Я думала, що маю багато мрій.
Стати хорошим лікарем.
Провести кілька днів у Парижі.
Мати живу ялинку на новий рік.

Я вперше замовила справжню ялинку. Не сосну. І багато красивих прикрас.

Навіщо?

Бо мені дуже болить. Зима.

Я би віддала всі свої гроші, аби ще один раз відсвяткувати різдвяні свята в Маріуполі. З родиною, яка щаслива. З братами, яким привезу багато подарунків. З сестрами, з якими підемо по улюбленим закладам Маріуполя. З батьками, з якими лежатимемо на їхньому величезному ліжку в спальні і говоритимемо.

Я беру стільки чергувань у лікарні, роботи, тренувань, бо приходжу додому, дивлюсь на ялинку і плачу.

Я би віддала назавжди бізнес, який побудувала з нуля і люблю всім серцем, аби ще раз подивитись усією родиною «Один удома». Аби тато грав на акордеоні, я - саксофоні, Софія на скрипці, а Богдана співала колядки. Аби ще раз зайти в свою кімнату. Або сісти на кухні біля батареї. Або зібратись родиною біля каміну.

Я дивлюсь на маленьку ялинку, яка зараз у братів з батьками, думаю про те, як батьки працюватимуть на Різдво і новий рік, бо військові, а брати будуть самі, і готова віддати життя завтра, аби сьогодні ще один раз сходити в нашу церкву разом. Послухати, як тато править службу. Зібратись всім разом на святу вечерю і ще один раз зʼїсти кутю. Найсмачнішу, яку можна уявити.

Лиш один раз. Мені правда не треба більше.

Лише ще одне Різдво 2022го.

Деякі мрії не створені для здійснені. А лише для існування