Шлях на Голгофу

То ж не була вузесенька стежина. 
Там цілі юрми сунули туди.
І плакала Марія Магдалина, 
що не подав ніхто йому води.

Спішили верхи. Їхали возами. 
Похід розтягся на дванадцять верст. 
І Божа Мати плакала сльозами —
та поможіть нести ж Йому той хрест!

Чи ви не люди?! Що за чудасія,
дають старцям, підсаджують калік, 
а тут же йде, ну, добре, не Месія,-
людина просто, просто чоловік!

Юрма гуде і кожен пнеться ближче.
Хтось навіть підбадьорює: терпи, 
вже он Голгофа, он Череповище-
хрущали під ногами черепи.

Сказати б, зброя, це хіба єдине? 
Так що б зробили стражники юрбі?
А в юрмах тих малесенька людина 
тягла хреста важкого на собі.

І хоч би хто! Кому було до того?
Всі поспішали місце захопить.
Воно ж видніше з пагорба крутого, 
як він конає, як вій хоче пить.

І він упав. І руки аж посиніли.
Тоді знайшовся добрий чоловік: 
наморений ідучий з поля Симон,
що йшов додому в протилежний бік.

Коли ж звершилась вся ця чорна справа ,
і люди вже розходилися ті,—
от парадокс: заплакав лиш Варава,
розбійник, не розп'ятий на хресті.

Чи пожалів, чи вдячен був Пілату,
чи втямив, темний, раптом щось нове:
що Божий Син таки іде на страту,
а він, розбійник,— він таки живе.
© Ліна Костенко
@poesiaGod