Спогади давніх зим
А колись був сніг — так багато снігу,
що по ньому важко бувало йти.
І куди б не ліг він, небесний вигин
обіцяв собою нові світи.
І усе добро, що було на світі,
на єдиний вечір збиралось там,
де тріщали дрова, сміялись діти,
і зоря казала, що час настав.
А колись був сніг, і в його заметах
так, здавалось, легко згубитись ві́д
усього́ і всіх, і життя, і смерті,
головне — добротно заме́сти слід.
У нору глибоку себе сховати,
де вітри не хлещуться навідма́ш,
і чекати, доки гукнуть до хати,
щоб допле́сти голос у "Отче наш."
А колись був сніг, і усе мінялось,
і ставало кращим, а ми — із ним.
І збивали з ніг хуртовинні шквали,
але це здавалось таким смішним!
І вітри бриніли морозним хором,
із якого кожен ловив своє.
А із неба пильно дивились зорі.
І одна манила у Вифлеєм.
А колись був сніг, і від того — щастя,
ніби більш нічого не треба нам.
Він пішов до снів і не попрощався,
а зостались холод, чума, війна,
і розбите градом вогке́ болото,
і вітрів пере́співи у пітьмі,
і міста, яким неважливо, хто ти...
І, скажу по правді, якби я міг
зачерпнути з вічності сутність світу
і її вмістити в єдину мить,
я обрав би січень і тьмяне світло,
що кидає місяць на плоть зими.
І на тихі вулиці з-за порогів
долітають гамір, тепло і сміх...
А вгорі — розтулені жмені Бога,
Із яких на світ опадає сніг.
///
