У темній глибині свідомості, де панує напівморок і блиск ланцюгів, сидить Диявол. Він усміхається, ледь торкаючись пальцями тих, хто піддався його спокусам. Його голос — шепіт обіцянок, спокійний і приємний, мов заколисуюча пісня.

— Люди самі приходять до мене, — говорить він з хитрим усміхом. — Я нічого не змушую їх робити. Вони самі вдягають ці ланцюги — страху, залежності, сумнівів. Вони жадають простих відповідей і забувають про свободу.

Але далеко, високо у хмарах, здіймається Вежа. Її силует — суворий і непохитний. Вона мовчки дивиться вниз, на Диявола і його полонених. І ось, у тиші, нарешті лунає її голос:

— Дияволе, ти знаєш, що твої ланцюги — не вічні. Я — твій кінець.

Диявол зітхає, наче старий знайомий, який чув ці слова безліч разів.

— Ох, Вежо, ти завжди така категорична. Навіщо руйнувати? Їм і так добре. Люди бояться змін. Хіба їм не зручно у моїх тенетах? Я дарую їм стабільність, навіть якщо вона — ілюзія.

Вежа не відповідає одразу. Вона збирає у собі силу. Блискавка вже готова впасти, вітри починають розгойдувати її верхівки.

— Ти не розумієш, — каже вона з гучним шепотом бурі. — Їхні кайдани затягують їм горло. Їхні ілюзії тримають їх у темряві. І лише я можу зламати це.

— Зламати? — сміється Диявол. — А що буде потім? Без мене вони будуть голими перед своїми страхами. Ти лише руйнуєш, а я — тримаю їх в обіймах!

— Так, — спокійно відповідає Вежа, — я руйную, але не знищую. Бо після мене приходить Зірка. Вона вчить їх вірити знову. Вона зцілює те, що ти понівечив. Моє завдання — пробудити їх від твого сну.

І у цьому вічному діалозі Вежі й Диявола — правда життя. Бо лише через руйнування можна знайти справжню свободу. І лише через свободу можна побачити світло Зірки.

Не забувайте ставити реакції💞