На полях у психоаналітика

Рон Бриттон описывает аналитический кабинет сравнивая его с браком.

В нем мы делим с другим человеком не только физическое пространство, но и ментальное.

Так, Монтень в своем замке построил себе отдельную башню, куда бы не могла проникать жена и он мог бы творить. А Чехов в своем доме в Ялте выделил своей жене отдельный от него этаж.

Получается, что для творчества нам часто нужно отдельное пространство, но то место в аналитическом кабинете, где эти пространства могут пересекаться имеет важное значение.

Во всех примерах выше люди нуждались в «пространстве без примеси других».

Рон Бриттон пишет о сильной склонности к приписывающей проективной идентификации и ментальном смешивании, что мешает находить свое пространство рядом с другим.

В эссе «О силе нашего воображения» Монтень пишет: «… Если кто-нибудь страдает в моем присутствии, я сам начинаю испытывать физические страдания, и мои ощущения часто вытесняются ощущениями других. Если кто-нибудь поблизости закашляется, у меня стесняется грудь и першит в горле. … Я перенимаю наблюдаемую болезнь и испытываю ее на себе».

Важная часть уделяется тому, что для свободного мышления нужен третий, в противном случае все превращается в неконтролируемый хаос.

«Аналитику нужна третья фигура (third presence), которую можно найти на сеансе только занимая третью позицию самонаблюдения и не покидая при этом свое место в диадном взаимодействии с пациентом. Эту конфигурацию, когда она достигнута, я назвал триангулярным пространством и предположил, что с нее начинается жизнь в триангулярных отношениях Эдиповой ситуации (Britton, 1989)».

Отдельная задача состоит в том, как искать эту совместную ментальную комнату рядом с другим.

Невозможнсть этого и трудности Бриттон сравнивает с аллергией на продукты, или психической аллергией на присутствие другого. Что может быть как врожденным, так и следствием неудачного контейнирования.

«Существует ли у младенца врожденный фактор, увеличивающий риск неудачи материнского контейнирования, и если да, то что за фактор это может быть? Моим ответом было предположение, что существует аллергия на продукты другой психики, аналогичная отклику телесной иммунной системы».

Рональд Бриттон. Нарциссические проблемы пребывания в общем пространстве
Перевод З. Баблояна.
Научная ред. И.Ю. Романова.

Автор: Сергій Якушик

Віра в абсолютне сцілення - це страшна токсична фантазія, яка тягне на дно відчаю і ретравматизації.
Нас чомусь не дивують зміни тіла після травм. Шрами, як мінімум, думаються логічним продовженням досвіду, і досить часто стають полотном розповіді. Або маскуються, прибираються, шліфуються, якщо є не переносимими для людини. І це нормально. Ми бачимо людей, які вчаться користуватися протезами, вчаться бути зі змінами тіла - це викликає захоплення їхньої силою волі.
Це все про визнання і прийняття змін, які відбулися з тілом в результаті не тільки травми, але й в процесі її зцілення.
Але чомусь коли ми говоримо про психіку, в полі ментального формується фантазія, що зцілення психічної травми має стерти не тільки саму травму, але і її наслідки. Та ж так бути не може. Для початку, а яка саме психічна травма? Бо видів їх багато. Чому це важливо, можете запитати Ви? Дивіться, це не лише про саме травму і не лише про травматичний досвід, це про всю архітектуру психіки. Травма як афективно заряджений об'єкт, починає впливати на психіку викривлябчи її структури: захисти, процеси й феномени. І чим більш рання травма сталася, тим більше навколо неї формувалася і психічна організація, і психічна структура. І от коли ми "прибираємо" психічну травму, вся інша психіка у нас же лишається, чи не так? Вся конструкція психіки від механізмів захисту до процесів, лишається тією ж, оскільки вже є сформованою.
Тому момент перший, якщо ми прибираємо травму, опрацьовуємо її, необхідністю є й опрацювання психічних процесів вцілому, а це довготривалий шлях. І дзеркально, працюючи з психічними процесами ми працюємо і з зціленням травми.
По-друге, ми не зможемо повернутися у стан "до", це неможливо. Зцілена психічна травма залишить шрами, вони можуть пекти в певних ситуаціях і нити на "погоду", нагадуючи про себе. Але це добре і необхідно, не тільки як спогади, але й як інтегрований досвід, механізм попередження небезпеки.
Чи можна зцілити психічну травму? Так, і є багато прекрасних методів для цього, але зцілення людини, це значно ширше поняття і довший процес.

Складність сьогодні полягає не в тому, що ми не можемо вільно висловити свою думку, а в тому, щоб створити вільні простори самотності й мовчання, в яких знайдемо що сказати. Репресивні сили більше не перешкоджають нам висловлювати думки. Навпаки, вони навіть примушують до цього. Яке ж це звільнення не мусити нічого говорити і могти мовчати, адже лише тоді в нас є можливість створити щось усе більш рідкісне: щось, що справді варте того, щоб бути сказаним

Дельоз (цит. за Бьончхоль Х.)

#цитата

Цікава стаття про історію терапевтичної культури від mntflow

Індивід, якого ми знали ще незадовго до початку нашого століття, був продуктом психоаналітичної призми. Племінник Зигмунда Фрейда, Едвард Бернейс, який емігрував в Америку ще до того, як його дядя став відомим завдяки психоаналізу, був одним із основоположників політтехнологій, соціальної інженерії та працівником адміністрації Вудро Вільсона. Після Першої світової війни, щоб уникнути недовіри у суспільстві у зв’язку з тим, що він займався пропагандою, винайшов термін "міністр зв’язків з громадськістю". Його також цікавила реклама, постійно спілкуючись зі своїм дядьком, та прочитав декілька його праць, він приходить до висновку, що поведінка людей залежить від несвідомих мотивів, а у сфері реклами важливо використовувати асоціації та образи, які можуть впливати на сприйняття продукту. Наочним прикладом для цього стала його рекламна кампанія, яка була присвячена жіночому курінню. У той час це була табуйована та засуджувана тема, що дуже шкодило заробіткам тютюнових компаній, які втрачали велику частку ринку. На великодьному параді 1920 року, Бернейс виводить групу жінок, які йшли у центрі пасхальної колони, по сигналу, вони діставали приховані у кишенях цигарки та ефектно закурювали їх. Після цієї події Бернейс звертається до свого знайомого психоаналітика для того, щоб той придумав гасло. Едвард розсилає новину у пресу з заголовком "Факели свободи". Зв’язав куріння з американським символом, Статуєю Свободи, та з самим концептом свободи як такої, йому вдалося створити суспільний поштовх у ставленні до жіночого куріння. Бернейс змінив думку більшості населення своєї країни одним рекламним лозунгом, використовуючи психоаналіз.

#стаття

Декілька проєктів на цю осінь, які можуть зацікавити:

1. Невеличкий курс по короткофокусній терапії. Лекції веде Олена Ніколова, а інтервізії Наталія Ковальчук. До речі, у Наташі є про це класний тг-канал, а також ви можете послухати наш спільний подкаст на тему гумору.

2. Реляційний клуб, присвячений темі межовості. Восени свої лекції прочитають Крістен Мельник, Влад Кириченко та Василь Манзар. Не пропустіть :)

3. Читання «Практичного посібнику з психотерапії» Шелдона Баха. Це такий формат, коли абзац за абзацом в групі обговорюється вся книга (читати наперед не потрібно). Книжка дуже цікава.

4. Круглий стіл «Поруч з нарцисичним» від Марини Зубріцької та Ольги Сурай. Тема вкрай актуальна. Більше інформації по всім подіям за посиланнями.

2026-09-01. Наконец наступил один из любимых дней в году, День знаний. Сложно сказать, какое место занимает этот день сегодня, особенно в контексте ИИ-безумия и войны. Часто вспоминается «Меланхолия» Триера, где катастрофическое столкновение с другой планетой главная героиня и её сын встречают у себя на заднем дворе. Они строят шалаш из пяти голых веток. Вместо того чтобы искать бункер или как-то укреплять дом (что, конечно, было бы одинаково бесполезно), они сидят в этом хлипком сооружении, где обычно прячутся или спят маленькие дети. Планета Меланхолия уже закрыла собой горизонт. По сути, это всё, что героиня может противопоставить неотвратимой смерти, – некоторую символическую конструкцию. Она остаётся человеком.

Но знания и культура должны перерабатывать не только горе или смерть, но и агрессию. Обрамлять её словом, ритуалом, процедурой из области права. Превращать непосредственное действие в нечто, что можно осмыслить, ограничить. Показательно, что в р. перед первым сентября детям передаётся не знание, а сказка архаичного уровня: крупный хищник съедает другое животное – «мелюзгу» – просто потому, что нужно чем-то поживиться. В таком мире оправданий деструкции нет, потому что снимается сама рамка, в которой такие оправдания необходимы. Животные едят и проглатывают друг друга, вот и всё. Вместе с тем у животного нет того будущего, которое человек способен создавать в символическом пространстве. Оно действует от случая к случаю: увидело – напало, испугалось – убежало. И вот такое время – время без завтра – предлагают и этим детям.

#заметки

Шелдон Бах. Практичний посібник для тих, хто вивчає психоаналіз і психотерапію.

Коли я тільки починав практикувати, я свідомо дотримувався дисципліни щодо того, щоб не засиджуватися допізна, не пити забагато й не потурати собі надміру напередодні роботи. Озираючись назад, із більш ніж п'ятдесятирічним досвідом, це видається сміховинним, бо я час від часу робив свою найкращу роботу, коли був хворий, виснажений чи в інший спосіб non compos mentis [не при своєму розумі]. Це не рекомендація сп'яніння чи вживання наркотиків, — бо здебільшого таки набагато краще бути в доброму стані, ніж ні, — а лише визнання того, що немає прямої дороги до натхнення, інтуїції, налаштованості й навіть виразно логічного мислення.

Фройд, певно, робив частину своєї найкращої роботи оповитий хмарами сигарного диму, який, звісно, здатен увести людину в змінений стан свідомості. З іншого боку, він рішуче відмовлявся від заспокійливих і знеболювальних усі ті роки, що страждав на рак, — щоб вони не зруйнували ясності його розуму. Тож певні форми зміненої свідомості, схоже, сприятливі для того, щоб робити психоаналіз, а інші — можливо, ні. Це може разюче різнитися від аналітика до аналітика.

#цитата

Шелдон Бах. Практичний посібник для тих, хто вивчає психоаналіз і психотерапію.

За давніх часів, коли аналітики бачили пацієнтів шість днів на тиждень, вони нерідко говорили про «понеділкову кірку», тобто про «опори» та інші перешкоди, що виникали під час перерви й «заважали» терапії. Хоча ми, можливо, дещо інакше розуміємо значення цих процесів, у наші дні, коли терапія відбувається раз чи двічі на тиждень, ми стали значно менш чутливі до самого феномену.

Так, нещодавно я бачив на супервізії аналітика, який прийшов на сесію на декілька хвилин пізніше й перепросив пацієнта, а той люб'язно сказав, що то дрібниця; але наприкінці тижня пацієнт оголосив, що змушений скоротити свої години з фінансових причин. Аналітик так і не зв'язав своє «незначне» запізнення із реакцією пацієнта, — як не зв'язав цього й сам пацієнт.

Але я переконаний, що кожен розрив у безперервності терапії, хоч би який малий, натискає в несвідомому кнопку з написом ПОКИНУТІСТЬ, тобто викликає якусь форму емоційного покинення. За логікою первинного процесу, це справджується незалежно від того, чи розрив ініційований терапевтом, чи пацієнтом, і хоч би яким реалістично «незначним» він видавався.

Щойно перенесення задіяне — а в деяких випадках це може статися від першого ж телефонного дзвінка, — цей принцип набуває чинності, і саме тому іноді може бути вирішально важливо відгукнутися на перший контакт якомога швидше. Певна річ, усе це особливо стосується складних пацієнтів, для яких сепарація зазвичай є головною проблемою, — але, гадаю, це певною мірою стосується всіх пацієнтів.

#цитата

Суспільство XXI століття не дисциплінарне, а радше є суспільством досягнень. [...]

Дисциплінарне суспільство - це суспільство негативності. Його визначає негативність заборони. Модальність, що над ним панує, - негативна модальність «не можна». Ще одна негативність - негативність примусу - також дотримується модального «потрібно». Суспільство досягнень дедалі більше позбавляється негативності. Її усуває посилення дерегуляції. Позитивна модальність суспільства досягнень висловлюється позбавленим обмежень дієсловом могти. Колективною множиною афірмації «Yes, we can» [«Так, ми можемо»] виражена саме орієнтованість суспільства досягнень на позитивність. Замість заборони, наказу чи закону з'являються проєкт, ініціатива та мотивація. Над дисциплінарним суспільством іще панує «Ні», його негативність породжує божевільних та порушників. Натомість суспільство досягнень призводить до появи депресивних та невдах.

Бьончхоль Хан. Суспільство втоми

#цитата

Автор починає з того, що в кожну епоху є свої провідні хвороби. І якщо бактеріальний період завершився з винайденням антибіотиків, а вірусний з імунологічними технологіями, то зараз маємо якраз засилля нейрональних захворювань. Так-так, ковід-пандемію в цій праці не передбачали, а то й знехтували такою вірогідністю! Проте заманливо описано, як можна подивитись на цілу епоху (минулу) через цю імунологічну оптику. Дотримуючись принципів «імунології» ми діємо як імунітет: чітко маркуємо де є Інший, розмежовуємо друга і ворога, власне та чуже, внутрішнє і зовнішнє. Все, що чуже, — відкидається без розрізнення. Воно лякає. Це стратегія, яка дозволяє обирати, відділяти, будувати кордони, стіни і так далі. Яскравим прикладом такого Іншого є горгона Медуза, на яку навіть не можна поглянути, не загинувши. Натомість сьогодні ми вислизаємо з цієї оптики і вчиняємо інакше. Іншому тепер бракує чужорідності. Відтак все накопичується, аж поки не виснажує. Усі людські системи доведені до ожиріння: надлишок інформації, комунікації, виробництва. Не існує різкої імунної реакції на жир. Тому й хвороба сучасної людини (метафорично) ближча не до інфекції (зараження іншістю), а до інфаркту (від лат. infarcire – начиняти, наповнювати, втискувати). Поки книжка схожа на хороший контрапункт до культури «більше»: більше, більше, більше інформації, споживання, продуктивностііі.

#книга@psychoanalytic_fields