18 вересня 2014 на засіданні Конгресу США.

🌐 Історія України🔱
✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

🗺🤝22 січня 1919 року відбулося проголошення Акта злуки Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою.

Революційні події у Наддніпрянській Україні, проголошення української державності сприяли піднесенню національного руху в підавстрійській Галичині. В умовах розпаду Австро-Угорщини тамтешні українці отримали можливість реалізувати своє право на самовизначення. 1 листопада 1918 року у Львові відбувся листопадовий чин, після чого відбулося проголошення ЗУНР. Її лідери ініціювали переговори про об’єднання Наддніпрянської України з Наддністрянською. На зустріч із гетьманом Павлом Скоропадським у Київ вирушила галицька делегація. Гетьман обіцяв оперативно відреагувати на прохання галичан: надати ЗУНР зброю, продовольчу і фінансову допомогу, спрямувати в Галичину загін Січових стрільців Євгена Коновальця, який мав допомогти галичанам у боротьбі з поляками. Утім, в цей час владу в Україні перебрала на себе Директорія і переговори про об’єднання продовжилися вже з її представниками.

Їх наслідком стало підписання 1 грудня 1918 року у Фастові “передвступного” договору між УНР і ЗУНР про злуку обох республік в одну велику державу. А вже 3 січня 1919 року Українська національна рада ЗУНР у Станіславові (нині – Івано-Франківськ) ратифікувала цей договір і прийняла ухвалу про наступне об’єднання двох частин України в одну державу. Для продовження переговорів з урядом УНР сформували делегацію у складі 65 осіб, яку очолював Лев Бачинський.

22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві в урочистій атмосфері відбулося проголошення Акта злуки УНР та ЗУНР в єдину незалежну державу. У зачитаному на зборах “Універсалі соборності”, зокрема, відзначалося: “Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка”. Наступного дня Акт злуки майже одностайно був ратифікований Трудовим конгресом України.

За законом “Про форму влади на Україні” від 28 січня 1919 року голова Української національної ради ЗУНР Євген Петрушевич мав увійти до складу Директорії УНР. ЗУНР отримала нову назву Західна область Української Народної Республіки (далі – ЗОУНР). Їй гарантувалася територіальна автономія. Гербом ЗОУНР став тризуб замість лева. Державного секретаря закордонних справ ЗОУНР Лонгина Цегельського призначили першим заступником міністра закордонних справ УНР.

Остаточно врегулювати всі питання, пов’язані зі створенням єдиної української держави повинні були Установчі збори. Утім, завершити цей процес завадила більшовицька окупація українських земель.

🌐 Телеграм💬 Threads 📷 Instagram🌐 Twitter ✅Підпишись і поширюй!

🗺🤝21 січня 1990 року відбулася одна з найбільших у Центральній та Східній Європі масових акцій – символічний ланцюг злуки «Українська хвиля» від Києва до Львова як символ єдності східних і західних земель України та знак вшанування проголошення Акта Злуки. Ця акція стала одним із свідчень, що українська нація подолала страх перед комуністичним режимом і готова маніфестувати свою незгоду політиці комуністичної партії.

Це була одна з перших масових акцій, організованих новоствореним Народним Рухом України за перебудову. Були організовані автобуси для перевезення учасників акції на ділянки маршруту за межами населених пунктів. Багато хто скористався власним транспортом, рейсовими автобусами. На акцію люди прийшли із саморобними плакатами та блакитно-жовтими прапорами.

Офіційно «ланцюг злуки» називався «між Львовом і Києвом», але початком основного «ланцюга» було місто Стрий на Львівщині. Від нього також простягалися ще два «ланцюги» - до Івана-Франківська та на Закарпаття. Доєднати до «ланцюга» Івано-Франківськ було важливо, оскільки саме це місто було столицею ЗУНР в 1919 році. Таким чином «живий ланцюг» простягався практично на 700 км.

Особливо багато охочих долучитися до «ланцюга злуки» виявилося в Києві, Львові та інших великих містах. У столиці від Софіївської площі до Повітрофлотського проспекту люди стояли плече до плеча, а то й у кілька рядів. У багатьох в руках горіли свічки. Дехто з тих, що не помістилися у лінію, брався за руки і влаштовував символічну «ходу злуки» вздовж вишикуваних у шеренгу людей. За різними оцінками, участь в акції взяло від 400 тисяч до 3 мільйонів людей. Завершилася акція велелюдним мітингом на Софіївському майдані.

А ідея такого ланцюга, як, власне, й ідея самого Руху (так само, як і назва) були запозичені з країн Балтії, а конкретніше — з діяльності литовської організації «Саюдіс», що в перекладі й означає «рух». Саме там 23 серпня, у 50-річчя підписання сумнозвісного пакту Ріббентропа-Молотова було утворено живий ланцюг від Таллінна через Ригу до Вільнюса. Ця акція мала назву «Балтійський шлях». На відміну від українського, балтійський ланцюг тривав усього кілька хвилин — люди взялися за руки і вшанували хвилиною мовчання пам’ять жертв радянського режиму.

💛«Українська хвиля» трималася більше години і була досить неоднорідною: якщо у великих містах люди не поміщалися в ланцюг, то між деякими містами й селами відстань між учасниками акції була до 50 м. Однак загальне піднесення і в Україні, і в країнах Балтії було неймовірним.

🌐 Історія України🔱
✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

🏛☢️20 січня 1661 року у Львові засновано університет, який двічі був королівським, двічі цісарським, двічі совєцьким, нині – Львівського національного університету імені Івана Франка.

Однією з умов Гадяцької угоди 1658 року в Україні мали відкритися два православні університети (академії) – у Києві та Львові. У цих містах вже не могло бути вищих навчальних закладів іншого віросповідання. Єзуїтська колегія у Львові мала бути закрита. Тому єзуїти домоглися перетворення своєї колегії на університет. Указ про це підписав король Ян Казимир 20 січня 1661 року, і цей день вважається датою заснування Львівського університету. У той час “русини” (українці), як і поляки, були підданими короля. А тому диплом Яна ІІ Казимира, який надав єзуїтській колегії у Львові “гідність академії і титул університету”, не давав полякам жодних переваг в університеті перед українцями.

Приміщення єзуїтського колегіуму у Львові, не збереглося в первісному вигляді. Цей будинок був на місці сучасного приміщення Львівської середньої школи № 62, на вул. Театральній, 15. Після надання колегіуму статусу університету відомі два проекти перебудови цього приміщення (1664 та 1696 рр.).

1676-го в академії навчалося 500 спудеїв (студентів), а в перші роки ХVІІІ ст. їхня кількість зросла до 700. У складі навчального закладу були відділи: філософський та богословський, а з 1749 р. – Шляхетський колегіум. В Університеті викладали філософію, логіку, риторику, математику, астрономію, військове мистецтво, архітектуру, латинь та ін. Навчання вели латинською мовою. 1688 р. в Університеті відкрили кафедру анатомії і фізики, яку очолив відомий учений Томаш Будний. 1773 р. папа Климент ХІV ліквідував сам орден єзуїтів, тож закрили чимало єзуїтських академій, а також і Львівський університет. У 1784 р. австрійський імператор Йосиф ІІ відновив діяльність університету, в якому працювали чотири факультети – філософський, теологічний, правничий і медичний.

У Львівському університеті навчалися письменник Маркіян Шашкевич, етнограф і філолог, завідувач кафедри руської (української) словесності і ректор Університету Яків Головацький, історик і мовознавець Іван Вагилевич, філософ Петро Лодій. Серед відомих учених Львівського університету, чиї імена знали далеко за його межами, – біолог Бенедикт Дибовський, математики Юзеф Пузина, Стефан Банах, Мирон Зарицький, Микола Чайковський, філологи та історики Омелян Огоновський, Михайло Возняк, Олександр Колесса, Іларіон Свєнціцький, Кирило Студинський, правник Олександр Огоновський. Двадцять років (1894 – 1914) в університеті працював Михайло Грушевський.

🌐 Історія України🔱
✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!