Я вже майже рік їжджу на авто з донецькими номерами.
За весь цей час мене жодного разу не зупинили на блокпостах через реєстрацію. Мої маршрути часто пролягали від Києва до Карпат, і не виникало жодних інцидентів.
Сьогодні, під час помірної їзди (у місті немає заторів), я намагався перелаштуватися в інший ряд. Звичайна ситуація. Їду з донькою старшою.
Людина позаду мене нахабно зрівнюється, щоб зловити мій погляд, приспустила вікно і почала щось невдоволено говорити, активно жестикулюючи.
Опустив скло, запитав, що сталося. У відповідь почув:
— Я ж бачу, які у вас номери!
— Які? — запитую.
— АН!
— І що?
— І то. Ви всі там їздити не вмієте!
— «Ви» — це хто? Ви часом уроки сепаратизму не відвідували? — запитав я.
І все це відбувалося на світлофорі, де цього “героя” просто розірвало від того, що хтось із донецькими номерами захотів перелаштуватися в інший ряд.
У мене з’явилися кілька висновків:
Я народився в Криму, виріс у Хмельницькій області (буквально в хуторі), служив у Донецьку, зараз живу в столиці. У мене донецькі номери і штамп у паспорті, що народився в АР Крим. Ці території нині окуповані. І тут у столиці якесь тіло тільки через номери влаштовує (на його думку) ДУЖЕ ВАЖЛИВИЙ “активізм”, щоб нагадати мені, що я, мовляв, «понаїхав» або що я нібито «не такий українець, як він».
Для контексту: акцент у цього героя, за моїм судженням, був десь із околиць Тернополя чи Львова.
Я вважаю, що поки в нашому суспільстві є такі кретини, які ставляться до своїх співгромадян із таким зневажливим відношенням, ми маємо серйозні проблеми.
Запропонував йому поговорити на парковці, щоб донести кілька важливих речей для його свідомості, але цей “герой” кудись швидко зник.
Тому, знову і знову нагадую собі в цей перший день Нового року — спілкуйся з людьми так, як хотів би, щоб спілкувалися з тобою. Тут і про відношення, і про життя.