Літературне меню

Це неділя, тож ділимося планами на читання!

Ще одна причина, чому не було відгуку — бо я все ще дочитую "Алхімізованих". У мене вже був вау момент, тож поганою я книгу точно не назву. Потім планую продовжити "Американу" і взятися за щось простіше.

Діліться своїми планами і прочитаним цього тижня!

Вчора поста не було, бо поїхали у міні-відпустку гуляти Дніпром, їсти смачну їжу і насолоджуватися парком з павлінами (це вау, собака взагалі шокований).

Місто неймовірне, дуже подобається! Пізніше буде традиційний недільний пост ❤️

🇺🇦 120 років Івану Багряному — письменнику, який допомагав українцям не повернутися в СРСР

Більшість із нас знає його передусім за «Тигроловами» та «Садом Гетсиманським», але після Другої світової він займався ще однією справою, про яку я дізналася нещодавно: допомагав українцям уникати примусового повернення до Радянського Союзу.

Трохи контексту

Після завершення війни в Західній Європі залишилися мільйони так званих displaced persons — переміщених осіб: остарбайтери, колишні військовополонені, в’язні концтаборів, біженці, люди, які просто тікали від радянської влади. Союзники вирішили, що всіх цих людей треба повернути назад в СРСР, не питаючи, чи хочуть вони повертатися. Для українців, які вже мали досвід радянських репресій, це могло означати арешт, табір або нові переслідування.
Багряний дуже добре знав, чому люди боялися повернення

*уявіть тут два абзаци про його арешти, заслання, одиночки і покарання, які він яскраво відобразив у своїх творах*

Так от: є свідчення, що Багряний допомагав виготовляти українцям документи, за якими вони нібито народилися на Західній Україні, що до 1939 року не входила до СРСР.

Але 1946 року він зробив дещо ще масштабніше — написав памфлет «Чому я не хочу вертатися до СССР?». Багряний пояснював вестернам Голодомор, репресії, арешти, заслання й атмосферу страху в Радянському Союзі — і робив це не як сторонній спостерігач, а як людина, яка сама пройшла через радянські тюрми. Памфлет набув великого розголосу й, за оцінкою Українського інституту національної пам’яті, став одним із документів, що вплинули на зміну ставлення Заходу до проблеми переміщених осіб.

Звичайно, памфлет не був єдиною причиною зміни політики і не став чарівною кнопкою, після якої союзники сказали “все, більше нікого не відправляємо”, але західні союзники почали звужувати категорії тих, кого можна було репатріювати силою, а у грудні 1945 року США взагалі звільнили решту цивільних радянських displaced persons від примусової репатріації; британці відмовилися від неї трохи пізніше.

І як на мене про це мало говорять, а такі досягнення треба пам'ятати, адже тут випадок, коли один текст змінив долі тисяч людей.

120 років Івану Багряному — письменнику, який писав про свободу, бо дуже добре знав, що відбувається, коли її в тебе забирають.

До речі крінжовий факт з мого життя: у далекому десь так 2013-му ми українською грали текстову рольову з Багряним і Хвильовим (проблеми з таймлайнами? Ні, не чули). Періодично перечитую і дуже крінжую 🙈

📚 Сьогодні про шортлист Booker Prize 2026: постапокаліпсис, убивство квір-актора, чоловік у чорній сумці й середньовіччя. Тексту багато, тож погнали:

🌊 M. John Harrison — The End of Everything

У постапокаліптичній Британії чоловік знаходить на узбережжі дивний об’єкт, який росте, змінює форму й починає наслідувати людську поведінку. Це химерна суміш фантастики, чорної комедії й трилера про світ, що розвалюється, але люди все одно продовжують жити свої маленькі життя.
Чому звернути увагу: Гаррісон навмисно не дає читачеві стабільного пояснення і змішує постапокаліпсис, трилер, чорну комедію, роуд-муві й фантастику. А ще це книжка про наше відчуття світу, який потроху їде в сраку, але завтра все одно треба вставати й робити сніданок.

🏳️‍🌈 Marlon James — The Disappearers
У Кінгстоні 1988 року група квір-акторів стає жертвою жорстокого нападу, після якого один із них гине. І далі роман стає не стільки історією злочину, скільки того, що відбувається після. Хтось намагається забути, хтось живе з провиною вцілілого, а хтось хоче знайти винних і помститися.
Чому звернути увагу: це Марлон Джеймс, який уже вигравав Booker за A Brief History of Seven Killings, і він знову повертається до Ямайки кінця XX століття. Але цього разу — до квір-історії, гомофобії, травми й виживання. Судячи з відгуків, роман одночасно жорстокий, смішний, брудний, злий і живий.

🖤 Luke Kennard — Black Bag
Тут мій фаворит за синопсисом: безробітний актор погоджується на психологічний експеримент — цілий семестр сидіти на університетських лекціях, застебнутим у величезній чорній сумці. І абсурдна зав’язка поступово перетворюється на сатиру.
Чому звернути увагу: найкраще те, що книжка натхненна реальним психологічним експериментом 1960-х, хоча звучить як божевільна сатира на університетське життя. Booker описує роман ще й як історію про кризу маскулінності, самотність, ідентичність, творчість і потребу в людському контакті.

👑 Rebecca Perry — May We Feed the King
Сучасна музейна кураторка одержимо досліджує майже забутого середньовічного короля, а паралельно ми бачимо його власну історію — людину, яка не хотіла влади, але отримала трон. Це роман про те, як із уривків, пліток і документів ми конструюємо те, що називаємо «історичною правдою».
Чому звернути увагу: це роман не лише про середньовічні інтриги, а про те, як ми взагалі конструюємо історію. Архіви брешуть, хроніки писали конкретні люди, плітки стають фактами, а з хаосу через кілька століть ми складаємо красиву логічну історію. Це, до речі, дебютний роман.

🤐 Elizabeth Strout — The Things We Never Say
Чоловік із зовні цілком стабільним життям поступово усвідомлює, наскільки він самотній і як мало знає про найближчих людей. Одна чужа таємниця змушує його переглянути власний шлюб, родину й усе, що він роками вважав правдою.
Чому звернути увагу: Страут бере максимально звичайних людей і показує, наскільки незбагненними вони можуть бути навіть одне для одного. Тут немає чорних сумок чи прибульців — є шлюб, діти, старі образи, горе, політично розколота Америка й питання: а наскільки добре ми взагалі знаємо людей, із якими прожили тридцять років? Страут уже має Пулітцера за Olive Kitteridge, а це її третя номінація на Booker.

🌊🏳️‍🌈 Douglas Stuart — John of John
1990-ті. Молодий художник повертається на віддалений шотландський острів до суворого релігійного батька й середовища, з якого колись хотів вирватися. Паралельно розкривається прихована квір-історія старшого покоління — про любов, сором, віру й життя, яке так і не вдалося прожити відкрито.
Чому звернути увагу: це не просто coming-of-age Кела, а дві квір-історії різних поколінь. Один чоловік намагається не стати тим, ким його хоче бачити батько; другий прожив майже все життя, так і не дозволивши собі бути тим, ким є.

Я хочу почитати про сумку і короля. А що ви собі запримітили?

Сінгапур платить людям за читання — The Guardian.

Щоб боротися з думскролінгом і падінням інтересу до книжок, Сінгапур запустив систему мотивації: людина відмічає 15-хвилинні сесії читання, і після 50 таких днів отримує S$1.

Гроші тут, очевидно, символічні, тож спокійно, поки не плануємо переїзд. Ідея радше в гейміфікації: страйки, маленька винагорода, щоденна звичка. Поведінкові дослідники кажуть, що навіть настільки смішна зовнішня мотивація іноді може допомогти людині почати робити те, що вона й так хотіла робити.

Питання до вас: нам це треба чи дуже треба?

В цю неділю як завжди ділимося читанковими планами!

Я вже на третині "Алхімізованих" СенЛінЮ — і вибачте, але мені подобається! Мені трошки ніяково, але мало харду. Враховуючи тригери, все поки досить м'якенько (так-так, нагадую, "Маленьке життя" — моя улюблена книга 🌚).

Ще потроху читаю "Американу", так як тисячосторінкову байду взяти з собою кудись злегка проблематично. Поки дуже нравиться.

Діліться своїми читанками — що читаєте\прочитали?

Історія Обраного, розказана його слугою. Трилогія "Assassin" Гобб.

#відгук 62

Це трилогія, яку дуже любить моя подруга, тож читати треба було без варіантів. І, забігаючи наперед: тепер я розумію, чому вона її так любить. Буду говорити про всю трилогію разом, бо по окремості ці книги не працюють.

Про що взагалі трилогія про Провісників?

Ми спостерігаємо за життям Фітца — молодого бастарда королівського роду, який волею обставин опиняється при дворі. Спочатку може здатися, що король просто вирішив проявити милосердя до онука, але досить швидко Фітц розуміє: тут немає альтруїзму.
Його залишили при дворі, бо він може бути корисним. І відтепер його головна функція — служити своєму королю так, як той вважатиме за потрібне.

А тим часом над Шістьма Герцогствами нависає загроза: пірати з Островів здійснюють набіги на узбережжя і «перековують» людей — залишають від них живі тіла, позбавлені емпатії, прив'язаностей і фактично всього людського. Причому досить швидко стає зрозуміло, що смерть у цьому світі справді могла б бути милосерднішою.

В чому прикол книги:

— Фітц — максимально далекий від образу Обраного, який почав набридати десь після п'ятдесятого прочитаного фентезі.
Він постійно потрапляє в ситуації, з яких не знає, як вибратися. Робить дурниці. Дратує людей. Приймає не найкращі рішення. Страждає від наслідків цих рішень. І взагалі не дуже претендує на роль людини, яка зараз вийде на пагорб, підніме чарівний меч і врятує світ.
Гобб фактично показує нам класичну епічну історію не очима людини, яка за всіма законами жанру мала б бути її головним героєм. Ми дивимося на неї очима того, хто стоїть поруч.
Умовно — Джарвіса для Тоні Старка, Сема для Фродо чи Ватсона для Шерлока. Тільки набагато приземленіше і жорстокіше.

— Шість Герцогств — світ, у який я реально вірю. Магія тут не існує окремо — вона вплетена в побут, політику, ставлення людей одне до одного.
І мені страшенно подобається, що Гобб не сідає перед тобою на першій сторінці з презентацією: «Отже, зараз я поясню вам нашу магічну систему на 46 слайдах». Ти просто живеш разом із Фітцом і поступово дізнаєшся більше. Іноді це, звісно, дратувало (бо що таке той Віт бляха і чому його всі ненавидять???), але саме завдяки цьому світ постійно залишався трохи більшим за те, що я вже про нього знаю.

— Персонажі. Окрім Фітца, тут величезна кількість героїв, і більшість з них не чорно-біла.
Ви думали, що тут буде класичний мерісьюшний обраний? На тобі залежності й абсолютно не героїчні слабкості.
Ви вирішили, що суворий конюх точно буде негативним персонажем? О, почекайте.
Люди помиляються, роблять огидні речі з хороших причин і хороші речі з абсолютно егоїстичних причин.
Єдиний, хто для мене трохи вибивається, — Регал, бо часом він виглядає занадто вже шаблонним фентезійним мудаком.
Але навіть із головними ворогами Шести Герцогств усе зрештою виявляється набагато цікавіше.
Про них ще поговоримо в спойлерній частині.

— Ціна вірності.
«Віддати життя королю» звучить дуже героїчно, коли це один красивий вчинок у кульмінації.
А Гобб показує як це: віддавати його по маленькому шматочку роками. Свої рішення, стосунки, майбутнє, тіло чи навіть просто право сказати "ні". І в якийсь момент уже навіть важко зрозуміти, де закінчується відданість і починається повне стирання себе.

— Нічноокий. Я навіть не хочу багато про нього говорити, бо тут треба просто читати. Скажу тільки, що парадоксально, але одні з найлюдяніших стосунків у цій трилогії Фітц будує взагалі не з людиною.
І через них Віт для мене перестав бути просто ще одним різновидом магії й став однією з найважливіших частин історії Фітца.

З недоліків:

— Перша книга. Вона хороша. Але вона повільна.
Дуже велика її частина присвячена дитинству Фітца, тому мені довелося трохи продиратися вперед, поки він не почав навчання і сюжет нарешті не набрав темпу.
Потім стало значно легше.
А третя книга взагалі винагороджує за терпіння, бо починає методично стріляти з рушниць, які Гобб розвішувала ще сотні сторінок тому.

Продовження в коментарях.

25 вересня — День коміксів

Я не можу сказати, що читаю комікси так само часто, як звичайні книжки, але є кілька історій, які люблю дуже сильно. Тож сьогодні — чотири комікси, які можу сміливо радити.

🇮🇷 «Персеполіс» — Маржан Сатрапі

Якщо ви взагалі не читаєте комікси і думаєте, що це щось виключно про супергероїв, почніть звідси.
Автобіографічна історія Маржан Сатрапі про дитинство в Ірані під час Ісламської революції, війну, переїзд до Європи й спробу зрозуміти, ким ти є, коли постійно знаходишся між двома світами.
І все це — про політику, релігію, жіночі права й дорослішання — розказано через дуже простий чорно-білий малюнок, який чомусь робить історію ще сильнішою.

🐭 «Маус» — Арт Шпіґельман

Ще один аргумент на користь того, що формат коміксу взагалі ніяк не визначає «серйозність» історії.
Шпіґельман розповідає історію свого батька, який пережив Голокост, паралельно показуючи їхні власні дуже непрості стосунки.
Євреї тут зображені мишами, німці — котами, поляки — свинями, але за цією умовністю ховається одна з найважчих історій про пам'ять, травму і те, як досвід одного покоління продовжує жити в наступному.

🌈 «Heartstopper» — Еліс Осман

Ну не буду переказувати сюжет, ви його ймовірніше за все знаєте: школа, перше кохання і багато-багато милоти!
Дуже мила, комфортна історія, яка при цьому не робить вигляд, що підліткове життя складається тільки з романтичних прогулянок за ручку.
Тут є камінг-аут, булінг, ментальне здоров'я, прийняття себе — але загальне відчуття після читання все одно приблизно таке: 💗💗💗.

🚀 «Saga» — Браян К. Вон і Фіона Стейплз

А це у мене в планах, бо чула якісь абсолютно розривні відгуки про божевілля, що відбувається там. Космічна опера про двох представників ворогуючих рас, які закохалися, народили дитину і тепер просто хочуть, щоб усі від них від'їбалися.
Спойлер: ніхто не від'їбеться.
Війна, політика, секс, сім'я, дуже дивні інопланетяни й один із тих всесвітів, де на кожній десятій сторінці думаєш: хто взагалі це придумав і чому це настільки добре працює?

Якщо коротко:
хочете історію про революцію й дорослішання — «Персеполіс»;
про Голокост і пам'ять — «Маус»;
про перше кохання — «Heartstopper»;
про космічний треш, драму і сім'ю — «Saga».

А який комікс ви вважаєте тим самим, який можна дати людині зі словами: «от прочитай це, а потім кажи, що не любиш комікси»?

Сергій Жадан та Еліна Світоліна написали спільну дитячу книжку

Я зазвичай не пишу про дитячі книжки, але тут співпало все — моє кохання до тенісу, література і пан Сергій!

«Перша ракетка» розповідає про школярів Сєню та Аліну. Він мріє стати рок-зіркою, вона — повернутися до рідного Харкова та продовжити грати у великий теніс. Буде багато про віру в себе і підтримку. Вийде книжка у видавництві "Ранок".

Роман про Україну виграла Dayton Literary Peace Prize.

"The Sunflower Boys" Сема Вахмана отримав головну нагороду за художню прозу. Це дебютний роман про двох братів, які залишаються самі після того, як російський удар руйнує їхній дім в Україні, і мусять виживати під час війни. Автор отримує $10 000.

Я пошукала, поки негативних відгуків немає (мабуть, бо українці ще не встигли прочитати 🌚). Цікаво, чи зроблять у нас переклад?

У крутому імпровізаційному шоу "Контрлве" за донейти розігрували можливість вставити в треті "Нові темні віки" будь-які три слова — Кідрук буде змушений вставити їх в текст.

Виграли "Йоптудей", "Фінтіфлюшка" та "Лебіга". Я в захваті, вже чекаю!

Пані та панове, вибачте, але всі плани на читання на наступний тиждень відкладаються, тому що мені приїхали «Алхімізовані» 😍

До речі, похвасталася подругам і вони пораділи за мене не від щирого серця, бо, як виявилося, не всі в захваті від переписаного фанфіку по Драміоні. Якщо ви теж маєте претензії до книги — го дискутувати в коментарі, бо для мене це явище скоріш говорить про позитивний рух ринку. Готова аргументовано дискутувати!

Неділя — улюблений день, адже час ділитися читальними планами на тиждень!

Закінчила трилогію Провісників Гобб, тож наступний відгук буде ймовірніше за все про неї.
Замість неї почала "Американу" Чімаманди Нґозі, а також дивлюся в сторону "Аутсайдера" Кінга. Ще й "Тіло веде лік" на робочий книжковий клуб — як би все встигнуть? 😅

що читаєте ви? Діліться, а то мій список планів підходить до кінця!

Дві Біблії менеджерського хаосу. «Мета» vs «Проєкт “Фенікс”»

#відгук 61

Рідкісний випадок для цього каналу, тому, якщо ви не фанати бізнес-літератури, не відписуйтеся, це одноразова акція 😅
Я прочитала дві, мабуть, найвідоміші художки для менеджерів — «Мету» Еліягу Голдратта та Джеффа Кокса і «Проєкт “Фенікс”» Джина Кіма, Кевіна Бера та Джорджа Спаффорда — і маю дуже різні враження.

🏭 1984 vs 2013

«Мета» вийшла 1984 року і розповідає про менеджера заводу, якому дають 90 днів, щоб урятувати підприємство від закриття. «Проєкт “Фенікс”» вийшов у 2013-му і переносить майже ту саму конструкцію у великий IT-департамент Parts Unlimited. Автори «Фенікса» відкрито говорять, що моделювали книгу за «Метою».
Тому читати їх підряд прикольно: бачиш, як одна й та сама управлінська ідея подорожує із заводу 80-х у корпоративне IT 2010-х.
Очевидно, друге середовище мені ближче. У «Меті» я постійно перекладала концепції на наші реалії. У «Феніксі» перекладати вже нічого: ось прод, що лежить; критичний спеціаліст, через якого проходить половина компанії; 25 проєктів, які всі «найвищого пріоритету». I know these people.

🧠 А про що вони взагалі?

Головна ідея «Мети» — теорія обмежень.
Якщо спрощувати: результат системи визначається її найвужчим місцем. Тому немає сенсу нескінченно підвищувати ефективність кожної окремої ділянки — треба знайти обмеження, максимально ефективно його використовувати, підпорядкувати йому решту системи й тільки потім збільшувати його потужність. Пляшкові горлечка — то звідси.
І ця думка взагалі не застаріла: локально ефективні команди ще не створюють ефективну систему. «Проєкт “Фенікс”» бере цю базу і розширює її на IT.
Тут уже з'являються DevOps і Три Шляхи: потік роботи від бізнесу до клієнта, швидкі feedback loops і культура постійного експериментування та навчання. Плюс Kanban, WIP, unplanned work, автоматизація, technical debt тощо.
І тут мені було значно цікавіше, бо книгу можна читати й періодично думати: «Бляха, а у нас же те саме».

📖 Але це все-таки роман, а не наук-поп. Чи ні?

На книжковому клубі по «Меті» ми довго про це сперечалися.
Аргумент був такий: це ж бізнес-роман, дивно вимагати від нього глибокої психології, складних персонажів і великої літературної стилістики. А я не зовсім погоджуюся.
Якщо ви вирішили не написати підручник, а запакувати ідеї в художню форму, то ця форма теж стає частиною продукту.
«Мета» написана дуже просто. Персонажі переважно існують, щоб ставити правильні питання, робити неправильні висновки, отримувати урок і вести нас до наступної концепції. Діалоги часто відчуваються як лекція.
«Фенікс» пішов від цього не так далеко — це все ще бізнес-книга, замаскована під роман. Але він набагато живіший: корпоративний хаос, конфлікти між бізнесом, Dev, Ops і Security, паніка під час інцидентів, боротьба за ресурси.

🧙‍♂️ І мій улюблений жанр: ГУРУ

Безсмертний троп бізнес-літератури.
Є менеджер, на якого звалили відповідальність за десятки людей, начальство погрожує звільненням — і тут доля посилає йому білого гетеросексуального цисгендерного чувака, який уже зрозумів усе про бізнес, людей і життя.
Завдяки загадковим питанням і монологам про те, наскільки неправильно герой проживав останні двадцять років, гуру направляє його на шлях істини.
Мене цей рояль у кущах дратує в обох книжках. Сам принцип наставництва мені подобається, але я б хотіла прочитати бізнес-роман, де герой доходить до системного мислення без мудреця, який раз на 70 сторінок загадково питає:
«Але, Білле, чи ти справді розумієш, що таке робота?»

І що в результаті?

Якщо ви працюєте в IT, я б починала з «Проєкту “Фенікс”». Він ближчий, динамічніший і легше накладається на сучасну роботу.
А «Мету» цікаво читати вже як першоджерело — щоб побачити, звідки ростуть ноги у величезної кількості ідей про flow, constraints та оптимізацію систем.
І окреме задоволення — прочитати обидві й зрозуміти, що між заводом 1984 року та IT-компанією 2013-го пройшло майже тридцять років, а менеджери все ще героїчно вирішують проблему:
«У нас одночасно 847 найважливіших задач. Чому нічого не встигається?»