а ця дівчинка каже що зрозуміла мої вірші після того як почала курити траву
а ця дівчинка каже що мої вірші стали для неї особливими бо допомогли дозволити самій собі відчувати темряву усередині
чесно я не знаю що у моїх віршах знайшли оці двоє але вони постійно тиняються там де я читаю і лайкають кожен пост в соц мережах
так само як оці й оці й оці
здається знайомі уже купу років
але досі так і не спілкувались
спасибі вам що досі читаєте усе що я пишу.
а ось вона писала мені колись що кльові тексти
отой каже що мої слова немов психоделіки
і от кілька зберігають мої слова у нотатках
і от кілька запрошують в інші міста
і от кілька іще віршів і я сягну олімпу
й іноді коли пишу здається що сягнув зірок
і серце гупає і купи спогадів думок
усе тиняються кутками черепа
як і страх заримувати чи НЕ збити ритм
у вірші що був задуманий ніяким.
але я не пишу віршів
я не пишу верлібрів
ні оповідань, ні нарисів, ні в прозі
ні пісень, ні од, балад, і ні казок
так, нехай мої тексти подеколи і поетичні
але не кожен хто поетизує — поет.
я не поет
мені більше подобається: «співець»
я співець того що підриває в танець
я співець усіх ваших душ та історій
хоч це теж якось надто пафосно і неправдиво
так наче життя стиснули в пакетик нескафе і випили залпом
і потім не відчули ніхуя
бо то не справжнє життя зовсім
бо то не справжня кава зовсім
просто ось дивиться
коли сидимо із вами, говоримо і фантазуємо
а я раз і в кишеньку якесь божевілля
бо воно усе варте
бо воно усе неначе дух епохи
де малюємо дешевим балончиком «слава — хуй» поверх domat omnia virtus
бо ми усі максимально бавимось із формою і значенням знаючи що зміст розчинився у просторі
наче найкращий друг від інсулінового суїциду
і ми збиваємо ритми
сердець і ритми
с
лі
в
і ламаємо стіни кордони
і банально розповідаємо про те як вони ламаються
бо нам в принципі похуй
бо ми знаємо що ніякого світу не існує окрім того що в голові
а головне щоби тій божевільній хворій
подобалось те чим доводиться дихати.
але яке нахуй дихати поетичністю
яке нахуй жити в текстах
ніхуя нема цікавого в образах
і мріях
якщо життя однаково прекрасне і вось тут: спробуй на смак, їбись із ним
воно реальне не те що
твої
образи
ро
зб
иті
на рядочки
молотком рефлексії.
так вось привіт усім хто поглинув цей текст
чо как оно?
жити не заїбались?
а ця дівчинка каже що мої вірші стали для неї особливими бо допомогли дозволити самій собі відчувати темряву усередині
чесно я не знаю що у моїх віршах знайшли оці двоє але вони постійно тиняються там де я читаю і лайкають кожен пост в соц мережах
так само як оці й оці й оці
здається знайомі уже купу років
але досі так і не спілкувались
спасибі вам що досі читаєте усе що я пишу.
а ось вона писала мені колись що кльові тексти
отой каже що мої слова немов психоделіки
і от кілька зберігають мої слова у нотатках
і от кілька запрошують в інші міста
і от кілька іще віршів і я сягну олімпу
й іноді коли пишу здається що сягнув зірок
і серце гупає і купи спогадів думок
усе тиняються кутками черепа
як і страх заримувати чи НЕ збити ритм
у вірші що був задуманий ніяким.
але я не пишу віршів
я не пишу верлібрів
ні оповідань, ні нарисів, ні в прозі
ні пісень, ні од, балад, і ні казок
так, нехай мої тексти подеколи і поетичні
але не кожен хто поетизує — поет.
я не поет
мені більше подобається: «співець»
я співець того що підриває в танець
я співець усіх ваших душ та історій
хоч це теж якось надто пафосно і неправдиво
так наче життя стиснули в пакетик нескафе і випили залпом
і потім не відчули ніхуя
бо то не справжнє життя зовсім
бо то не справжня кава зовсім
просто ось дивиться
коли сидимо із вами, говоримо і фантазуємо
а я раз і в кишеньку якесь божевілля
бо воно усе варте
бо воно усе неначе дух епохи
де малюємо дешевим балончиком «слава — хуй» поверх domat omnia virtus
бо ми усі максимально бавимось із формою і значенням знаючи що зміст розчинився у просторі
наче найкращий друг від інсулінового суїциду
і ми збиваємо ритми
сердець і ритми
с
лі
в
і ламаємо стіни кордони
і банально розповідаємо про те як вони ламаються
бо нам в принципі похуй
бо ми знаємо що ніякого світу не існує окрім того що в голові
а головне щоби тій божевільній хворій
подобалось те чим доводиться дихати.
але яке нахуй дихати поетичністю
яке нахуй жити в текстах
ніхуя нема цікавого в образах
і мріях
якщо життя однаково прекрасне і вось тут: спробуй на смак, їбись із ним
воно реальне не те що
твої
образи
ро
зб
иті
на рядочки
молотком рефлексії.
так вось привіт усім хто поглинув цей текст
чо как оно?
жити не заїбались?